М’які навички, робототехніка та освіта без кордонів: цікавинки з EdCamp’ів у Селищі, Олександрії та Горішніх Плавнях

Це партнерський матеріал.

У травні розпочалася хвиля регіональних (не)конференцій EdCamp Ukraine. Освітяни у великих містах та маленьких селах проводять події для обміну досвідом між учительством.

«Накипіло» продовжує серію публікацій про 15 магістральних (не)конференцій з усіх куточків України. У цьому матеріалі читайте про цікавинки та корисності з подій в Олександрії (Кіровоградська область), Селищі (Вінницька область) та Горішніх Плавнях (Полтавська область).

Як і раніше, кожна подія мала власну тему, однак їх об’єднала особлива сесія від команди EdCamp Ukraine — двогодинна тренінг-інтеракція про те, як вчительству натренувати стійкість та розвинути її в учнях та ученицях. Про поради від команди EdCamp Ukraine ми розповідали в першому матеріалі серії. 

Регіональна (не)конференція EdCamp у Селищі. Фото: Facebook-сторінка Шкільна родина селищанська

Що освітяни знають про м’які навички та соціально-емоційне навчання 

Сучасна освіта, зокрема в Україні, перебуває в перехідному періоді. Століттями на першому місці в навчанні були тверді навички, предметні знання і компетентності. Нині ж світ більше говорить про м’які навички (або соціально-емоційні чи навички ХХІ століття), зазначає віцеголова Ради громадської організації EdCamp Ukraine Олена Масалітіна. 

Олена Масалітіна на регіональній (не)конференції EdCamp в Олександрії

У січні – липні 2021 року громадська організація «Інститут лідерства, інновацій та розвитку» разом з EdCamp Ukraine та Українським центром оцінювання якості освіти дослідили, що в освіті знають про програму соціально-емоційного навчання (СЕН). Усього опитали представниць/-ків 409 шкіл. Також у дослідженні взяли участь 26 пілотних закладів, які реалізують програму СЕН, та 20 шкіл, розташованих у прифронтовій зоні Донецької та Луганської областей.

Результати дослідження ми описували в попередньому матеріалі.

Компас учительства в СЕЕН

Програма соціально-емоційного та етичного навчання має чотири ключові навчальні траєкторії. Вони окреслюють шляхи вивчення, критичної оцінки та засвоєння різноманітних тем і навичок. 

Перша з них — критичне мислення. Тут воно пов’язане із заохоченням дітей висувати власні аргументи, брати активну участь у міркуванні, вивчати процес через пошук правильних запитань, обговорення, діалоги, а не орієнтуватися на готові рішення. 

«Це допомагає розвиватися, докладніше та глибше розуміти матеріал. Наприклад, ми з дітьми розглядали ситуацію: двоє дітей під час гри почули, як гавкає собака. Одна дитина очима шукає собаку, хоче з нею погратися, а інша, яка в дитинстві злякалася тварини, — біжить до під’їзду ховатися. Одну й ту саму ситуацію діти сприймають зовсім по-різному. І також ми запитували, чи траплялися в дітей такі ж випадки, коли вони злякалися собаки. Потім обговорювали, як можна вийти з тієї чи іншої ситуації», — зазначив Олександр Даценко, начальник відділу освіти, молоді та спорту Новопразької селищної ради Кіровоградської області.

Наступна траєкторія — рефлективні практики. Це активності, під час яких учнівство спрямовує увагу на свої внутрішні переживання. Учні й учениці намагаються пропустити навчальний матеріал крізь себе за допомогою уваги, споглядання та рефлективних спостережень. 

«Діти дослухаються до відчуттів, і як вони впливають на тіло, звертають увагу на дихання. Наприклад, коли ми п’ємо воду, можемо по-різному її сприймати: хтось відчуває холод, а хтось — тепло», — розповів спікер.

Третя — науковий погляд. Оскільки соціально-емоційне навчання розглядає етичний розвиток через виховання емоційної грамотності, дуже важливо, щоб діти та вчительство мали наукове підґрунтя для розуміння емоцій та інших тем програми. При вивченні матеріалів стають у пригоді теми з біології, психології та нейробіології (як емоції пов’язані з корою головного мозку тощо). 

«​​Такий спосіб пізнання пов’язаний із загальноприйнятим науковим розумінням нас самих та світу, в якому ми живемо. Наприклад, якщо десь в Африці висадили дерева, щоб Сахара не збільшувалася, то це колосальний вклад для всього світу. Або ж коли відбувається Всесвітній день водних ресурсів, ми також причетні, бо ми є громадянами й громадянками світу. Така етична складова», — додав Олександр Даценко.

Кінцева траєкторія — активне навчання: мова йде про стратегії та методи, які передбачають активну участь школярства в засвоєнні матеріалу. Це може бути колективне навчання (групові проєкти, обговорення, спільні ігри), творче вираження через музику, письменництво, проєкти громадського залучення та екологічне навчання (наприклад, висадження дерев).

