Иногда в жизни человека наступает момент, когда нужно собрать вещи, попрощаться с близкими и уехать жить в другой город. У каждого на это есть свои причины. Кто-то переезжает из-за новой работы или учебы в вузе, кто-то ищет новых пространств для самореализации, ведь в родном городе не видит таких возможностей.
У меня не было никаких стереотипов о Харькове
Новые творческие планы — неплохая причина перебраться в другой город. Так когда-то произошло с актером и певцом, коренным львовянином Миськом Барбарой. Его путь в Харьков начался с того, как театр «Арабески» пригласил артиста сыграть царя Ирода в спектакле «Веселого Рождества, Иисус». Постановка заинтересовала Миська. Текст спектакля написал Сергей Жадан, а музыку — харьковская группа Lюk. Предполагалось, что Мисько примет участие в нескольких спектаклях. Но как оказалось впоследствии, в Харькове ему суждено остаться надольше. Это был 2000 год, и вот уже 20 лет музыкант живет здесь. Мисько вспоминал, что тогда он попал в среду людей, с которыми было очень удобно, с которыми хотелось что-то творить. Особенно интересной была деятельность самого театра.
zaxid.net
«Це унікальний театр, ― наголосив Місько. ― Такого не тільки в Україні, а й в Європі немає. Це я кажу без зайвої скромності. І не лише тому, що я працюю в «Арабесках». Це, власне, намагання продовжити традицію курбасівського «Березолю». Курбас теж за походженням із Західної України. І «Березіль» потрапив сюди в 20-х роках. Він збирався стати найважливішим театром цієї прекрасної країни. Як би це написав Хвильовий».
Мисько рассказал, что история «Березиля» и Расстрелянного возрождения — для него неотъемлемая составляющая Харькова. Он признался, что никогда не воспринимал его как город наперсточников и браконьеров. Поэтому каких-то ментальных, физических или еще каких-то «поломок» при смене места жительства у него не было.
Я навіть не пам’ятаю, коли вперше приїхав до Харкова. Це, напевне, десь кінець 90-х ― початок 2000-х. Якась чергова протестна акція в період «України без Кучми». А потім «Апокаліпсис починається тут». У Харкові було фантастичне збіговисько зі всієї України. Фантастичних людей. Ясна річ, Харків відрізнявся від Львова чи Києва, в яких я раніше жив. Зрештою я львів’янин, і це важко приховати. Насправді кайфово, що ми різноманітні, що різноманітна країна. Інші масштаби, темп, інший ритм міста й життя в ньому. І в цьому, власне, є свій кайф.
Конечно, Харьков отличался от его родного города и масштабам, и архитектурой. Во Львове трудно, например, представить такую большую площадь, как майдан Свободы. Да и темп жизни там другой. Во Львове можно полдня посидеть за чашкой кофе, а в Харькове время достаточно полчаса для налаживания дела.
Фото — Тетяна Давиденко
Знову ж таки, наша країна при всій різноманітності є єдиною в своїх проблемах,― підкреслив Місько. ― І в тому, що вона знаходиться в стані пошуку. Львів ― це не лише кав’ярні та сирники, а Харків ― не тільки ринок Барабашово і ще щось таке стереотипне. Міста різні, та в цьому клас. А що стосується подібностей, то ми всі — громадяни України. І тут наша подібність є дуже великою. З усіма проблемами — і суспільними, і культурними.
По словам Миська, у него изначально не было никаких стереотипов относительно Харькова. Хотя артист отмечает, что для части его львовской семьи город виделся неким далеким востоком, где все страшно. Это как определенная часть харьковчан думает о Львове как о столице страшной «бандеровщины», где их за каждым углом поджидает опасность. Мисько считает, что лучший способ сломать эти нелепые представления — это непосредственное общение друг с другом.
По мнению музыканта, Харьков сильно изменился с момента его первого визита. Более того, он продолжает меняться каждый день. Особенно эта тенденция стала заметной после Революции Достоинства и начала войны. Как отметил Мисько, Харьков тогда взорвался большим количеством культурных инициатив. Параллельно происходило динамичное развитие волонтерского движения. Появилось в Харькове немало мест, где проходит много интересных ивентов. Это все вдохновляет и мотивирует к продуктивной деятельности.
«Львів’яни переконані, що їхнє місто є культурною столицею, ― посміхається Місько. ― Але є дуже багато харків’ян, які переконані, що саме Харків — культурна столиця України. Ви будете сміятися, але я погоджуюсь з обома точками зору. Бо хто сказав, що має бути лише одна культурна столиця? Їх може бути кілька. І в цій ситуації я прихильник багатостоличності культурної України!».
