Уроки війни: Завжди бути напоготові

Освітянка з Кременчука Оксана Білобров розповідає, як її родина та громада швидко згуртувалися на початку війни і чому навчає доньку вдома

Треба бути завжди готовими до війни, водночас дуже важливо, щоб війна не заступила собою все життя дітей — так вважає Оксана Білобров, аспірантка, учителька фізики, інформатики та астрономії з Кременчука. На початку війни пані Оксана змогла оперативно згуртувати свою родину й убезпечити її. Водночас пані Оксана бачить небезпечну тенденцію в освіті міста — намагання відмовитися від Нової української школи і повернутися до старої радянської системи. Такі кроки Оксана Білобров вважає катастрофічними для українських дітей, яким необхідно давати вибір. 

Головний урок

Ми маємо завжди бути готові до війни. Поки для мене це головний урок, який я вирішила передати своїм дітям і онукам. Я вірила в майбутнє, вважала себе розвиненою, мирною людиною. Але, як показали події 24 лютого, виявляється, такою людиною не зовсім добре бути. Я до останнього не вірила в можливість війни. Активно навчалася, хотіла самовдосконалюватись. Це все зруйнувалося в один день. 

Я вже купила каски всім своїм рідним, збираю кошти на бронежилет для доньки. Після нашої перемоги отримаю дозвіл на зброю, обов’язково куплю її та регулярно буду тренуватися. І правнукам закажу — треба бути завжди напоготові. 

Швидка мобілізація

Я чекала всього, але ніяк не розпачу, не відчаю. Коли 24 лютого о шостій ранку зателефонували родичі й розказали про обстріли Харкова, Києва, ми буквально за дві години телефоном зібрали всю сім’ю. Мої старші діти живуть у різних місцях, ми з чоловіком і молодшою донькою — у центрі Кременчука. Отже, ми зібралися, і разом з нашими чотирма котами, двома дорослими собаками і трьома цуценятами за три години вже були у більш безпечному місці, де почувалися захищено. Я горда тим, що я змогла взяти себе в руки й чітко все зробити. 

Ми всі працюємо на нашу перемогу, на наш фронт. Ми переїхали мешкати за місто, а в нашій квартирі живуть люди, які виїхали з Харкова. Можливо, це не такий суттєвий внесок, але я сподіваюся, що всі роблять на своєму місці те, що можуть. Звісно, ми волонтеримо, ділимося всім, оперативно допомагаємо тим, хто змушені були покинути рідні оселі. Сьогодні я відвезла речі своєї доньки п’ятирічній дівчинці, у якої їх немає. Також облаштовуємо нашу дачу, щоб там могли жити люди, які були змушені переїхати зі своїх домівок. 

Ми переїхали мешкати за місто, а в нашій квартирі живуть люди, які змушені були виїхати з Харкова. Також облаштовуємо нашу дачу, щоб там теж когось оселити. 

Власними руками

Одним з великих викликів громади Кременчука була відсутність системи оповіщення. Місто в нас велике, протяжністю майже 20 км. І лиш через кілька тижнів після початку війни змогли налагодити оповіщення. Також у нас не обладнані бомбосховища. Половина з них взагалі була зачинена, люди брали бензопили, збивали старі замки й самі все облаштовували. Місцевій владі закидають непідготовленість, я теж бачу, що вона не готувалась до війни. Територіальна оборона взагалі не була сформована. У перші дні ми носили чай, їжу на блокпости. Досі продовжуємо це робити, ще збираємо на плитоноски, тепловізори. 

Волонтерський рух показав, що люди в нас — велика сила. Сьогодні в нашому місті вже склалася єдина волонтерська спільнота. Місто ми не здамо.

Минуле й майбутнє

Мені не хочеться обтяжувати доньку воєнними спогадами. Бо мої мама й тато пережили трагедію Другої світової війни. Два дідусі воювали, мали ордени й медалі. Повернувшись з війни, вони дуже багато розповідали. У 1941 році підрозділ одного з моїх дідусів відходив з Кременчука останнім і підірвав міст, щоб там не пройшли німці. Мама була в евакуації в Таджикистані, тато жив під окупацією в Кременчуці. І хоч вірте, хоч ні — німці не чинили того, що нині коять росіяни. Тато розказував, що німці для дітей готували їжу. Залишалися цілими хати, навіть якась худоба, птиця залишалися в селах, і люди могли вижити. А те, що відбувається зараз, — це абсурд.

Хоч вірте, хоч ні — німці не чинили того, що нині коять росіяни.

Постати з попелу

У мене давно склалася думка, якій я знайшла підтвердження. Карл Густав Юнг, швейцарський психолог, говорив про магічного птаха фенікса, який символізує звільнену душу. Цей птах у мене асоціюється з нинішніми подіями. 

Я сподіваюся, що наші душі зараз проходять очищення. Ми мали пройти це випробування, відродитися, як птах фенікс, і стати новою, загартованою нацією. Ми — українські фенікси.

На своїй землі

У нашій родині я для всіх — ресурс. Я завжди готова поділитися, віддати частинку своєї енергії, щоб підтримати близьких і рідних. Коли я віддаю, то й отримую ресурс, так було вже здавна. А від початку війни моїм ресурсом також стала земля. Коли ми вирішували, що робити: виїжджати чи залишатися — я сказала, що Україна — це моя земля, звідки я нікуди не піду. Тепер у мене є мішечок із землею, який надає мені сил. І хоч у нас часто бувають тривоги та погані звістки, ми — на своїй землі. Перше, що ми зробили — обкопали наш будинок і тепер готові його обороняти в окопах. Ми тримаємося і черпаємо ресурс у нашій землі, використовуємо техніку заземлення. Хоча душу гнітить те, що не всі можуть це робити.

