«Повинні бути задіяні всі органи відчуття, щоб полюбити книгу», — Етан Борітцер

Які складні питання цікавлять дітей по всьому світу? Про це ми поговорили з американським автором бестселерів для дітей про позитивні цінності Етаном Борітцером.

Книжки Етана перекладені на 16 мов. До того ж в Україні видано двомовні екземпляри — українською та англійською. Автор завітав на (не)конференцію для шкільних педагогів EdCamp Ukraine, де презентував свої найбільш продавані роботи: «Що таке Бог?», «Що таке смерть?», «Що таке любов?».

Етане, які життєві теми для дітей найскладніші та водночас найцікавіші?

Їх багато. Моя найпродаваніша книжка — «Що таке Бог?». Дітей тягне до цієї книжки так само, як і батьків. Друга за популярністю в продажі книга — «Що таке смерть». Звісно, ці питання цікаві для всіх нас. Неважливо, в якому ми віці: в дитячому, дорослому чи вже похилому.

В якому форматі ви про це спілкуєтеся з малечею? Це гра чи щось інше?

Моє бачення та підхід до написання книги — це не лише висловити мою думку. Я проводжу дослідження, щоб отримати якомога більшу кількість інформації, яку я потім можу використати в книжці. Формат, який я використовую, це запитання. Я цікавився вченням Марії Монтессорі, видатної італійської педагогині. У неї багато гідних думок. Одна з тих, що мені подобається: «Не навчай, а дозволь дитині навчатися». Моє рішення — ставити питання в самому тексті. Наприклад, в книжці «Що таке смерть?» ми можемо поставити запитання: «А що відбувається з тілом померлої людини?». Формат, про який ви запитуєте, дуже важливий, тому що ми б сказали «похоронити тіло в землі». Але якщо використати цей термін, говорячи з дитиною, це буде трохи лячно. Діти дуже чутливі до цієї форми. Тому ми «кладемо тіло в землю». Моя сестра — шкільний психолог, і вона мій неофіційний редактор. Коли я писав книжку, вказав , що деякі культури спалюють тіло. Я не використовував термін «кремація». Але вона сказала: «Ти що, не можна так казати дитині». Тому ми перефразували і залишили формулювання «Деякі культури перетворюють тіло на попіл». Через такі ретельно вибрані формулювання вчителям подобаються ці книжки. Їм фактично не треба писати план уроку — він вже готовий, у книзі.

Ви згадали про Монтессорі. В Україні система Монтессорі дуже популярна в дитячих садочках. Як ви гадаєте, чи приживеться ця методика у наших школах?

Звісно. Особливо важливе використання цього підходу при формуванні особистості дитини в дошкільному віці. Деякі психологи стверджують, що до трьох років ми вже повністю сформовані психологічно. Є загальне оманливе тлумачення цього методу. Люди думають, що в школі Монтессорі відбувається що завгодно. Насправді вчитель направляє учнів у тих сферах, де вони повинні вивчити матеріал. Але вони роблять це у свій власний спосіб, який є відмінним від традиційного. Ця система є дуже природною, де дитина вчить те, в чому баче необхідність. Це більш органічний шлях, те, що називається «від загального — до індивідуального». А в традиційній школі це відбувається навпаки — приймається до уваги багато сторонніх думок: директора школи, вчителя… А думка учня не є важливою.

Як взагалі привчити дитину до читання?

Треба починати з віку одного року, розвивати любов не до читання, а до зв'язку, який виникає між читачем та текстом. Тобто, на підсвідомому рівні дитина розуміє, що це тепле, спокійне і захищене спілкування. Неважливо, що в книжці. Спочатку їм просто подобаються ці відчуття. Ви ж знаєте, як малеча любить погризти книжечки.

Батьки повинні розвивати любов до читання, маючи книжки вдома на полицях і читаючи з дитиною кожного дня. Зараз проблемою в США є те, що середня кількість книжок, які купують люди — це чотири книжки на рік. Отже, потрібно розвивати любов до книжок через тактильні відчуття. Заохочувати до читання мають і вчитель, і бібліотекар, і батьки. Повинні бути задіяні всі органи відчуття, щоб полюбити книгу.

А як щодо обов'язкових, інколи примусових, списків літератури на літо?

Треба подумати: хто створив цей список, навіщо? Чому навчиться дитина, читаючи це. Можна провести експеримент: відвести дітей до бібліотеки або до книжкового магазину та запропонувати вибрати їм п’ять книжок, які вони б хотіли прочитати. Тоді чому школи цього не роблять? Просто школа хоче мати контроль. І який тип контролю? Розумовий. Залишається відкритим питання, як еволюціонує людина, котра прочитала ці списки книг.

У своїх книжках ви пишете про булінг? І чи намагаєтесь пояснювати дітям, як із цим боротися?

Так, у декількох книжках піднімається ця тема. Наприклад, є книжка «Хто такий друг?». Якщо твій друг наступає тобі на ногу і сміється, чи залишиться він тобі другом? Чи продовжуватимеш ти товаришувати з цим хуліганом? Також є книга «Що є смішно?». Булінг проявляється не лише фізично. Це можуть бути жарти, погрози — вербальний булінг. Якщо ти смієшся над кимось, чи дійсно це весело? Отже ми підходимо до булінгу з різних точок зору.

Я правильно розумію: всі назви всіх ваших книжок — це запитання, відповіді на які читач має знайти у книжці? (Етан сміється у відповідь)

Я сміюсь, тому що мені самому цікава відповідь. Всередині книжки діти можуть знайти ще більше запитань і, використовуючи критичне мислення, відшукати для себе відповідь. Дитина стає активною, починає роздумувати над явищами навколишнього світу. Моя подруга, яка є мамою, прочитала своєму восьмирічному сину книгу «Хто такий Бог?». 33 сторінки. Наприкінці читання він повернувся до неї й спитав: «І все ж таки, мамо, хто такий Бог?». Бачите, навіть після прочитання він все ще ставить запитання. І це нормально. Він розмірковує. Моя робота — не в тому, щоб дати відповіді, а в тому, щоб змусити думати.