“Дружба народів”: що в радянські часи ховалося за відомою ідеологемою - Накипело
Події

“Дружба народів”: що в радянські часи ховалося за відомою ідеологемою

Тези про дружбу народів у Радянському Союзі почали лунати ще у 30-х. Їх можна було почути і на зборах партійного керівництва, і в академічних колах. Ця ідеологема стала частиною державної пропаганди, яка знаходила свої відголоски і в мистецтві, і в освіті, і в громадському житті. Але що ховалося за нею? Чи можна було говорити про реальну дружбу народів? На це питання в істориків є свої відповіді. 

Народження ідеологеми

Учасник проєкту «Лікбез. Історичний фронт», кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України Геннадій Єфіменко розповів, що таке пропагандистське кліше почало активно вживатися в Радянському Союзі вже з середині 30-х років. Вважається, що вперше цей вислів як ідеологему висловив Йосиф Сталін. Сталося це наприкінці 1935 року під час його промови перед колгоспниками Таджикистану і Туркменістану. Підхопив цю ідеологему і новий керівник КП(б)У Микита Хрущов, якого Кремль на початку 1938 призначив першим секретарем ЦК КП(б)У. І вже під час XIV з'їзду КП(б)У (червень 1938) у його промові лунали тези як про необхідність братерської дружби з російським народом, так і про ліквідацію шкідництва у викладанні російської мови.

«Ідеологема «дружба народів» впроваджувалася одночасно з возвеличенням російської нації, російської мови, російської культури в Україні. І в 1938 році справді різко зросла кількість годин вивчення російської мови, були ліквідовані всі національні райони, які існували раніше в Україні. І, здавалося би, було зроблено кроки до русифікації. Правда, русифікація трохи відклалася у зв’язку з приєднанням Західної України. Навіть відклалося збільшення годин російської мови на певний час. Але сама ця ідеологема «дружби народів», в якій є старший брат, старший народ і менші народи, вона весь час існувала під таким значенням», – розповів Єфіменко.

А от до Голодомору головною засадою національної політики Радянського Союзу декларувався інтернаціоналізм. Мало того – основною небезпекою був офіційно проголошений саме російський великодержавний шовінізм. Разом з тим історик відзначає, що вже на початку 30-х років Сталін у вузькому товаристві проголошував тости за «великий російський народ». Хоча на публічний перехід певний час не наважувався. Але після Голодомору 1932—1933 років політика почала мінятися. І вже у 1933-му в УСРР саме український місцевий націоналізм був проголошений головною небезпекою в національному питанні. А про російський великодержавний шовінізм більше ніхто не згадував.

«Провідна роль в цій дружбі народів віддавалася саме росіянам. І безпосередньо в цей же період відбувається перехід від ідей інтернаціоналізму до, як його зараз називають історики, російського націонал-більшовизму. Тобто це період, коли компартійне керівництво починає змінювати точку опори. І замість безпощадної критики минулого царату починає спиратися на державницькі традиції Російської Імперії. І незабаром з’являються потроху такі ордена, як той же орден Олександра Невського (1942 рік), а ще у 1938-му за мотивами зміненої національної політики праці історика Б.Воліна «Великий русский народ» постає, власне кажучи, ієрархія народів. І серед них «великий російський народ» стає тим, хто допомагає усім іншим народам піднятися до свого рівня. І стати вище інших», – зазначив Єфіменко.

У 1937 році провідною темою в тодішній пресі стали соті роковини з дня смерті Олександра Пушкіна. Йшло возвеличення російського народу та його культури. Приблизно з того ж часу в Україні почали створювати позитивного героя з Богдана Хмельницького. До цього він виглядав як негативний персонаж, який віддав Україну на поталу російським панам. Певний період на нього дивилися хіба що як на менше зло. А після цього Хмельницького почали возвеличувати, як, власне кажучи, і Невського та Суворова. А в 1943 році, тобто в роки Другої світової війни , Кремль навіть запровадив орден імені Богдана Хмельницького. Просування образу саме цього гетьмана було частиною тодішньої політики. Хмельницького возвеличували за те, що він «подружив» український та російський народи, а також «об’єднав», як тоді казали, Україну з Росією.

