Українська література: як ми до такого довчились - Накипело
События

Українська література: як ми до такого довчились

  • Тетяна Леонова
  • Ігор Лептуга
  • 9 ноября
  • 1027

Українська література має репутацію трагічної, сумної або сільської. Про це скажуть і ті, що закінчили школу 20-50 років тому, і ті, що вчаться зараз. Ця «психологічна травма» через шкільну програму змушує в подальшому ігнорувати українську літературу в принципі, у тому числі й сучасну. До того ж є стільки бестселерів закордонних відомих авторів і книг про успішний успіх.


Тож сумна українська література ─ це правда чи черговий радянський наратив, який залишився нам у спадок? Чи справді викладання літератури в школі провокує нелюбов до рідних книжок? У Харківському літмузеї розбиралися з цією темою, дослідивши шкільну програму з літератури від 40-х років ХХ століття і до сьогодення. Вони створили додаток «Віртуальний ЛітМузей».

Якщо ми легко можемо уявити держзамовлення на виготовлення бронетехніки, залізничних рейок та підручників, то словосполучення «держзамовлення на культурну пам’ять» може видатися екзотичним і навіть дискомфортним, — вважають музейники.

Комуністи мріяли про суспільство нового типу, але самими лише постановами ЦК традиційне життя змінити неможливо потрібна готовність суспільства до змін. І ось тут стає в нагоді мистецтво. Влада робила серйозну ставку на художню літературу. Стара література не годилася для цієї мети, та й за часів панування Російської імперії на українських землях від неї мало що залишилося.

Мова імперії тривалий час пропагувалась як мова еліт, мова міста, універсальна мова для «малих» народів. На початку 1920-х більшовики змушені були проголосити політику коренізації в Україні, щоб стати «своїми». Для українських культурних еліт це означало відродження національної культури. Українська мова отримала шанс стати мовою нових мистецьких шедеврів, перекладів, мовою інтелектуалів і маскульту.

Це ледь протривало десять років. Що було далі — харків’яни добре пам’ятають з жахливої історії Будинку «Слово». 

Письменник Микола Хвильовий з’явився у шкільній програмі в 1990-х ─ одразу як стало можна.

До цього він старанно вичищався з нашої пам’яті. В архивах навіть збереглись гуртові світлини, де Хвильового просто замальовували, щоб не залишити про нього жодних спогадів. На це у тодішньої влади були причини. Ще в 1926 році в забороненому памфлеті «Україна чи Малоросія» Хвильовий озвучує, що нова радянська країна продовжує традиції імперії, тому необхідно шукати шляхи подолання провінційності в значенні вторинності, коли край постійно порівнює себе з центром.

В атмосфері шаленого тиску, після початку масових арештів української творчої еліти, після того, як на власні очі побачив наслідки Голодомору під час поїздки за місто, 13 травня 1933 року в будинку письменників «Слово», Микола Хвильовий покінчив життя самогубством. Смерть Хвильового стала символом кінця українського національного відродження.

Микола Куліш — ще один заборонений письменник до вивчення у СРСР, попри те, що в 1925 році драматург був запрошений до столичного Харкова працювати в Народному комісаріаті освіти, який відповідав і за культуру. Коли 1926 році режисер Лесь Курбас з театром «Березіль» переїхав до Харкова, для Куліша це було здійсненням мрії. Вони разом поставили сатиричну комедію «Мина Мазайло», яку зараз вивчають у старших класах, про мовне питання 1920-х років. Куліш іронічно описав різні соціальні групи та їхнє ставлення до української мови: від повного несприйняття тьотею Мотею з Курська до патріотичного благоговіння дядька Тараса.

Таке відчуття, що за майже 100 років нічого не змінилося. Проблема готовності українського суспільства бути українським досі актуальна.

1933 року його п‘єси визнали ворожими комуністичному режиму. У грудні 1934 його заарештували та звинуватили в приналежності до терористичної організації (знову до болю знайомий сюжет із сьогодення). У березні 1935 року Миколу Куліша засудили до десяти років Соловецьких таборів. Відсидіти весь термін не судилося. Уже восени 1937 року в концтаборах закінчилися місця, пересадили всіх, хто виявився неугодним тоталітарному режиму. 3 листопада 1937 року в Сандармосі, Карелія, розстріляли понад 1000 осіб, серед них Микола Куліш і Лесь Курбас, «Розстріляне Відродження», мешканці Будинку «Слово».


Українська література 5-7 класи. Народний комісаріат освіти УРСР. Москва, 1943:
«Література ─ один з найважливіших засобів комуністичного виховання. Читання повинно виховувати в молоді патріотизм, готовність до боротьби, уміння розрізняти друга і ворога нашої соціалістичної батьківщини, викликати ненависть до ворога, любов до трудящих всього світу. Література повинна виховувати бадьорість, ідейний оптимізм, героїзм, самовіданність, витримку, сприяти інтернаціональному та антирелігійному вихованню молоді».


Потрібно було писати нову українську літературу. Та кому, після такого жахливого судилища?! Пригадали про Остапа Вишню, колишнього мешканця сумнозвісного Будинку «Слово», якого ще в 1933 звинуватили в тероризмі.

Через 10 років таборів ГУЛАГу в 1943 році його вирішили повернути в якості офіційного майстра української сатири й гумору. У Радянському Союзі на той час вже не було незалежного від влади мистецтва.

Дослідження фахівців Літмузею показали, що радянська матриця «виховання» ніде не поділася — змінилася тільки риторика. Частину письменників ми досі знаємо тільки з «ідеологічно-правильного боку». Ми досі вивчаємо твори, які затвердили ще за тоталітарного режиму.


