«Частину подій я не пам'ятаю, бо їх стер 2022-й». Спроба згадати 2018 рік
Олена Лептуга
Ігор Лептуга
6 Березня
Чи пам'ятаєте ви 2018 рік? «Режим тиші» на фронті, суд у справі Зайцевої-Дронова, вибух військового складу в Балаклії, масштабний День музики, Ігри Героїв, а ще історії різних людей. Згадуючи ці події з журналісткою медіагрупи Накипіло Анною М'ясниковою, зрозуміли, що частина з них просто стерлася з нашої пам'яті.
Це ми робимо, аби до десятиліття нашої медіагрупи зібрати мільйон гривень на підрозділ співзнасновника Накипіло Гліба Тимошенка,.
Це була любов через силу. Я була студенткою, навчалася в Каразінському університеті. Під час обрання практики я не знала, куди піти, й моя викладачка запропонувала піти в Накипіло. Я не хотіла йти в журналістику, прагнула чогось більш творчого, мабуть, ближче до реклами. Але все ж прийшла в Накипіло і не просто постажувалася два місяці, а й отримала запрошення доєднатися до редакції. І, як люблять колеги жартувати, щоб потрапити на роботу, треба залити камеру шампанським. Я тоді знімала гонки й на камеру спрямували пляшку, я намагалася її захистити, але об'єктив все ж злипся. Тепер це одна з улюблених історій Накипіло.
Коли я тільки прийшла в редакцію, у мене склалося враження, що це така спільнота людей, яким працювати в кайф. Кайфувати від роботи і при цьому можна поговорити, посміятися, відпочити, навіть коли ти працюєш, але якщо щось стається, ти просто підриваєшся і йдеш. І ти такий: блін, от у людей є вихідний, а ти не знаєш, буде в тебе він чи ні, поспиш ти сьогодні вночі чи не поспиш.
Повертаючись зараз у той час, я дуже вдячна, що з Накипіло я зростала ментально, зростала як свідома громадянка. І зараз я не можу дивитися на місто тими очима тієї студентки, для мене важливо, куди витрачаються міські кошти, є розуміння, чому безкоштовне метро — це не ок.
Про що ти писала тоді?
Першим моїм матеріалом була новина про смерть колаборанта олександра захарченка. Пам'ятаю статтю про бабусю, яку «Жилстрой-3» намагався виселили з її будинку. Я пам'ятаю, що ми слідкували за ситуацією, але, наскільки я пам'ятаю, що там не зовсім хотіли боротися навіть самі родичі. І в цьому, мені здається, теж проблема, бо журналісти можуть допомогти, посиливши голос людини. Але якщо вона не хоче відстоювати свою позицію, то ми, мені здається, не можемо вирішити проблему.
Вразила бібліотека імені Короленка, бо її архів — як відкриття якогось іншого світу. Ще поїздка в садибу Кропивницького, коли ти більше дізнаєшся історію Харківщини. А частину років я не пам'ятаю, бо їх стерли події 2022 року.
Ми писали і раніше писали про війну, але є велика різниця, коли ти співпереживаєш людям і коли ти можеш відчути їхній біль, тому що ти був в аналогічній ситуації. І згадую перше моє інтерв'ю у 2022 році з військовим Олександром — і це був прям заряд бадьорості, бо в той момент у Харкові була незрозуміла ситуація: чи вистоїть місто, чи не вистоїть.
Звісно, ти віриш, але різні думки були, бо й обстріл ХОВА, і ситуація з зоопарком, — усе це тебе ще більше пригнічує. А тут приходить людина, яка на позитиві, фермер, який раніше займався полуницею, а нині — обороняє місто. Якесь таке піднесення після розмови з ним залишилося.
І тут пригадую інтерв'ю з актором, волонтером, а зараз військовим Валерієм Дзехом, тому що після цього інтерв'ю почалася наша така дружба, і він досі мені пише, питає, як справи.
Що найскладніше в цих інтерв'ю?
Це, можливо, якось претензійно, але основне правило «не нашкодь». Важливо відчувати людину, з якою ти говориш і, можливо, у розмові допомогти виговоритися, не просто медійно її підтримати, а ще або збором, або якимось проханням.
Але буває й так, що не знаходяться слова, аби підтримати людину, бо в мене, наприклад, немає досвіду військового і я не можу до кінця зрозуміти відчуття людини в окопі. Бо й я сама зараз: наче «ха-ха-ха, все прекрасно, все круто», а в іншу хвилину ридаю, проклинаючи світ, особливо так було після мого поранення (Анна отримала поранення під час обстрілу вулиці Григорія Сковороди 23 січня — ред.), коли ні з ким не моглося навіть говорити.
Зараз війна торкнулася кожного, по-особливому торкнулася, не так, як у попередні роки. Тож для мене важливо, аби голоси людей були почутими, тому для мене немає неважливих людей або неважливих історій. Часто я чула від героїв, що, мовляв, у мене нічого такого не сталося, а насправді це — два роки вирваного життя, у когось — десять, а в когось — ще більше, якщо брати історію поколінь українців.
А ще важлива тему — відбудова. Тому що попри те, що війна триває, але життя продовжується і в деокуповані населені пункти в повертаються люди. Коли ми їздили в Ізюм, розповідала людям, що є ось така штука, як Є-Відновлення, можна зробити отак-отак. Про це я зробила великий розбір. Проштудувала всю цю постанову, кілька десятків сторінок, обрала найголовніше, бо для мене важливо розібратися прям до кінця, щоб не виникали якісь питання. Бо насправді, мені здається, це велике опущення наших органів і Міністерства реінтеграції зокрема, це відсутність зацікавленості в роз'ясненнях в регіонах, що і як робити людям.
Мені здається, люди втомилися від новин, і в мене є знайомі, які їх не читають, аби відійти від того болю, який несеться в них. Зачиняються, умовно, в хмарці лайтових новин, тіктоків, якихось там невеличких відео, і хоча б там не згадувати про те, що відбувається навколо. Тож зараз час історій і пояснювальних матеріалів.
Яке найбільше досягнення Накипіло?
Мати незалежний голос — це важливо в контексті громадянського розвитку. Накипіло розрослося, і насправді це круто, коли не тільки ти зростаєш, а і медіакомпанія. А ще наша командність. Ми, звичайно, зараз жартуємо по-чорному всередині колективу, але коли стається якийсь піздець, ти про це можеш сказати і тебе підтримують.
Війна забирає людей, і я хочу попросити наших читачів донатити, аби її зупинити.
