Мандрівник і АТОвець. Валерій Ананьєв про армію та власну книгу

Відеоблогер та український десантник Валерій Ананьєв презентував у Харкові дебютну книгу «Сліди на дорозі». Хроніка присвячена війні на Донбасі, її побуту та перепетіям.

Хлопець брав участь у боях за Добропілля, Краматорськ, Вуглегірськ, Шахтарськ, Комунар і Дебальцеве, був контужений під Слов'янськом. У 2016 році Валерій пішов зі збройних сил. Весь час перебування в АТО він знімав відеоблог, намагаючись показати реальну армію, без надмірної героїзації. Публікував відео про результати боїв, обстріли,  життя бійців.

Коли Україна отримала безвіз, військовий вирішив подорожувати Європою. Так він подолав 1811 кілометрів пішки, пройшовши через Францію та Іспанію до мису Фіністерре, і встановив на цьому «краю світу» український прапор.

Десятки його сюжетів під спільною назвою «Вільна Людина» досі знаходять позитивні відгуки в аудиторії. На презентації книжки автор поділився з харків’янами своїми емоціями під час її написання. А ми — занотували найцікавіше.

Коли я йшов в армію, я складав багато тестів. Там ставилося питання “Чи володієш ти гучним командирським голосом?”. Всі говорили “Так”, а потім, коли віталися, в строю обов'язково був хтось, хто дуже вирізнявся: “Бажаю здоров'я!” (говорить неприємним високим голосом, жартуючи). У мене ніколи не було командирського голосу, тому намагатимусь його імітувати без мікрофона, — почав зустріч Валерій.

Про книгу «Сліди на дорозі»

«Це моя перша презентація. Я не буду вам читати лекції. Я не є професором. Як сказав мій товариш Сєргєй Сєргєїч, всі ми  — “відрижки війни, яким просто пощастило”. Так саме мені пощастило зараз бути тут перед вами і пощастило написати цю книгу».

«Я для себе вивів таку формулу успіху: якщо тобі щось подобається, треба це робити. Робити, вибачте, до усрачки, як би вам не заважали. Я починав писати в 2014 році. Чомусь мені хотілося все прописувати, як хроніку. Я фотографував, знімав відео і записував. Писав я жахливо, але поступово ставало краще».

«Мені не давали писати на війні, але я завжди писав, що б там не відбувалось. В армії, коли ти зайнятий чимось, не завжди є на це час. Але я знаходив час навіть читати. На війні прочитав більше книжок, ніж за все своє життя до цього».

4

«Ви маєте насолоду ліцезреть книгу майже в такому вигляді, як вона була написана. Хіба що там менше помилок (посміхається). Її відредагували мінімально. Загалом, книга на 99% така, якою я її написав. Спочатку писав російською, бо я був російськомовним до 2017 року. Я був жертвою русифікації», — посміхається хлопець.

«Сюжет майже кожної книги, кожного фільму можна вмістити в одному реченні. Сюжет — це лише декорації. Книгу треба наповнити думками, наповнити душею, щоб вона жила, щоб людина могла асоціювати себе з цим, щоб в історію, в мотивацію головного героя можна було повірити».

Коли я дописав, відчув полегшення, бо мені дуже важко розслабитись, коли є недороблена справа. А процес написання книги дуже довгий, він займає багато місяців. У моєму випадку — це було три роки, і я всі ці три роки “переварював” те, що ви там прочитали.

«Дописав книгу, поспав і відчув, що мені погано, що я повністю спустошений. Напевно, це була депресія.  Було таке відчуття, ніби в мене щось забрали, чому я присвятив стільки часу, стільки моральних сил. Десь два дні побув в такому стані та подумав, що якось різко я припинив її писати. Потрібно, як з наркотиків, сходити повільно. І я почав дописувати: повертався до якихось моментів, заново перечитував».

«Я готував себе до великої кількості негативу. Хто дочитав до кінця другої частини, побачив, що там описано багато моментів корупції людей, які й зараз знаходяться на високих посадах, у тому числі  — генерали. В книзі немає жодного імені, але не є проблемою зрозуміти, хто є хто».