Жизнь в столице воспринималось как глоток свежего воздуха
До своего вступления во взрослую жизнь Катерина Черкашина проживала в небольшом селе на Ровенщине. Жизнь там было очень спокойной. Когда пришло время вступить в вуз, Катерина подавала документы в города всей страны. В конце концов ее выбор пал на Харьков. Тогдашний абитуриентке хотелось учиться подальше от дома: такой шаг ей казалось очень романтичным.
Фото — архів Катерини Черкашиної
Харків спочатку справив надзвичайно приємне враження. Пам’ятаю, ми йшли з сестрою по вулиці влітку, і якийсь хлопець просто так подарував троянду. Харків ― місто багатьох можливостей для молоді. Спочатку я намагалася вникнути у всі творчі двіжі міста: літературні слеми в прокуреному «Черчілі», нічні кінопокази у «Боммері», Дні вуличної музики, екологічні акції тощо. Але на другому-третьому році життя в Харкові стало по-справжньому важким. Друзі, якими я обжилася там, були зі східних регіонів. Спочатку різниці між нами, окрім мови, взагалі не відчувалося, проте поступово відсутність порозуміння в якихось глибинних речах далася взнаки. Одного разу я просто розплакалася в університетському буфеті, коли почула пісню українською мовою. Це були 2011―12 роки, української мови в Харкові тоді було справді дуже мало.
Девушка начала искать украиноязычное среду — и нашла. Там она смогла сформировать как социальные контакты, так и ценностные ориентиры, которыми живет уже в течение десяти лет. Что касается предубеждений и стереотипов относительно Харькова, их Катя не имела изначально. Ей понравилось, что в городе каждый мог найти что-то себе по душе. И обязательно найти людей, с которыми можно это разделить.
Но студенческая жизнь не всегда было приятной. Катерина вспоминает, что на пятом году впала в тяжелую депрессию. Тогда ее вообще ничего не радовало. Девушка могла идти по улице и плавно сползти на бордюр: иногда не было сил дойти домой. Все же не хватало ощущение собственной среды. А когда началась Революция Достоинства, Катерина много времени проводила в Киеве. Там она завела много знакомств с близкими по духу людьми. В тот момент ей стало ясно, что жить в Харькове уже нет смысла: на площади еще стоял Ленин, а хорошему знакомому Катерины пробили голову антимайданивцы. В Харькове девушка иногда ловила себя на мысли, что на улице ей страшно разговаривать на украинском языке, город воспринимался как опасное для жизни. Катя приняла решение остаться в Киеве.
Фото — архів Катерини Черкашиної
«Життя в столиці, попри те, що воно було дуже дорогим, я сприйняла як ковток свіжого повітря, ― згадує Катерина. ― Можливо, через Дніпро. А може, через постійну циркуляцію людей. Дихати тут справді легко. У Києві я перестала очікувати, що мене підстережуть з арматурою за участь у проукраїнському мітингу. Тож спокійно брала участь у волонтерстві та політичних акціях. Тут з’явилося відчуття, що ти можеш щось змінити. Кількість активної молоді, акцій і подій у рази перевищувала харківську. Харків розкачувати дуже важко, тут кожен у собі. А ті, які приїжджають до Києва, готові до активних змін і зовні, і зсередини. Таке у мене склалося враження. Тут менше страху».
Впоследствии Катерина уволилась с работы и вернулась в родное село. Она нашла свою любовь. Оказалось, что ее будущий муж — также из приезжих. Киева им вдруг стало много, утомили постоянные пробки и толпы в метро. Захотелось отдохнуть. Село казалось идеальным вариантом. Без работы Катерина не осталась, перешла в онлайн-формат. Работать не в офисе, а на шезлонге под вишней было настоящим удовольствием. Однако где-то за полгода Екатерина все же соскучилась по городским ритмом. Хотя теперь хотелось жить в каком-то тихом, красивом и спокойном городе. Ивано-Франковск идеально вписался в эти пожелания.
Фото — архів Катерини Черкашиної
Тут є все, чого прагнула моя душа. Немає жодної недекомунізованої вулиці. Весь центр ― пішохідний і дуже гарний, тут безліч атмосферних і смачних закладів. Є багато класних інвестиційних проєктів, які дають надію на сучасне майбутнє, більше перспектив. А якщо захочеться подорожей — недалеко гори… У Франківську живу рік, і він відчувається як рідне місто.
В Ивано-Франковске я встретила много замечательных людей
Мирослава Ковач большую часть жизни провела в Закарпатье. Школу посещала в одном из сел Раховского района, высшее образование получала уже в Ужгороде. После бракосочетания девушка переехала в Ивано-Франковск, где продолжила обучение, а также нашла работу. Как отметила Мирослава, Ивано-Франковск является прекрасным городом. Здесь хорошие люди, которые радуют ее своей культурой и поведением. Есть много интересных мест, где приятно совершать прогулки. А в самом университете встретились преподаватели, которые с пониманием отнеслись к новой студентки и помогли ей адаптироваться.
