Події десяти років війни прокручуються в голові. І що впадає в око, так це зміни в самому Харкові. Разом із літературною редакторкою «Накипіло» Тетяною Ямпольською згадуємо, про що ми говорили й писали. Спойлер: у кінці матеріалу — добірочка найцікавіших текстів.
Тетяно, нагадай, у якому році ти доєдналася до «Накипіло»?
Я добре пам'ятаю: це був серпень 2017 року. Історія ця увійшла в розряд легендарних, але не дуже цензурних. Була вечірка у Якубових, Іванни й Юрека. Тоді я знаходилася десь на перетині мрій і можливостей, не знала, чим займатися далі. Я досить доросла, уже награлася в редактуру, політику, в написання книжок. Тож думала, що робити далі: чи не піти ловити якісь дурні гроші в IT, чи переїхати до батьків в іншу країну. Плила хвилями життя.
І ось опинилася у друзів на вечірці, де Іванна познайомила з Наталею Курдюковою, сказала, що є така симпатична редакція, яка шукає літературну редакторку. Чесно скажу: якби не вино, то я б відмовилася, а тут погодилася.
Наступного дня сама в себе голосом якоїсь хрестоматійної української Солохи спитала: «Нашо воно тобі надо?» Але я людина обов'язкова, уже ж домовилася про зустріч. Думаю, спробую, чому ні.
Пам'ятаю, як прийшла в редакцію перший раз — це було 7 серпня 2017 року. Взяла якийсь текст, тут же його відредагувала, і мені сказали: «Ого, ви підходите». Я навіть не встигла вирішити, чи підходить мені. А навколо якісь дуже приємні люди, якісь юні, веселі, молоді. І я подумала: може, це такий шанс попрацювати з молодими і веселими, людьми, які не роблять щось за шаблоном, не слідують алгоритмам. Може, привнесу в життя, окрім роботи й грошей, якісь веселощі. І так оці веселощі тривають уже майже сім років.
А ще там був Гліб Тимошенко. Ми були знайомі з часів, коли він був зіркою КВК, пересікалися на якихось вечірках, мали спільних знайомих. І Гліб так допитливо на мене подивився, пожартував: «Раньше был я человек, а теперь редактор». А я така: «Знаєш, у вашому дуеті КВК мені завжди подобався Ігор Діденко». А він: «Знаю, він усім подобався!», і ми якось так розсміялися.
Стало зрозуміло, що він не така собі зарозуміла зірка. Я тоді не знала, що він співзасновник «Накипіло», думала, він займається якимись комерційними або творчими проєктами. А тут він зовсім в іншій іпостасії — як людина, якій болить місто, яка хоче щось змінювати.
І це для мене була, скажімо так, новина. Зазвичай люді, які хочуть змінити світ, дуже молоді, їм років 18–20. Я це дуже оцінила.
Мабуть, я залишилася в «Накипіло» саме тому, що цікаво працювати з людьми, які завзяті, не просякнуті цинізмом, рутиною. Я часто бачила, як ходять на роботу, аби відсидіти з дев'ятої до п'ятої, ну ще пообідати чи покурити з колегами. А тут в редакції кожну хвилину щось відбувається. Щохвилини якісь розмови: про що написати, як що подати, яка подія в місті, яка — у країні.
А ти пам'ятаєш, про що ми тоді писали? Наскільки ми відрізнялися від сьогоднішніх?
Коли прийшла, одразу побачила, що «Накипіло» — проукраїнська медіа. На той час у Харкові було дуже мало, по-перше, явно проукраїнських медіа, по-друге, політично незаангажованих. Ти коли читав якусь пресу харківську, завжди мав зважати, чиє це медіа.
У «Накипіло» такого не було, були чіткі правила щодо джинси, і це одразу впало в око. Не було тем, які не можна чіпати. Тобто був «чорний список», але він напрацьований самою редакцією, мав якісь передумови: умовно, не даємо платформу комуністам або тим, хто працює інформаційно на ворога. Це було спільне колегіальне рішення, не працювати з тими, чия поведінка була для нас неприйнятною.
А взагалі, ми надавали в своєму пресцентрі платформу тим, кому більше не було, де висловити свою позицію.
