Олександр Елькін: «Школа має перетворитися на центр громади»

Нова українська школа, реформа та перспективи розвитку середньої та вищої освіти. Про це в інтерв’ю зі співзасновником освітнього проекту EdCamp Ukraine Олександром Елькіним.

Олександре, ти мені перед початком інтерв'ю подарував ось таку книгу — «Навчати та навчатися — як і куди зростати українському вчительству». Так як і куди зростати?

Євгене, мені дуже приємно, що на тебе таке враження справив такий наш подарунок. Це фінальний звіт за результатами такого першого національного дослідження, яке було присвячене дуже важливій темі — темі професійного розвитку вчительства. Насправді ми маємо розуміти, що задля того, аби задовольнити потреби розвитку нашої України і взагалі світу, вчителі, маючи таку відповідальну місію — готувати дітей для майбутнього, для тих професій, які ще не існують, — мають обов’язково інвестувати зусилля у свій професійний розвиток. Інакше кажучи, будучи, скажімо, народженими у зовсім інших умовах і відстаючи від потреб сьогоднішнього дня, кожен учитель і вчителька мають розвиватись. Але куди розвиватись? Які тут є перепони? Як має змінитися сама система? Про це і йшла мова в нашому дослідженні.

Ну і головний такий результат, який я готовий озвучити тобі зараз, він про те, що є розуміння. Про це свідчить 80 відсотків усіх респондентів та респонденток, які взяли участь у цьому дослідженні (а ми залучили, ну, майже 10 000 голосів освітян з усіх регіонів України), вони розуміють, що ця система має бути реформована, і вони готові до цих змін. Мотивують їх до цих змін не якісь можливості підвищення заробітної плати або підняття сходинками кар’єри, а мотивує власне бажання ставати краще. Я вважаю, що це дуже важливий і вагомий результат, що наша українська педагогічна спільнота готова розвиватись.

І під це у нас є можливості, які диктує нам новий закон про освіту. У наш час, вперше за історію незалежності, система професійного розвитку вчителів стає демонополізованою. Що це означає? Раніше послуги в галузі професійного зростання вчительства надавалися виключно державними інституціями — так званими інститутами післядипломної педагогічної освіти. І це була єдина можливість, де вчитель або вчителька могли прийти і навчитися чомусь новому. Наразі на цьому, можна сказати, новоствореному ринку з’являються нові гравці. Цими гравцями можуть стати і бізнесові структури, можуть бути громадські організації, благодійні фонди, які дуже багато чого зараз роблять для реформ нової української школи, зокрема і для нашої організації, руху EdCamp Ukraine.

Це можуть бути фізичні особи підприємці, і, що головне, це можуть бути звичайні педагоги, які мають досвід, які мають бажання змінитися. І, до речі, дослідження фіксує, що десь 40 відсотків освітян уже мають те, чим готові поділитися з іншими.

Українська школа сьогодні — це що? От я закінчив школу 20 років тому і мені здається, що майже нічого не змінилося і що, у принципі, система зберегла себе. Я не бачу можливості індивідууму розвиватися. Чи так це насправді, чи щось змінюється?

Ну, напевно немає більш інертної галузі, яка змінюється дуже важко і це займає багато часу, ніж освіта. Та освіта, яку отримували ми з тобою — вона є продуктом так званої промислової революції, конвеєрної освіти. Наразі ми живемо у час четвертої індустріальної революції, як називає її Всесвітній економічний форум. Чи давно ти був у школі?

Давно.

У цьому й питання. Два роки тому відбулася дуже важлива, скажімо, на рівні парадигми зміна галузі середньої освіти. Назва цієї зміни — це нова українська школа. Це така брендингова назва реформи середньої освіти, над якою працювали вперше в історії нашої держави усі стейкхолдери, які залучені до галузі середньої освіти. Тобто, це не тільки науковці, не тільки освітяни, це і батьки і громадські діячі, це і бізнес — усі вони були долучені до того, щоб створити концептуальні засади нової української школи. Я дуже пишаюсь, що наша команда, я також є співавтором цього продукту — що два роки тому ми отримали таке бачення.

Іноді ще нову українську школу називають реформою на десятиріччя. Бо ця реформа займає час. Є такий навіть дослідницькі відомості про те, що в середньому, для того, щоб помітно змінити освіту в країні, потрібно не менше ніж 6 років. І не просто 6 років, а 6 років сталої політичної волі, тобто відсутності такого періоду турбулентності і крокування в одному напрямку. 