Пропаганда велася з дитячого садочка

«Це була цілеспрямована політика центрального уряду Кремля. І політика спрямована на те, щоб не було всіляких заворушень між окремими народами. Але тим не менш, це мало подвійний такий підтекст. Тому що, наприклад, Російська Федерація насправді не була федерацією. Це суто централізована держава. Так само союзні республіки. Вони були не справжніми республіками, які утворили Радянський Союз. Це Кремль створював його на певних підставах. Ясна річ, що в 1991 році, коли Радянський Союз розвалився, всі ці приховані суперечності між народними одразу виявилися. Наприклад, між вірменами та азербайджанцями. У Молдові всілякі криваві сутички були. І в Казахстані. Причому вони були не те що спровоковані, а, так би мовити, спроектовані в Кремлі. Для того, щоб тримати під контролем ці народи, нацьковувати один на інший», – повідав доктор історичних наук, професор, в.о. головного наукового співробітника відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України Станіслав Кульчицький.

А на поверхні була дружба народів. Причому ця пропаганда починалася ще з дитячого садка. І власне, не закінчувалася доти, доки існував Радянський Союз. Це відбувалося навіть на рівні топонімів. Кульчицький згадував Арку дружби народів на київському Хрещатику. Щоправда, самі кияни свого часу прозвали її «ярмом». «Де зустрітися? ― Під Ярмом», ― говорили вони. Просувалася ця ідеологема в академічних та наукових колах.

«Я, наприклад, прожив довге життя. Працюю в тому ж Інституті історії давно, з 1971 року. Брав участь у такому святі дружби народів на Закарпатті. А Закарпаття – це така область, де живе багато національностей. Приїжджала туди загальносоюзна делегація. Я, як молодий науковець, виступав від академічної спільноти. Там були і герої соціалістичної праці, і герої Радянського союзу з Білорусі, Казахстану, Туркменістану тощо. Делегація складалася з двадцяти людей, не менше. І от ми їздили по селах та містах Закарпаття у супроводі почесного експорту на мотоциклах, виступали на мітингах, говорили про дружбу народів. І я був свідком того, як один закарпатець торкнувся туркмена, його національного одягу. Він сказав: «Вперше в житті бачу цю людину, туркмена. Виявляється, вони є у нашому великому Радянському Союзі», – згадував історик.

На подібні заходи радянська влада не шкодувала ні коштів, ні додаткових ресурсів. У тому ж Інституті історії навіть був створений відділ історії дружби народів, його співробітники неодноразово брали участь в різноманітних конференціях в столицях тодішніх республік. Як зазначив Кульчицький, це була цілеспрямована політика Радянського Союзу. Люди мали вірити, що в їх країні живеться пречудово, а всі народи співіснують в мирі та злагоді. Тодішні засоби масової інформації охоче висвітлювали міжетнічні конфлікти закордоном. Разом з тим тертя між народами СРСР просто замочувалися.

«Вся радянська література, література соціалістичного реалізму, мала своєю наскрізною лінією зміцнення дружби народів. Взяти, наприклад, тих же «Прапороносців» Олеся Гончара. Але Гончар писав так, як треба. Але, як свідчать його давно опубліковані щоденники, він мав зовсім іншу думку щодо того, що робилося в нашій великій спільній країні. Він був проінформованою людиною. Я, наприклад, не був таким. І багато чого сприймав так, як мене вчили починаючи з дитячого садочка», – розповів Кульчицький. 

Як зазначає історик, у ті часи подібна двоєдушність була звичним явищем. Через це дослідникам, зокрема, буває важко вивчати архівні документи. Адже людина виходила на трибуну та говорила те, що від неї очікувало керівництво. А думати могла зовсім інакше.

Подвійні стандарти радянської влади

«За весь цей період, навіть коли небезпекою був російський шовінізм, мені не доводилось зустрічати засуджених саме за нього. В Україні так точно. Там навіть такої статті не було. А от за український націоналізм купа всяких справ, купа звинувачень у націонал-ухильництві. Починаючи зі звинувачень в членстві в національних організаціях, таких як Спілка визволення України, і закінчуючи ухилами самих комуністів – так звані хвильовизм, шумськизм, волобуєвщина. Свого часу Скрипник, коли ще був при владі, намагався у відповідь на хвилю звинувачень в ухилах у бік «українського націоналізму» ініціювати боротьбу з ухилом в бік великодержавного шовінізму, так званою «лебедівщиною». Колишній секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебедь був відомий тим, що у 1923 році проголосив так звану теорію двох культур. Мовляв, хай виживе сильніша. А Скрипник намагався використати цей факт для організації боротьби з ухилом, так би мовити, до російського шовінізму. Але йому цього не дали зробити. А коли хтось про таке писав, то Сталін казав, що «абсолютно неможливо проводити аналогію між позиціями Лебедя та Хвильового, так як позиція Лебедя в жодному разі не означала підтримки контрреволюції». Тобто не підриває основу Радянського Союзу, основу комуністичної держави», – розповів Єфіменко.

