«Непроговореність — причина сьогоднішньої світової війни», — Оксана Забужко

Письменниця Оксана Забужко в харківському літературному музеї говорила про світову війну та інформаційну окупацію, про відсутність державної підтримки і літературні канони. Ми підготували для вас основні тези класика.

Про літературні канони

Я би не поспішала з каноном. У нас не те, що з каноном, даруйте, у нас канон ще по ХХ століттю не упорядкований. Ми все це століття «нашої війни», користувались Єфремовським каноном. До нього ще щось доліплювали, долатували і так далі, але в нас класики не канонізовані як слід. Вкотре цитую Ролана Барта, що кожне покоління має перекладати класику своєю мовою, під своїм дискурсом. Кожне покоління має перепрочитувати класику, а в нас з цим ділом затяжна лакуна. І тому які канони в сучасній літературі упорядковувати…

Про непроговореність

У кожного є свої наративні прийоми, у кожного свої письменницькі ходи і авторські винаходи, але цей крок у три покоління, коли ти бачиш, що люди мислять так само, при тому, що між нами нічого спільного. Але це романне мислення одночасно бере європейський, центрально-європейський, східно-європейський, бере той самий крок в три покоління: Юлія Франк, Софі Оксанен, Мілєнко Єргович. І можна назвати цілу купу зірок минулого і нинішнього десятиліття. Що література діагностує? Література діагностує причину сьогоднішньої світової війни — непроговореність певних тем і проблем із зони мовчання, які накопичилися в кожній країні, кожній культурі на дистанції цих самих трьох повоєнних поколінь. І не змовляючись, ніби ми всі повземо і риємо в тому самому напрямку. Ось де література, цікава як орієнтир у морі хаосу. Ось це те, що література будує.

Про прозу «після Забужко»

Чому я пхикаю або хихикаю, коли мені кажуть про «прозу після Забужко»… Ну, окей, добре ― хай там Забужко задає якісь там знакові тексти, якісь там планки і так далі, як там ви між собою говорите. Але далі виникає одразу ж питання в таких контекстах: «А хто наступний?», «А хто ще?». Не про персоналії мова! Читачеві не так вже залежить від персоналій. Читачеві залежить на тому, що написано, про що написано, як написано. От на самому написаному. І ось ці тренди тематичні, ці тенденції ― ось цього бракує в сучасній літературній чи довкололітературній рефлексії. Не імен, а бракує рефлексії над змістом. Це просто показник, наскільки рефлексія спізнилася.

Про тексти для «простих людей»

Ви радянської літератури не застали, а я ще застала. І я пам’ятаю… дискусіії… не те, що дискусії. Ви ж тільки в музеї, мабуть, застали, що таке соціальне замовлення, як треба писати для трудящих, щоб трудящі розуміли… «Простою мовою для простих людей» ― це переклад сьогоднішньою мовою тих самих, даруйте, гасел, якими свого часу та сама червона просвіта убивала Хвильового, Куліша і інших великих, без перебільшення великих письменників, частина з яких сиділа на цій канапі. Був період, коли за це розстрілювали ― за те, що не пишеш простою мовою для простих людей; був період, коли за це не друкували. І я застала це в свої молоді літа, що вважалися вже роками «перестройки» та найвищої, взагалі, свободи, що була колись в Радянському Союзі ― це правда… Кінець 80-х, ось тоді, здається, Іван Дзюба оприлюднив зустріч з черговим секретарем ЦК з ідеології, який інструктував українських письменників, як їм писати, і ось там була сформульована ця перлиста фраза: «Пишить так, щоб вас читали сільські вчителі». Тобто чітко було визначено аудиторію української літератури. Все, що вище ― то мало обслуговуватися, відповідно, московськими боярами, московськими літературними вельможами, а українська література ― це мала бути література для сільських вчителів.

Про дистанційну інформаційну окупацію

У російського книжкового ринку і російських видавців в Україні від середини 90-х років було дуже сильне лобі. Не тільки бізнесове, а й політичне. Українській книжці доводилося боротися за вихід до читача, і установка тут була якраз на таке, щоб сільські вчителі і, взагалі, простий народ, так би мовити, читав Марініну, Донцову, поверхом вище трохи — Акуніна. Тобто українська література була дозволена якраз у нішах, «високочолих» тиражах, максимум 2-3 тисячі примірників, тобто література для меншості. Отака собі забавка для певної інтелігентської тусовки, щоб вона не мала впливу, не мала доступу до масового читача. Масовий ринок забрав російський імпортер, а господарів викинули на маргінеси, тобто в цю саму нішу, де можа собі там бавитися, але, в принципі, ти нікому не заважаєш.

І тому я дуже рада всім вісткам і чуткам про те, що письменники їдуть в райцентри. Отам, де взагалі поле не оране, в райцентрі рівень масового читача, рівень усього препотужного і непоміченого, задавленого, потенційно потужного українського середнього класу, у того самого виробника. Тьоть, які торгують у МАФах, вони мають читати масову українську книжку, і того самого Кокотюху з рештою.

Про відсутність підтримки держави

Я не думаю, що тут «чомусь», тут і є якраз ситуація, при якій, коли ринку не дають вирости, просто національному ринку. Я 20 років його рощу, як пелікану своєю груддю я, оцей самий український ринок намагаюсь викормити, а його весь час, бідолашного, топлять, гноблять, втоптують в плінтус, а він якось продовжує опиратися. І тут без державної протекції, просто здати собі справу з того, що це війна без державної протекції, без захисту вітчизняного виробника, давайте говорити чисто економічними категоріями. Без державного протекту, без захисту свого видавця. (Нафіга нам держава, називається, якщо вона нас не захищає. Питання риторичне, зрозуміло.) Що стосується всієї економіки, в книжковій галузі це безпосередньо виходить в сферу «хто керує мізками» і з усіма, далі, супутніми з того висновками.

Про письменницьку «ясну поляну»

Письменникові потрібна освіта і дозвілля, письменникові потрібна умовна «ясна поляна». Освіта, яка коштує дуже дорого, не диплом я маю на увазі. Коли-небудь варто було би сісти і скласти, чого мені коштувало, мені, з моєї власної кишені, авторське дослідження, яке я робила тільки по музею покинутих секретів.

Письменники коштують. Хороша література — це дорога забаганка. Освіта і дозвілля — два фактори, які сюди входять. Книжки можна про це писати: що письменнику треба знати, що треба прочитати, які матеріали йому треба перетравити і т. д, і дозвілля, щоб він міг зосередитись, а для того, щоб випасти із життя, його має хтось у цей час, перепрошую, годувати.