Завершується перший рік навчання, коли першачки в усіх школах України (а ми маємо в Україні понад 17000 середніх шкіл) вже навчаються у новій українській школі, вони навчаються у новому освітньому середовищі. Там ти не знайдеш розташування парт та дошок, як ми до того звикли на конвеєрі — лоб у лоб. Це зовсім по-іншому. Зараз відбувається процес по-іншому: ведеться інтеракція вчителя з дітьми, де можна побачити навіть такі куточки, на початку дня, де всі сідають на один рівень із дорослими та обговорюють, з якими емоціями та з якими думками прийшли діти сьогодні до школи; де підручники виглядають зовсім не так, як ми до цього звикли з тобою. Тобто зміна ця відбувається, і вона маштабна.

Позаминулого року, коли відбувався експеримент, ми спостерігали. Коли в школах, наприклад, набирали два перші класи: один клас — це був клас нової української школи, так званий «експериментальний», який проходив пробацію, а інший клас — це клас, що продовжував навчатись по старій навчальній програмі. Багато батьків не готові були до експерименту і намагалися не віддавати своїх дітей до класу нової української школи. Але коли минуло перше півріччя, і вони побачили, у чому насправді різниця, вони почали проситися до цих оновлених класів. Мені здається, що це найголовніший показник, коли діти і батьки хочуть, щоб освіта відбувалася саме таким чином.

Ну, насправді, мета така, що нова українська школа — вона сприяє тому, що у дитини з’являється любов до навчання і пізнання, бажання стати краще. Мені здається, що це дуже важлива мета — щоб наші діти, коли йшли в школу, вони хотіли туди йти.

Ну, це чудово, тому що я пам’ятаю, що мені не дуже хотілося туди йти. Десять років поспіль я майже не розумів навіщо мені більшість предметів була потрібна. А що ти думаєш про освіту вдома? Я знаю такі приклади, коли батьки займаються навчанням дітей таким чином. Чи це є альтернатива? Яка якість освіти може бути в цьому випадку?

Ну, я взагалі є прихильником такого плюралізму і різних можливостей, бо насправді кожна дитина є особливою і тому чим більше різних форм освіти буде існувати, тим краще. Наскільки мені зараз відомо, в законі про освіту і в новостворених підзаконах, різних документах такі можливості надаються, щоб створювати такі експерименти, як навчання на дому і різні інші форми. Я за те, щоб це було.

На моє особисте глибоке переконання, одним з дуже важливих завдань освіти є завдання соціалізації.

Більше того, знаєш, існує така думка, що новітня школа — вона насправді про так звані «4К». Що це за «К»? Перша «К» —  Критичне мислення, друга «К»- це Комунікація, третя «К» — це Командна робота, четверта — це Креативність. Коли мова йде про домашнє навчання, чи забезпечується ця важлива «К», яка називається «Командна робота»? Бо насправді саме цьому, мені здається, і має навчити сучасна школа —  вміти співпрацювати і знаходити не просто компроміс, а такі рішення, від яких виграють усі. Це та навичка, яка прищеплюються нам з маленького віку, і я за такі форми навчання, які дозволяють дітям отримати таку можливість.

Просто деякі батьки забирають додому своїх дітей, власне, також через те, що є проблема з учнями через виникаючі конфлікти. Коли не хочуть, щоб на їхню дитину був вплив вчителя, який не хоче бачити в ній особистість. І от, власне, що з цим робити? Ти кажеш, що так, зміни відбуваються —  1-й та 2-й клас живе та навчається по-новому. А що робити, коли дитина у 7 класі, 8 класі?

Не хочеться, щоб було таке уявлення, що це реформа тільки молодшої школи, хоча це бере час. Тобто, чому 10 років — тому що кожен рік новий клас, старший, буде змінюватися. Але такі зміни відбуваються і у середній школі, і у старшій школі, зокрема в питаннях розвантаження навчальних програм. Бо дуже часто, які є скарги від дітей, від батьківства? Що дуже багато уроків, дуже багато знань. Навіть є така метафора, що українського учня або ученицю порівнюють з фаршированою рибою, який приходить до школи, і його фарширують і фарширують знаннями. Я думаю, що ще сто років тому це було цілком правильно, бо тоді знання — це був великий дефіцит. І більше того, існували цензури на ці знання. Зараз ми маємо зовсім іншу потребу. Дуже багато інформації, і нам треба якось вміти в цій інформації розбиратися і взагалі отримати якийсь компас, бажано, ще і моральний компас, щоб зрозуміти, де правда, а де — не дуже правда, якось у цьому орієнтуватися. І тому програми у старшій школі, вони прошли такий етап розвантаження, щоб вивільнити час для дітей. Зараз готується новий державний стандарт. 