Про подвійні стандарти радянської влади згадував письменник Іван Багряний у своєму памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?». Там він наголошував, що сталінський соціалістичний СРСР по своїй суті є суцільним концтабором для поневолених народів. Бо формально республіки мали право на національну свободу аж до виходу с СРСР. А насправді влада прагнула створення тоталітарної імперії з єдиною адміністрацією, мовою, культурою та ідеологією.

«Тому найменший прояв власної волі будь-якої з «рівноправних» націй в СРСР (окрім Росії) здушується страшним моральним і фізичним терором. Тим терором російський червоний фашизм (більшовизм) намагається перетворити 100 національностей в т. зв. «єдиний радянський народ», цебто фактично в російський народ. Ось тому патріотизм «місцевий», цебто патріотизм кожного з представників отих 100 національностей — прагнення до національної свободи й незалежності — вважається за найтяжчий злочин й так тяжко карається», – писав Багряний.

Як зазначив Єфіменко, під час Другої світової концепт «дружби народів» певним чином еволюціонував у бік їх рівноправності. Але потім повернувся до першості російського народу. Історія з віршем «Любіть Україну» Володимира Сосюри, написаного у 1944 році, яскраво це ілюструє. Вірш спочатку був сприйнятий схвально. У  1947 він увійшов до збірки поета «Щоб сади шуміли», яка у 1948-му була нагороджена Сталінською премією. А вже 2 липня 1951 року, тобто після зняття небезпеки відокремлення України, на шпальтах газети «Правда» вийшла розгромна редакційна стаття під назвою «Против идеологических извращений в литературе». У ній вірш Сосюри щедро поливався брудом. Зокрема, поета звинуватили в «перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру». Після такого розгрому подальші твори Сосюри не публікувалися аж до смерті Сталіна. Аналогічних звинувачень зазнав кінорежисер та письменник Олександр Довженко після виходу в світ кіноповісті «Україна в огні». Подібні закиди прикро вразили митця. Згодом Довженко так писав в своєму щоденнику: «…невже любов до свого народу є націоналізмом? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?»

У 1926 році в Москві відбулася прем’єра «Днів Турбіних» Михайла Булгакова. Події п’єси відбуваються в Києві на рубежі 1918—1919 років. Щоправда, не всі глядачі залишились в захваті від прем’єри. Наприклад, український драматург Микола Куліш звинувачував Булгакова у шовінізмі. Його обурило зневажливе та принизливе ставлення до українців з боку російського письменника. Воно не дивно – в своєму творі Булгаков протиставляв два світи. З одного боку російський, витончений, інтелігентний, світ головних героїв, з іншого – український, грубий, примітивний та не вартий жодної поваги. Тому не дивно, що в п’єсі Куліша «Мина Мазайло» така неприємна особа, як тьотя Мотя із Курська, щиро захоплюється виставою «Дні Турбіних».

Сам Булгаков, до речі, потрапив свого часу в немилість у офіційних критиків. Його критикували і за симпатії до білогвардійців, і за міщанство, і за буржуазні настрої. Але тільки не за шовінізм. Саме ця його вистава викликала захоплення в того ж Сталіна, який особисто посприяв поверненню Булгакова у світ театру. А для українців, які потрапили в опалу радянської влади, подібної «милості» ніхто не робив. Чимало представників української інтелігенції були звинувачені в так званому буржуазному націоналізмі. На першому всесоюзному з'їзді радянських письменників у 1934 році Миколу Куліша оголосили буржуазно-націоналістичним драматургом, а його п’єси – ворожими та націоналістичними по своїй суті. Того ж року він був заарештований НКВС та згодом засуджений до 10 років Соловецьких таборів. Проте вийти на свободу Кулішу так і не судилося. В 1937 році він був розстріляний в урочищі Сандармох у складі так званого «Соловецького етапу» з понад тисячкою інших засуджених. Його долю розділити такі українські митці, як Лесь Курбас, Валер'ян Підмогильний, Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Клим Поліщук.

Як зазначив Єфіменко, певний час у Радянському Союзі лунали гасла, які начебто були сприятливими для національних культур. А насправді чимало представників української інтелігенції було заарештовано, а згодом – страчено. Разом з тим звинувачення в великодержавному шовінізмі в бік росіян не лунали. Їх могли звинувачувати в троцькізмі чи ще якихось опозиціях. А от в шовінізмі – ніколи. Така от рівність та дружба народів. 

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X