Про жахи війни та реальне армійське життя

«Військова література взагалі ніколи не була мені цікавою, і зараз не цікава. Я вважаю, що війна не є достойною темою хоча б однієї сторінки художньої книги. Навіть зараз я ніяку літературу про війну не читав, коли писав. Я не хотів ненароком сплагіатити якусь думку чи ідею. Хотів, щоб книга була автентичною».

«Я абсолютно проти героїзації війни, бо я зіткнувся з феноменом героїзації на самій війні. Це була дуже велика проблема, коли людина не знала, куди вона йде. Надивилась якихось фільмів, начиталась інтерв'ю, бачила якісь відео. От був у нас один хлопець — за два тижні жодного разу не зняв бронежилет. Я такого жодного разу не бачив. Почався обстріл — він, вибачте обісцявся і обригався. Йому сказали: “Чувак, йди звідси, бо забрудниш окоп”. Людина собі щось уявила, а насправді все не так».

2

«Це тільки в фільмах так: прокидаєшся — війна, стріляють, йдеш їсти — стріляють, йдеш в туалет — стріляють, йдеш спати — стріляють… Там (на війні — ред.) не так. Там ти постійно чекаєш. Чого чекаєш? Чекаєш, щоб чогось почекати…».

«Приходять молоді хлопці та очікують зовсім іншого. Через це у них ламається психіка. Після березня 2015 року війна вже була іншою, вона стала статичною. Ми реально сиділи й не розуміли, що ми там робимо, і це дуже давило на психіку. 2014 рік був увесь як марафон. А у 2015-му в моєму батальйоні самогубств було більше, ніж в моїй роті втрат за 2014 рік. У 2016-му я підійшов до свого товариша, командира відділення, і кажу: “Ден, забери в мене автомат, бо я себе застрелю”».

Війна — це жахливо. І гіршого в світі я не бачив. Це апофеоз усього лайна, яке є в людині. Але з моєї точки зору, війна, особливо 2014-го року — це найкраще, що було в моєму житті. Чиясь мама, у якої загинув син, або жінка, у якої загинув чоловік, брат, тато, можливо, за ці слова плюнули б мені в обличчя. І вони будуть праві. Але особисто я вдячний за ті зміни, які сталися зі мною на війні. В моїй свідомості відбулась не еволюція, а революція. Я за цей досвід заплатив у прямому сенсі потом, болем і кров'ю.

«В мене немає бажання повертатись на війну в тому стані, якою вона є зараз. Просто сидіти? Я не хочу в жодному разі, щоб це прозвучало як образа тим хлопцям, які там зараз знаходяться. Цю роботу має хтось виконувати, і я дуже їм за це вдячний. Але я не хочу просто сидіти і чекати, влучить в мене снаряд чи не влучить. Я бачив війну, коли лінія фронту за день змінювалась на 40 кілометрів в одну й іншу сторону по декілька разів. Ми не спали три дні, ми формували все. Ця динаміка — це і був найкращий час у моєму житті. Я настільки живим себе ніколи в житті не відчував. Якщо буде небезпека тим кордонам, які є хоча б зараз, то я повернусь».

Скоро — нові пригоди...

«Через сім місяців я вирушаю в наступну подорож. Мене не буде в Україні досить довго — більше ніж півроку. Буду йти пішки через гори за полярне коло до Північно-Льодовитого океану. Сам. Коли повернусь через рік, візьмуся за написання наступної книги».

ещё по теме:

«Мои друзья не понимают, что значит иметь особенного ребенка»

Пять фактов о бюджете участия по-харьковски

Как харьковчане «благодарили» горсовет за дома без отопления

Крыша Африки. Исследование Танзании

На площади Свободы пройдет акция в память о жертвах ДТП

опубликовано

9 сентября 2018

текст

Альона Нагаєвщук

фото

Міхо Накипілов

видео

Віктор Пічугін

монтаж

Іван Горб

просмотров

553

поделиться