Пресцентр зараз трансформувався. Брифінгів стало менше. Як ти думаєш, громадські організації навчилися самі про себе розказувати чи громадянське суспільство вже самодостатнє?
Я б сказала, що це комплекс причин. По-перше, у місті тоді було не дуже вільно. Пам'ятаєш, у нас були пресконференції, під час яких і світло відключали, і протестувати, заважати нам приходили. По-друге, з'явилися інші платформи, і це теж про розвиток Харкова.
По-третє, я не можу сказати, що тоді було мирне життя, але тоді задіяність людей у військовій або навколовійськовій діяльності була меншою. І більшість людей тоді займали інші проблеми. Зараз мені здається, люди менше цим переймаються, менше виносять на загал. Проблеми гуманітарні, світоглядні інформаційно відійшли на другий план.
А не треба їх повернути, Таню? Бо в перший рік Великої війни була самоцензура: ми не критикуємо владу, тому що вона принаймні є. Висаджені міською радою тюльпани сприймалися як свято й ніхто не перевіряв, скільки на них пішло грошей. А вже у 2024-му, приміром, Харківський антикорупційний центр випустив матеріал, що закуповуються тюльпани-однолітки, а не зберігаються луковиці, а значить, не економляться гроші.
Думаю, сталася рутинізація війни. Перші місяці всі хотіли читати лише про війну і що там відбувається. Зараз бачу, люди хочуть почитати про щось інше. І тому прогриміли вже кілька скандалів про гроші, витрачені нецільовим образом. Згадати хоча б покупку барабанів у київські бомбосховища за якісь дурні гроші. Гуманітарні, культурні, побутові теми потрошку виринають на поверхню.
2022-й, з одного боку, сповнений болі, а з іншого — якогось шаленого захоплення, зокрема після деокупації Харківщини й Херсона. І тоді були й істеричні трошки матеріали. Ми показували загиблих російських солдат, думали, що цим можна вплинути, бо це ж чиїсь діти, чиїсь близькі. І для мене тодішня риторика схожа на ту, яка була в нас у 2014 році, коли ми були ще й трошки активістами. Наскільки ми, як важаєш, у 22-му були критичними?
Якщо чесно, назва «Накипіло» мені спочатку не сподобалася. Від неї віяло алярмом, що зараз буде якась паніка, істерика. Був трохи дисонанс між алярмічною назвою і редакційною політикою, далекої від істеричності. У «Накипіло» був виважений тон, спокійна позиція.
У 2022 році ми дійсно більше працювали як військові сводки. Тоді не було істерики, була констатація фактів, розповіді про людей, волонтерські ініціативи. Пресконференцій не було з безпекових питань (редакція «Накипіло» на понад півроку стала прихистком — ред.). Зараз ми вже дозволяємо собі лонгріди. Наша робота більш спокійна, більш різноманітна: це і зйомки, й інтерв'ю, і тести. Повернулися матеріали про театр, про мову, якісь цікаві досліди.
Тобто коли було актуально, ми давали інформаційні сводки із фронту. Але разом з тим — підбірки гумору, які допомагали триматися. Мені багато хто писав, що вперше за місяць посміхнулися.
Люди приймають те, що війна не закінчиться навіть у цьому році. Доведеться з нею якийсь час жити. Тому ми пишемо про життя, наприклад, що діти наші призвичаються до війни, як це відбувається. У нас проходять сеанси плетіння сіток чи тренінги з домедички.
Зараз ми живемо своє ідеальне життя медіа. Ми дійшли до такої фази розвитку, коли в «Накипіло» є все: редакція, пресцентр, радіо, продакшн, освітній центр. У нас є новини й тексти про війну, про життя міста, про культурологічні якісь речі. Ми живемо суспільне життя, підтримуємо ініціативи, проводимо в себе заходи, залучаємо людей, знайомимо між собою. Тобто ми не просто медіа, ми ще й медіатори. Із такою невеличкою камерною редакцією ми змогли побудувати величезне ком'юніті. І збір на підрозділ Гліба це довів.
Ти як літературна редакторка читаєш усі тексти «Накипіло». Що порадиш нашим читачам або друзям наших читачів?