Хочу ще додати щодо булінгу. Є велика потреба і розуміння, що в українській школі існує цькування, але ми маємо зізнатися, що воно існувало й у інші часи. Наразі існує велика купа різних програм, в першу чергу для освітян, для педагогів. Бо цькування буває дуже різним: ситуації щодо довгого волосся, іншого кольору шкіри, якихось там релігійних переконань… Ситуацій безліч, але вони всі про сприйняття інакшості. А для того, щоб навчитися сприймати інакшість, на мій погляд, важливо говорити про це. Дуже багато говорити про це з дітьми. Але чи готові до цього педагоги?

Бо насправді корінням будь-якої ситуації, яка пов'язана з булінгом, є відкрита або прихована дискримінація. І оскільки наша організація в Україні займається темою запобігання дискримінації, і, власне, ми проводимо експертизу шкільних підручників, де вишукуємо будь-які приклади дискримінації і в текстах, і в зображеннях.  Ми можемо сказати, що дуже часто це вмонтовано вже на рівні стереотипів. 

Тут ще такий важливий момент, до чого ми звикли, у нашій з тобою освіті... От скажи, будь ласка, твої батьки, вони часто бували в школі?

Ні. Ну, це якісь там збори раз, можливо, на півроку. Щось так...

Ну, можливо бували, але не дуже радісні від тих зустрічей, що проводились.

Ну, це не дуже приємні зустрічі. Там просто розповідали, який ти негідник або, навпаки, хороший.

Ну, тобто такі беззмістовні зустрічі, або щоб там рейтингування позитивне або негативне зробити. Якщо порахувати, то насправді на освіту дитини більшою мірою впливає не школа. Школа — це таке місце, як камера схову, куди можна принести свою дитину, закрити двері і йти займатися робочими своїми справами і розраховувати, що школа все зробить за батьків. Якщо ми порахуємо навіть по часу, то зрозуміємо, що половина дня дитини проходить поза шкільним простором. І великий вплив на це батьківства, великий вплив позашкільного оточення, друзів, медіа, Інтернету і т.д. Тому я вважаю, що прийшов час, коли ця важлива ідея, яка називається педагогіка партнерства, коли ми кажемо, що ефективна освіта залежить не тільки від школи, не тільки там від вчителів, директорів чи місцевих органів влади, а вона залежить й від батьківства, вона залежить й від оточення.

У новій українській школі закладена дуже така класна ідея, що заклад середньої освіти має перетворитися не просто на бібліотеку, а він має перетворитися на центр громади. І ми спостерігаємо чудові такі кейси, коли так відбувається. Особливо у сільській місцевості, де школа — це чи не єдина надія на світле майбутнє. Коли батьківські збори — вони не про те, скільки грошей треба здати, і чи добре навчаються діти, чи погано. А вони про те, що батьки долучаються до діяльності школи. Про те, що проводяться якісь спільні заходи, коли збираються і батьки, і діти. Це зовсім інші відносини. І ці відносини вони насправді про взаємну зацікавленість. Щоб всім було цікаво. Не тільки дітям, але і дорослим також.

Я на початку сказав тобі, що мені здається, що школа не міняється, так?! І це не просто так. Хоча я давно не був у школі, але ми, «Накипіло» в тому числі, викладаємо деякі предмети, пов'язані з журналістикою студентам першокурсникам, другокурсникам, третьокурсникам. І я бачу, що більшість з них, коли приходять до нас, вони не розуміють, куди вони пішли вчитися і нащо вони це роблять. І одна з відповідей, коли ми питаємо «нащо ви вчитеся?», вони кажуть «це рішення батьків». От що, власне, робити зі школою, щоб старшокласник, який там в 10-11 класі навчається, він вже розумів, куди він піде далі? Тому що мені здається, що так, це проблема батьків, як ти зараз сказав, але це й проблема школи, бо вона не направляє дитину. 

Існують не просто очікування батьківства і вчительства від дітей, а існує певною мірою тиск на них: як має скластися їхній професійний шлях, яку професію вони мають отримати, у який виш поступити і ким працювати. І це теж таке важливе домашнє завдання для нас, як дорослих, переосмислити таке відношення. Я думаю, тут найкраща порада буде такою: нам треба згадати себе, коли ми обирали професійний шлях, коли ми потерпали від такого ж самого відношення.

Юваль Харарі, відомий письменник, він каже дуже таку важливу штуку, що насправді в питаннях освіти ми, на жаль, не можемо довіряти дорослим. Чому? Тому що вони не просто є продуктом минулої епохи. Вони проходили зовсім інший шлях, традиційний. І ми з тобою його проходили. Ми йшли у шолу, потім обирали виш, потім виходили на роботу і якось думали, що ми будемо працювати все життя в одній професії. Ну, якщо пощастить, перед пенсією отримаємо золотий годинник і підемо відпочивати. Так було раніше. Хоча насправді, зараз все зовсім по-іншому.