Українська література 8-10 класи. «Радянська школа», Київ, 1951:
«Завдання курсу української літератури полягає в тому, щоб виховувати в учнів марксистсько-ленінський світогляд, почуття радянського патріотизму, радянської національної гордості, дружби народів СРСР і безмежної відданості справі великої партії Леніна-Сталіна».


Іноді в письменника просто брали угодні твори, ігноруючи інші. А іноді страх переслідування та фізичного знищення підміняв поета з людини на чиновника та лауреата Сталінських премій. Так сталося з Миколою Бажаном. Йому загрожувало звинувачення в приналежності до терористичної організації, як і майже всім його знайомим українським митцям. Але в березні 1936 року Бажана завербували, він почав писати доноси. Письменник працював з органами неохоче, його обтяжувала роль донощика. У своїх віршах він без захоплення, але майстерно та регулярно почав прославляти сталінськи новобудови.

У 1953–1959 роках Микола Бажан очолював Спілку письменників України. Під час хрущовської відлиги 2 липня 1956 року порушив перед ЦК КПУ питання про реабілітацію репресованих письменників. Серед них 4 серпня 1956 року за відсутністю складу злочину був посмертно реабілітований Микола Куліш.

Попереду зліва направо: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Харків, 1923 рік


Творчість Павла Тичини також кардинально змінилася зі зміною політичного контексту. Коли друзів одного за одним арештовують за безглуздими звинуваченнями, коли ти постійно очікуєш, що можуть прийти за тобою ─ твоя поезія перетворюється на римований політичний курс партії.

У 1970–1971 Василь Стус написав дослідження про творчість Павла Тичини «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». Він схвально оцінив ранню творчість Тичини та піддавав критиці соцреалізм: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

У 1972 році після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах до часів Незалежності. Під час суду вона слугувала одним зі свідчень злочинної діяльності Стуса. Ось яку характеристику Стус дає творчості Тичини: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був поневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила...

Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини — це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп». 

У 1972 році Василя Стуса вперше заарештували.

Після таборів він вийшов на волю всього на кілька місяців, 1980 Стуса знову заарештували та визнали особливо небезпечним рецидивістом. Йому заборонили бачитися з родиною, а за передачу на волю зошита з віршами, на рік кинули в камеру-одиночку. Василь Стус помер 4 вересня 1985 року в таборі в Пермі. У 1990 році Василь Стус був посмертно реабілітований. Його ім’я носять школи і вулиці в понад 15 містах України.


Я хотіла в середині цього дослідження прийти до думки про життєствердну та навіть життєрадісну українську літературу. Навіть заготувала малюнки Літдвіж та мемчики з фейсбука. Ось у мене навіть була заготовлена цитата вчительки Зари Тищенко, з якою я палко погоджуюся.

У першу чергу викладач має любити свій предмет, щоб подати його не прісно, а пристрасно. Вчитель має в деталях розкривати твір, починати розкривати його з постаті самого автора. Наприклад, Шевченко ─ драйвова та епатажна постать, а не замучений кріпак, яким нам його нав'язували.

До Дня української мови та писемності у 2020 році команда проєкту «ЛітДвіж» оновила портрети класиків української літератури. Місія проєкту — формувати в молоді позитивне сприйняття української літератури та її авторів.


Але, здається, радіти в мене не вийшло. Як ми можемо прибрати зі шкільної програми тяжку «Чорну раду» Пантелеймона Куліша, який був засновником історичного роману? Ми не можемо прибрати історію, сумні та трагічні твори, бо в нас така сумна і трагічна історія. І ось я в глухому куті, але на поміч приходить викладачка педагогічного університету Галина Хоменко:

Люди не люблять, коли їх повчають. Тому вони самі повинні відкривати для себе сенси. Одна з функцій літератури — це радість пізнання. Для чого я вчуся? Я вчуся для того, щоб пізнавати світ, відкривати його. Щодо «депресивної» української літератури, її дуже люблю, як і світову. Але я не бачу її депресивною. Це про людей, які жили за межею можливого, гордих людей.


Українська література 10-11 класи, 2018:
«Метою шкільного вивчення української літератури є:
формування гуманістичного світогляду старшокласників, долучення їх засобами художньої літератури до загальнолюдських і національних цінностей; виховання національно свідомих громадян України;
естетичний розвиток учнів, підвищення їх загального культурного рівня;
сприяння всебічному розвитку школярів , їх духовному збагаченню, активному становленню і самореалізації в сучасному світі».



Звучить уже значно веселіше, ніж у 40-50-х роках, але досить нудно для завершення дослідження. Тому наостанок про те, що може зробити українську літературу привабливішою ─ слова, покладені на музику. «Соняшні кларнети» Тичини дивовижно музичні. А уявіть реггі під тексти Володимира Сосюри! А дискотеку під Бажана, Влизько, Семенко, Жадана. Згодна, дискотекою під Жадана не здивуєш, але все одно послухайте та подивіться музично-літературний проєкт з анімацією «Фокстроти» від Юрія Гуджи і Сергія Жадана. Чи от альбом харківського співака Євгена Стрельцова, де музика на слова українських авторів. Я просто не уявляю, як можна після цього не закохатися в українську літературу.

Наостанок цитата дитячої письменниці Лариси Ніцой:

Предмет української літератури в школі – це не просто читання книжок – це формування спільного погляду на минуле, це аналіз причинно-наслідкових зв’язків, це формування спільного погляду на майбутнє. Українська література – це націєцентричний державотворчий предмет, який формує українську ідентичність, відмінну від російської ідентичності.

ПОДПИШИТЕСЬ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПЕЛО, чтобы быть в курсе свежих новостей.

ПОДПИШИТЕСЬ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПЕЛО

В случае массовых потасовок на улицах города мы вас оповестим

X