Дуже щемкий Віті Пічугіна з Ізюма. І взагалі в нього є кілька неочікуваних тем: наприклад, як він розбирався в сектанстві чи зробив тест про цікаві міста Харкова.
Ліс літерою Z
Дорога на Ізюм мені знайома настільки ж добре, як шлях до магазину під домом. Була знайома.
Євреї-сатаністи, Єлизавета ІІ та Стрємоусов: звідки взялись чутки, що Україна — це приватна компанія
«Чому нас всіх пишуть як ПІБ? У мене є відповідь з Кабінету Міністрів: громадянство не передбачене законами України».
Незвичайні місця Харкова: тест
Журналісти «Накипіло» політали над Харковом та обрали незвичайні місця, щоб ви могли перевірити, наскільки добре ви знаєте місто.
Мені подобаються культурологічні тексти Аліки Піхтеревої, текст про Курбаса, наприклад.
В Ані М'ясникової мені дуже імпонує емпатія, як вона пише про людей. Скільки років уже вона працює, але в неї не з'явилося такого нормального журналістського цинізму.
Кулуарами «Боммера»: як живе найстаріший харківський кінотеатр
Захоплива драма в шести актах, грає оркестр, у ролях — красень Рудольф Валентино, а в сюжеті — грандіозний вибух пароплава-гіганта та (увага!) моторошний момент: дивовижна й небезпечна сутичка на щоглі корабля.
Від приготування їжі до забивання вікон: пекельне волонтерство в Харкові
Волонтерська група «Пекельна Кухня» утворилася наприкінці лютого. Команда готує та доставляє їжу, медикаменти, а також ремонтує вікна.
«Я в армії, бо розумію, що потрібна тут»: жінки-військові
Ми поговорили з жінками, які служать в 92-й бригаді ЗСУ та у Держприкордонслужбі, та дізналися: як вони прийшли в армію та що їх мотивує.
Я дуже пам'ятаю дуже щирий допис Гліба, коли йому довелося в розпал епідемії ковіда ховати знайомих. Гліб мене постійно вражає, бо робить щось, чого я від нього не очікую. Згадую його прогулянку Різдвяною вулицею.
Ще пригадую блоги Ігоря Лептуги про свої місця роботи чи Романа Даніленкова про комп'ютерні ігри. А ще в Ігоря виходили фоторепортажі про тодішню сіру зону.
Вражаючі лонгріди Аліни Шульги, де вона описувала поїздки на Донеччину з Владом Лященком чи Ігорем Лептугою.
Були цікаві дописи Жені Стрельцова про знакові місця Харкова, там, де тусили молодими. А ще дуже смішний допис про харківський жаргон.
Красивий репортаж-розслідування Альони Нагаєвщук про заброшку на Горизонті.
Були цікаві історичні експедиції Бондарева-Роменської Харківською областю. Це було, може, трошки в старомодному такому тоні, але їх чекали.
Або моніторинги Олени Лептуги.
Оля Васіна й Ліна Плуженко випустили матеріали про український Харків.
«Із кулями, а не з квітами». Як Харків чинить опір російській навалі
«Я вважаю, Харків — це таке місто спротиву. Харків'яни, коли треба, вміють об'єднатися навіть із тими, з ким ніколи не могли об'єднатися. Згодом усі «розсираються», звісно. Але в критичний момент всі збираються і чинять спротив. Харків — місто сучасних козаків».
Двічі столиця, і жодного разу — справжня. Чому Харків не є «першою столицею» та ніколи нею не був
Навіть у міст є ієрархія, і на її вершині знаходиться столиця. Першою столицею України радянські підручники люблять називати Харків. Чи, радше, обзивати?
Вибирати Україну. Три історії про чуже громадянство
Серед волонтерів, які допомагають військовим гартувати нашу Перемогу, є ті, хто не має українського громадянства. Ми поговорили з кількома, щоби дізнатися: чому вони роблять те, що роблять, і як їхній зв'язок з іншими країнами впливає на життя.
І на сам кінець — пропоную мій текст «Харків, я люблю тебе. Блог літературної редакторки Накипіло».
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