Харарі стверджує, що насправді ми будемо вимушені обирати нову професію кожні 10 років. І отаких ітерацій: освіта — робота, знову освіта — робота і потім освіта — робота, буде щонайменше чотири за життя. Тобто зовсім інші умови. І от це намагання знайти відповідь на запитання «хто я?», «ким я хочу працювати?», «як я бачу свою користь для суспільства?» — воно буде ставитися не тільки поки ми молоді. Бо життя дуже змінюється. І мені здається, що школа має зробити максимально можливе, щоб повернути дитину до себе і навчити її розумітися на своїх талантах, на своїх бажаннях, на своїх інтенцях. Бо якщо дитина не є вмотивованою, я не думаю, що щось гідне з цього вийде. Треба шукати таку внутрішню мотивацію, допомагати її розкривати.

Ну, наприклад, в Сінгапурі, коли я був на навчанні, і ми знайомилися не тільки з лідерськими практиками в освіті, а й з тим, як у них все це побудовано. У них є дуже серйозний курс громадянської освіти, де закладені інструменти професійної орієнтації, де до шкіл не тільки в 11-му чи там в 12-му класі, приходят спеціалісти і розповідають про різні галузі професій. З книжками про ринок праці вже працюють, можна сказати, з молодшої школи, де розкривають цей світ професій, де показують, як взаємозв’язок тих навичок, знань і компетенцій, які вони отримують, може бути застосовано на практиці. Тобто це є така системна робота, якою займається школа. На жаль, в Україні це тільки починається. 

Чому ота застаріла конвеєрна модель школи ще існує? Тому що ще немає альтернативи, яку можна було б масштабувати. Не тільки маштабувати в якійсь приватній школі, а маштабувати в будь-якому регіоні, у селі. І зробити так, щоб можна було легко взяти і повторити таку модель. Тому я думаю, світ знаходиться наразі в процесі пошуку такого рішення, і мені здається, що Україна може зробити свій внесок.

От ти кажеш про зміни, про пошук, що нова модель все ж таки потрібна і не тільки для України, а взагалі світові. Що ти думаєш про кількість років навчання в школі? Чи потрібно зберігати цю систему 10 років чи навіть там 12? Можливо, все ж змінюється, все набагато швидше, цифровий світ. І якщо говорити, наприклад, про університети, ми бачимо, що часто якісь курси річні або дворічні — вони просто вирішують питання освіти і не потрібно вже витрачати стільки років на навчання. Яка твоя думка?

Знаєш, якщо нічого не змінювати, я маю на увазі зміст і підходи до освіти, а просто сказати «от тепер ми будемо навчатися не 11 класів, а 12» (була така дискусія до того, як це рішення було прийнято), якщо не змінювати суть цього процесу, то тоді не варто додавати рік. Але треба розуміти, що нова українська школа — це школа компетентнісного навчання. Тобто такого навчання, де кінцева мета не є знання, не є навички, які називаються «твердими навичками» (hard навичками). Ну наприклад, знання мови або математики. А є кінцева мета — «soft skills», тобто м’яких навичок. Це і про креативність, і про командну роботу, і про комунікацію. Ми знаємо про скарги роботодавців, що до них приходять молоді спеціалісти і вже не дуже вміють співпрацювати.

Саме задля того, щоб розвинути такі м'які навички, навчання було збільшене до 12 років. Ще там є питання інтеграції з іншими розвинутими країнами, бо 11 років навчання залишається тільки в нашого Східного сусіда і в Білорусі. 

Тобто врешті країн 12 років навчаються?

12, так.

І поки що немає розмови про те, що потрібно скоротити, тобто ти вважаєш, що це не потрібно?

Я пам’ятаю себе, не знаю, як у тебе: коли я навчався в школі, я мріяв про те, коли ж це все завершиться і я піду до дорослого життя. А зараз мені, дорослому, дуже важко знайти час на своє навчання. Бо в мене багато роботи, є дружина, є дитина, є друзі. І я мрію: «Ось хтось дав би мені час задля того, щоб я міг навчатися». Тому я думаю, що з точки зору того, що з'являється додатковий рік задля того, щоб інвестувати зусилля у свій розвиток і краще підготуватися до вибору професії. Невипадково, наприклад, в Ізраїлі, дитина завершує школу, потім іде обов'язково в армію, а потім ще рік мандрує по світу, задля того, щоб зрозуміти себе й обрати ту стежку, яка приведе її у виш. Коли ти приймаєш такі важливі рішення для себе — ким ти хочеш бути, потрібен час, тому я думаю, що цей додатковий рік навчання не буде зайвим нашому українцеві.

