«Для дітей важливо розуміти, що відбувається з їхнім тілом», — Юлія Ярмоленко

Секс-педагогиня, авторка програм із сексуальної грамотності для підлітків і дорослих Юлія Ярмоленко в межах учительської (не) конференції EdCamp Ukraine пояснює, у якому віці варто говорити з дітьми на делікатні теми та чому сексуальна просвіта — це в останню чергу про секс.

Як будується ваше спілкування зі школярами, батьками, вчителями?

Одна справа — говорити про секс із батьками, інша — з учителями. Насправді вони не можуть говорити з дітьми на цю тему, якщо не мають дозволу батьків. І у цьому є складнощі. Тому не завжди це є неготовність педагогів. У них може бути просто страх перед батьками, які будуть незадоволені тим, що хтось вирішив просвітити їхніх дітей у досить делікатній темі.

Якщо говорити про молодших дітей (починаючи з 5-6 класу), то ми, звісно, говоримо про правила гігієни, про вік пубертату (підлітковий — ред.), тому що вони саме вступають у цей період. Для них справді є важливим, що відбувається з їхнім тілом. Дуже багато запитань про різні виділення, про полюції, менструації, про мастурбацію, сексуальний потяг і бажання.

Старших підлітків більше цікавить питання стосунків. Коли я працювала у Харкові, тривалий час зустрічалась із одним і тим самим класом протягом навчального року. Ми говорили з ними на безліч тем. Коли наприкінці занять я попросила їх заповнити анкети, вони відмітили, що їм не вистачило тем про стосунки: як їх будувати з партнером чи з партнеркою. А я все про фізіологію, про згоду, про контрацепцію...

Українським школам потрібен окремий предмет «Сексуальна просвіта»?

Для початку було б добре, якби цей курс був факультативно введений у школах. Тобто ті батьки, які хочуть для своїх дітей цю інформацію, могли б їх туди приводити. Ті, які не хочуть, а таких теж дуже багато, могли б просто не приводити дітей. І я даю гарантію, що діти, які ходили б на факультатив, передавали інформацію тим, які не ходять. Все одно б інформація поширювалась.

Поки не бачу це як окремий обов'язковий курс, тому що є питання, хто буде викладати цей предмет. Мені подобається досвід Німеччини. Там секс-педагоги не є вчителями у школі. Людина приїжджає та проводить цей курс протягом певного часу. У школяра немає стосунків з нею. А якщо це вчитель фізкультури, чи біології — вже є якісь стосунки. Може, цей учитель когось недолюблює. Це складна тема, і має бути людина, яка зможе побудувати довірливі стосунки, яка зможе говорити про це грамотно, делікатно, не навязуючи своїх поглядів. Важливо розуміти, що секс-педагоги — це люди, які просто подають інформацію, щоб підлітки зробили для себе кращий вибір. Ми не знаємо, який вибір буде для них кращий. Ми просто спрямовуємо їх.

Мені здається, ця тема все ще табуйована для Міністерства освіти...

Наскільки я знаю, вони відкриті, але говорять, що суспільство не готове. І якщо вони зараз приймуть будь-який папірець, то завтра під Міністерством буде натовп людей, який скандуватиме «проти». І я розумію їхні переживання і страхи.

У дорослих людей ще немає розуміння того, що таке сексуальна просвіта. Коли ми говоримо про це, більшість людей акцентує увагу на слові «секс». Батьки думають, що дітей будуть навчати, як займатися сексом та в яких позах. Я завжди говорю: сексуальна просвіта — це в останню чергу про секс. У першу чергу — про гігієну, про фізіологію, про розуміння свого тіла. Це про попередження насильства, вміння ставити власні кордони та поважати кордони іншої людини. Це про контрацепцію та про розуміння, які можуть бути наслідки від певної діяльності. Коли прийде розуміння, що вся інформація є важливою для наших дітей, тоді й Міністерство включиться, і батьки, і спеціалісти знайдуться.

Коли з дітьми краще говорити про такі поняття, як «гендер», «дискримінація», «ЛГБТ»?

Я думаю, це все треба пояснювати змалечку, коли дитина починає говорити. Коли діти граються в пісочку, і мама говорить хлопчику, що не можна бити Олю, бо вона ж дівчинка… А що, тоді хлопчиків можна бити, бо вони хлопці? Потрібно пояснювати, що бити нікого не можна, і це не залежить від статі. Не жартувати в родині з білявок, з людей з інвалідністю, з людей іншої національності чи релігійних уподобань. Нам здається, це смішно, а потім виявляється, що діти ростуть у культурі насильства.

Ми виховуємо хлопчика як «справжнього чоловіка», який може гепнути кулаком по столу, або такого сильного, що захищає свою дівчину чи дружину. А дівчинці ми говоримо: «Ти ж така чемна, слухняна. Ти маєш бути терплячою, тому що ти — берегиня, мати». На жаль, це призводить до того, що ми фактично виховуємо гвалтівника або абьюзера і жертву. Я завжди говорю батькам: у вас у родинах ростуть не доньки і сини. Ви виховуєте особистість, і ваше завдання створити всі умови, щоб ця особистість розвивалася.

Якщо школа буде ідеальна, така, як ми хочемо, де дітей будуть навчати ненасильницькому спілкуванню, але цього не буде в родині, — ми не досягнемо своєї мети. Має бути симбіоз і школи, і родини, і суспільства, і соціальних мереж, де ми пишемо різні коментарі. Було б добре, щоб все це було направлено на попередження насильства.

ещё по теме:

Жизнь со статусом «плюс»

Денис Евдокименко: «Полицейские никогда не приезжают туда, где все классно»

«Безопасный город». Как работает городская программа

Изменения в подготовке Конкурса композиторов: новые даты, состав жюри

Война и мир: женщины на поле битвы

опубликовано

24 июля 2018

текст

Альона Нагаєвщук

фото

Владислав Лященко

видео

Владислав Лященко

монтаж

Іван Горб

просмотров

1965

поделиться