«Франківськ і Ужгород дуже відрізняються,― зазначила Мирослава. ― Тут фактично всі розмовляють українською мовою, а в Ужгороді є і російська, і мадярська, і словацька, і румунська. І ромів багато. Дуже все відрізняється, і традиції також різні. У харчуванні, способі життя, культурі. Наприклад, закарпатська кухня багато в чому відрізняється від української. Є особливі страви, яких тут немає».
Жизнь в Ивано-Франковске оказалось более насыщенной. Здесь действует немало общественных организаций, происходит много интересных культурных событий, ивентов, концертов. В Ужгороде такого не было. Правда, с началом карантина количество мероприятий резко снизилась. Хотя такое, стоит отметить, состоялось во всей стране.
Відрізняється молодь. Це і зовнішній вигляд, і поведінка, і мислення, і політичні та релігійні погляди. Наприклад, на Закарпатті звикли все робити напоказ. Наприклад, одягатися там воліють розкішно: дорогі сумки, взуття. Все дороге. А у Франківську люди дуже просто вдягаються. Разом із тим, у Франківську люди більш активні, більш прогресивні. Там більше адекватності, на мою думку, в плані політики.
Единственное, что за три года проживания в Ивано-Франковске Мирослава не узнала, — как здесь отмечают рождественские праздники, потому что всегда в эти дни приезжала домой, к родителям. Там ее ожидали колядки, традиционные вертепы, Старая коляда, бетлегемы. По словам Мирославы, в Ивано-Франковске также организуют вертепы. Но чтобы там ходили и колядовали, как в селах, — такого, скорее всего, нет.
Город встретил новыми испытаниями, но пути назад не было
Когда-то Ксения Чижик жила в Конотопе. Это маленький городок Сумской области. Но в 2008 году жизнь изменилась: мужу, с которым в тот момент она находилась в гражданском браке, захотелось переехать в мегаполис. Он пришел к мысли, что в маленьком городе — маленькие перспективы, а вот в Харькове будет гораздо больше возможностей для самореализации. Ксения поначалу не разделяла такого энтузиазма: идея бросить все и перебраться в незнакомый город задавалась ей устрашающей.
«У мене був непростий вибір: чи поїхати незрозуміло куди, чи розривати стосунки та залишатися в Конотопі. Там я не бачила для себе гарних перспектив, але поїхала. Було страшно: тут же мамка під боком, а там — нікого. У Харкові не було жодної знайомої душі, місто я не знала. Якщо в Києві бувала декілька разів, то Харків був абсолютно незнайомим. Я до останнього думала, що чоловік передумає, нікому з друзів про це не говорила. І вийшло так, немовби ми втекли», – розповідає Ксенія.
Сначала Харьков произвел ужасное впечатление. На дворе царила осень, время дождей и серости. Молодая пара сняла в аренду квартиру на Спортивной. Это был серый и мрачный район, и комфортным его назвать нельзя: рядом стадион, постоянно слышались вопли футбольных фанатов. К тому же наступили непростые времена: кризис 2008 года, проблемы с жильем, с работой, с финансами. Непонятно, что делать дальше, и пути назад не было. Родня взяла молодую семью «на слабо», им оставалось пройти эти испытания.
«Дуже недоброзичливе місто, як мені здалося. Я навіть написала пост, що Харків зустрів нас не як мати, а як мачуха, показав зворотну сторону. Нас «кидали» по роботі, «кинули» з квартирою, ми переїжджали з одного орендованого житла в інше. Це був дуже довгий шлях. Я влаштувалося на роботу, але мені потрібна була закінчена вища освіта. Робота змусила поступити в універ, і саме вступ до вишу прив’язав мене до міста на п’ять років. Проте за ці п’ять років сталося дуже багато змін, і тепер нам тут подобається. Місто стало перебудовуватися: впорядкований парк Горького, красиві кіоски, які з’явилися замість палаток. Місто стало гарнішим», — розповідає Ксенія.
Долгое время семья жила в бедности, порой не хватало денег даже на проезд. Ксения привыкла ходить пешком и хорошо изучила город. Больше всего Ксении нравится старый центр. А особенно — давние здания с историей. Со временем появилось немало новых знакомств. Ксения много ходила на различные мероприятия, бесплатные мастер-классы с целью познакомиться с новыми людьми, посмотреть, кто здесь и предлагает.