Перед початком інтерв'ю ти казав, що ви з колегами їздили в Тибет. Розкажи, що це була за подорож і, власне, яка ціль була?

Ну, у нас була унікальна експедиція до Малого Тибету, так називається регіон в Індії, де наразі облаштована резиденція Нобелівського лауреату світу премії миру його Святості Далай-Лама ХІV і де знаходиться у вигнанні велика тибетська спільнота. І мета нашої зустрічі з Далай-Ламою була відкрита розмова про майбутнє освіти й навчання.

Місію свого життя цей світовий лідер і духовний лідер Тибету вбачає якраз в освіті. Він переконаний, що, незважаючи на те, що ми можемо походити з різних країн, що ми можемо сповідати різні релігії або взагалі не вірити в Бога, ми всі є рівними, ми є людськими істотами і нас поєднують певні людські цінності. І він вбачає в освіті дуже потужну силу, задля того, щоб передавати оті цінності доброго суспільства, які ми всі очікуємо від наших дітей і зокрема в новій українській школі.

Ми спілкувалися з його оточенням, щоб дізнатися більше про соціальне, емоційне та етичне навчання. Це великий сучасний напрямок у світі, який було ініційовано його Святістю й над яким працюють провідні заклади освіти: вищі заклади і Сполучених Штатів Америки, і Німеччини. Ми плануємо перекласти ці матеріали  українською мовою і теж зробити, я думаю, у цьому році, експеримент по впровадженню.

Ось наприклад, підлітку зараз 15-16 років і він/вона збирається обрати професію і, можливо, думає про те, щоб стати вчителем у школі. На твою думку, що очікуватиме таку людину, не знаю, 5-10 років, що має її мотивувати, щоб цю професію отримати?

Ми всі розуміємо, що основою змін в освіті — а, як наслідок, взагалі змін в українському суспільстві — є вчитель, його роль ключова. Але наразі на педагогічні спеціальності, на жаль, подаються абітуріенти з найменшим балом зовнішнього незалежного оцінювання. Існує, так званий, подвійний негативний відбір, чому подвійний? Бо, по-перше, не найкращі подають такі заявки у виш, а по-друге, завершуючи навчання у педагогічному виші, вони йдуть у школи, якщо не знаходять кращої роботи. Це другий етап негативного відбору. Безумовно, існують винятки і багато людей ідуть в цю професію за призванням. 

Наразі існує нова концепція педагогічної освіти. Вона поки що не втілена в реальність — задля того потрібно щонайменше років 7-8. Два роки треба розробляти нові програми, шукати нових людей, які прийдуть туди навчати, бо, на жаль, люди, які працюють у наших педагогічних вишах, взагалі відірвані від реальної української школи, вони там  просто не бувають. Вони не знають іноземної мови, вони не розуміють, чим дихає світ. Тобто треба залучити принципово нових викладачів до цих вишів, треба переопрацювати програму, зробити так, щоб студент потрапляв до школи не після того, як вже тримав у руках диплом магістра, а щоб в нього була постійна практика. 

EdCamp-2019. Можешь щось розказати? Що це буде?

Можу. Це вже буде п'ятий національний захід. Він традиційно буде проходити в освітянській столиці України — у Харкові — 7-8 липня. Тема, на якій ми будемо фокусуватися, звучить так: «Хороша людина made in Ukraine», бо ми віримо, що кінцевим продуктом шкільної освіти має бути хороша людина. Що таке «хороша людина» — ми про це з тобою розмовляли останню годину — це відношення до життя.

Нам вже є чим пишатися, ми хочемо про це говорити, ми хочемо продемонструвати успішні кейси, ми хочемо поширювати це знання. Ми, звичайно, очікуємо на дуже широке міжнародне представництво, дуже багато гостей, які візьмуть участь в Еdcamp цього року, і ми разом, спільно будемо творити освіту для навчання в майбутньому.

ещё по теме:

Домажир: там, де живуть щасливі ведмеді

Вивчаймо українську: презентація посібника

Как изменилась жизнь воспитанниц «Летающего дома»

С ветерком и песней: в Харькове появилось караоке-такси

Лечение рака предстательной железы без операции. Впервые в Украине

опубликовано

17 марта 2019

текст

Евгений Стрельцов

фото

Игорь Лептуга

видео

Влад Лященко

просмотров

1648

поделиться

X