Освітній фронт

Полтавщина межує з фронтовими регіонами України, міста області, зокрема й Кременчук, регулярно потерпають від обстрілів. 27 червня стався особливо жорстокий ракетний удар по місцевому торговельному центру, що спричинив десятки жертв та постраждалих, серед яких — учень і знайомі Оксани Білобров. Міська влада Кременчука схиляється до онлайн-формату в новому навчальному році з огляду на складну безпекову ситуацію.

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

Рятувати життя

У перший тиждень війни було дуже важко, але моїм ресурсом стали курси підвищення кваліфікації, а також викладання в ЕдКемп-академії. У мене був курс з 12 занять з фізики, завдяки якому я показала цей предмет із зовсім іншого боку. Мої заняття були не про те, що учнівство мало знати й робити за програмою, а про важливі фізичні явища, поняття з прикладним значенням. Я розповідала дітям про захист від радіації чи важливість інерції. Наприклад, щоб зупинити предмет, який інерційно рухається, достатньо простої дерев’яної дошки, і це може зберегти життя.

Я вважаю, що це неоціненний досвід — повністю переорієнтувати дітей на ті факти, які, можливо, можуть врятувати їм життя. Я би хотіла ділитися із зарубіжними колегами методикою таких занять, щоб учнівство могло врятуватися в цей складний воєнний час.

Реалії навчання

Минулого року я вступила до аспірантури, і 18 січня був мій останній день роботи в школі. Я бачила своє майбутнє в підготовці дисертації, тема якої вже була затверджена. Планувала навчатися і повністю віддати себе науці. Нині все змінилося, і я хочу повернутися до школи.

Моїй доньці дев’ять років, вона учениця четвертого класу. Коли вона почала навчатися в НУШ, мені вистачило року, щоб оцінити впровадження реформи в школі. Поки я не бачу в нашому місті такої школи, яка б реально працювала за стандартами НУШ. Я особисто не задоволена освітою в Кременчуці. 

Моя донька вже три роки на домашньому навчанні, я навчаю її сама. Поки я можу дати доньці більше. У чотири роки вони вже робила презентацію на 20 слайдів зі скриншотами своїх улюблених мультфільмів, нині повністю володіє сліпим методом друку на комп’ютері і читає до 300 слів за хвилину. Після літа сподіваюся вийти з домашньої форми навчання.

Війна — війною, а спілкування є і буде. Донька спілкується онлайн з дітками з усієї України, з того, що я чую, у них адекватна реакція, страху немає, тривоги вони стали вже сприймати спокійно. Між собою вони намагаються не говорити про війну. Коли бомбили Кременчук, ми переживали, але трималися, і це радує. Можливо, моя впевненість передалася і моїй доньці.

У мене буря в душі: я розумію, що в майбутньому треба посилювати військову підготовку, але не хочу повертатися до старого і втратити реформу НУШ. 

Відкат до старого буде катастрофою

Мене вразило те, що деякі директори шкіл почали закликати завершити реформу НУШ і повернутися до старої системи. Зараз мене дуже непокоїть ймовірність того, що на хвилі війни наша освіта знову повернеться до «совдепії». Особисто я завжди виступала проти тієї системи. Коли я була в третьому класі, учителька мене образила — і я привселюдно зірвала галстук і спалила його. Мене виключили з піонерів, не приймали в комсомол. Я так влаштована. 

Чую розмови про те, що НУШ не потрібна, діти в школі лише граються, і ніякої дисципліни нема. Якщо наша освіта втратить реформу, буде катастрофа. 

Я не хочу віддавати дитину в школу, де лише ходять по струнці і вивчають військову справу. Я б не хотіла змушувати робити це дітей, які не можуть брати зброю до рук, — це насильство. У мене буря в душі: я розумію, що в майбутньому треба посилювати військову підготовку, але не хочу повертатися до старого і втратити реформу НУШ. 

Я вчилася в радянські часи, швидше за всіх розбирала автомат і влучно стріляла. Я не проти цього. Але має бути вибір — чи хоче дитина бути військовим або військовою. Адже не кожен і не кожна може взяти зброю в руки, стріляти і, скажімо чесно, вбивати. Я бачу в НУШ саме той вибір, який треба давати дитині. 

Навчаємось відпочиваючи

Тему «Освітянські вечорниці: навчаємось відпочиваючи» вважаю актуальною для (не)конференцій ЕдКемп. До нашої громадської організації «Фенікси» входять освітяни й освітянки від Тернополя до Одеси. Ми розрослися за час пандемії, і весь цей період зустрічалися онлайн, і жодного разу — особисто. На липень цього року планували офлайн-подію в Кременчуці, і сподіваємось, вона відбудеться після перемоги на березі нашого Славути-Дніпра. 

З Харковом у серці

Я з нетерпінням чекаю зустрічі освітянства в Харкові. Скажу крамолу: Харків мені ближчий за Київ. Коли почалася війна, обстріли міста, у мене серце кров’ю обливалося. Адже в Харкові живуть мої родичі, саме Харків був моїм першим великим містом, побаченим у дитинстві. Дуже люблю Харків, часто там буваю. Тому він у моєму серці назавжди. 

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.