Фото — архів Ксенії Чижик
Саме так у мене з’явилися перші знайомства. Я зрозуміла, що в Харкові прикольно, тут багато класних людей, і вони дуже різні. Тут стільки сфер діяльності, які не є звичними для мене як для людини, що приїхала з маленького містечка. У мене є така риса, як бажання спробувати щось нове, бо збиратися щоразу на свята, смажити шашлики та пити алкоголь — це вже нецікаво, надто одноманітно. Це була традиція наших родин, в яких ми виросли. У Харкові ми розширили коло спілкування за рахунок людей, які ведуть інший спосіб життя.
Харьков — большой город, здесь много разных людей. Это открывает простор для новых возможностей для самых разных занятий. Теперь Ксения чувствует город как родной. И это важно — чувствовать себя здесь своей.
Харьков для меня стал любимым благодаря людям
Татьяна переехала из Херсона еще в 1990 году. Родной город она очень любила: там была замечательная природа, живописная дельта Днепра, плавни, лодки и ежевика в лесу. Но в Херсоне хорошо или малым, или старым: у подростков происшествия, у пенсионеров — дачи и рыбалка. А когда человек вырастает, ему хочется достичь чего-то большего. На тот момент молодым и амбициозным в городе было нечего делать, где учиться, где работать. Большинство местных ребят сразу после школы шли в мореходку, чтобы стать или моряками, или рыбаками. Что касается девушек, то у них в распоряжении были бы два вуза, как говорили: «Или в мед, или в пед». Татьяне хотелось чего-то более интересного: она любила историю, и стремилась перебраться в большой город, чтобы поступить в университет. Так она оказалась в Харькове.
Фото — архів Тетяни Ямпольської
Я звикла, що Херсон ― зелене, галасливе південне місто. Там всі більш щирі та відкриті, майже всі один одного знають, мають спільних знайомих. Харків вразив тим, що він був дуже великим, розкиданим, дуже жорстким. Тут неначе кілька міст в одному місті. Тут науковий і студентський центр з його цікавими будівлями, і спальні райони, такі, трошки дикуваті. Харків взагалі не схожий на моє рідне місто: він більш закритий, більш хитрий, більше річ у собі. Як і будь-який мегаполіс порівняно з невеликим містом. Але разом з тим тут дуже цікаво, тут зовсім інша інтелектуальна складова, інші люди, з якими я перезнайомилася. Тобто Харків для мене став улюбленим завдяки людям. У мене відразу з’явилося багато друзів, я тут закохувалася, вийшла заміж. І залишилася.
Харьков начале 90-х был довольно опасным городом. Гопники, менялы, сомнительные подростковые компании, громкие инциденты внутри города — все это не давало расслабиться, приходилось постоянно быть настороже. Татьяна к такому не привыкла, ведь жизнь в Херсоне было довольно расслабленной. Там можно ночью без всякого страха прогуляться собственным районом или зайти в чужой — с этим проблем не было.
Фото — Игорь Лептуга
«Перші роки в Харкові я трималася з обережністю, але все одно потрапляла в кілька небезпечних ситуацій. Але потім якось поступово все вирівнялося. Харків накопичував «жирок», багатів. Люди ставали спокійнішими. Зараз я відчуваю, що тут досить безпечно. Але щось залишилось незмінним. Коли я переїхала, було кілька міст у місті — і зараз таке залишилось. Тут є таке, як я його називаю, інтелектуальне гетто, де є інститути, універи, молодіжні клуби, де проходять цікаві івенти. Бієнале, виставки, концерти музичних і театральних колективів, спортивні події, а є райони, що живуть іншим життям. І ці шари, пласти культури майже не перетинаються, хіба що з подивом зустрічаються на міських святах».
Также за эти годы Харьков стал более украиноцентричным. Ранее было значительно меньше украинского языка. Татьяна когда-то писала школьные учебники и пособия, и тогда ее издательство каждую книгу или пособие выпускало на двух языках: украинском и русском. Один тираж был рассчитан на область, другой — на сам город.
«Коли ти виїжджав з Харкова за десять кілометрів ― уже був суржик, і була українська мова. А в місті переважно говорили російською. Окрім базарів. Бо на ринку, звісно, була вся область. І всі розмовляли або на суржику, або українською. Це було дуже цікаво і дуже наочно: якщо хочеш визначити, яким є місто, послухай людей на ринку, якою мовою вони говорять. Зараз проникнення української більше. Від початку війни місто зорієнтувалося: де воно, власне, знаходиться. Волонтери з інших міст, наприклад, з Києва чи Вінниці, возили нашим воякам всіляке збіжжя. Вони їхали на Донбас через Харків. І волонтери казали, що саме тут вони могли спокійно вертати прапорець або виставляти якісь інші українські символи на машинах: все, тут свої. Харків став більш україноцентричним. Можливо, завдяки активній патріотичній молоді. Можливо, тому, що тут подивилися на життя на окупованих територіях в Донецькій та Луганській області», – зауважує Тетяна.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