 Глобалізація світу та навчання за кордоном

Регіональна (не)конференція в Олександрії ґрунтувалася на темі освіти без кордонів. Світ глобалізується, і школярство потрібно готувати до його мультикультурності,  виховувати толерантне ставлення до інших. Особливо в невеликих містечках, де діти можуть не бачити іноземців, людей інших рас, віросповідань. Такої думки дотримується регіональна директорка міжнародної кампанії «ATLAS Освіта за кордоном» Яна Бініджі.

«Ми звикли думати, що з України багато людей виїжджає за кордон. Але й до нас немало приїжджає. Ми входимо в топ-15 країн у світі за імміграцією», — додала спікерка.

Фото з Facebook-сторінки Яни Бініджі

Варіанти заходів для пізнання світу

Якщо дитина хоче здобути вищу освіту за кордоном, варто взяти до уваги такі аспекти:

1. Визначення професійної орієнтації.

Якщо дитина ще не вирішила, ким хоче стати в майбутньому, вона може пройти спеціальне тестування (зокрема його проводять сертифіковане вчительство або психологи в деяких школах). Програма тестування допоможе зрозуміти, який напрямок найбільше цікавий дитині або в якому вона може досягти найбільших успіхів. Таке професійне орієнтування можна проводити з 9 класу.

2. Вивчення іноземної мови.

«Звичайно, не всім легко одразу визначитися, до якої країни їхати. Однак тут певну роль ще має бюджет, який родина планує витратити на навчання. Є окремий блок англомовних країн, у яких навчання досить недешеве — від 10 тисяч доларів на рік. Якщо одразу орієнтуватися на безкоштовне навчання, таку можливість надають для іноземних студентів/-ок Німеччина та Чехія. Тобто в такому випадку потрібно вчити німецьку або чеську мови», — пояснює Яна Бініджі.

Ще одна можливість — програма підготовчого року.

«Зараз азійський ринок поступово пробирається у всі сфери, зокрема в освіту. Якщо, наприклад, хоча б на початковому рівні почати вивчати тут китайську, а далі поїхати на підготовчу програму, це порівняно не дуже дорого. Річна підготовча програма з проживанням у гуртожитку та харчуванням у Китаї обійдеться приблизно в три тисячі доларів. І далі можна вивчати китайську — це приблизно до 500 доларів на рік, тобто, так само як і контракт в Україні», — наводить приклад спікерка.

3. Середній бал та участь в олімпіадах.

Приймальні комісії закладів вищої освіти першочергово звертають увагу на академічну успішність дитини в будь-якій країні. Бажано, щоб середній бал абітурієнта/-ки був не менше дев’яти балів.

«Якщо дитина бере участь в олімпіадах, варто збирати сертифікати. Перемоги на міському рівні або ж призові місця на регіональному чи районному рівнях теж беруть до уваги. Вони допоможуть пройти конкурс на безкоштовні програми або отримати стипендію», — радить регіональна директорка компанії.

4. Волонтерська діяльність.

Наприклад, в американських та канадських школах учні й учениці 11–12 класів мають 60 годин соціальних робіт на два роки: відвідують будинки для немовлят, дитячі будинки, допомагають людям похилого віку тощо. Потім отримують сертифікат, який також надають при вступі. 

«Наприклад, американські університети дуже люблять, коли люди займаються волонтерською діяльністю. Якщо так у них освіта платна, то дитина, яка має високий середній бал і хороший рівень англійської, ще й бере участь у волонтерській діяльності, може отримати дуже велику знижку на навчання і навіть потрапити на безкоштовні програми», — розповідає Яна Бініджі. 

Хоча в українській освіті цей аспект ще не розвинений, учнівство може самостійно звертатися до благодійних організацій та пропонувати їм допомогу. Також можна волонтерити на інтернаціональних соціально-культурних заходах. Організації можуть надати певний документ, який можна буде прикріпити до заявки на вступ.

«Наприклад, ми супроводжували абітурієнтів, які вступали з подякою від «Червоного хреста». Ще була дівчина, яка брала участь в організації фестивалю американської культури: допомагала розміщувати гостей, готувала якісь танці. Їй так само видали сертифікат з подякою за волонтерську діяльність», — пригадує спікерка.

Робототехніка у школі: кроки до запровадження

На (не)конференцію EdCamp Ukraine в Горішніх Плавнях координатор програм ОРТ в НВК «ОРТ-Сімха» Анатолій Василюк привіз із собою колекцію різноманітних роботів для занять з учнівством. Він також поділився порадами, про що варто подбати перед впровадженням робототехніки. Починати варто з визначення вчительки або вчителя, які це викладатимуть.

«Набагато краще, коли є зацікавлене вчительство, ніж коли є тільки бажання директора/-ки. Також (керівництву — ред.) варто розуміти, викладач з якого предмету це буде: вчитель/-ка інформатики потягне ковдру на себе, надаючи перевагу моделям для програмування, вчитель/-ка фізики — потягне у конструювання, інженерію, а вчитель/-ка з трудового навчання — у мейкерство», — пояснює спікер.

По-друге, вчительство має визначитися, яку категорію учнів хочуть залучити до робототехніки. Наступний крок — обрати форму навчання: урок чи гурток.

«Якщо дитина щось не встигає за один урок — це погано. Тому, наприклад, з розширеним програмуванням краще обирати гуртки, на яких можна трохи затриматися, перенести завдання на інший раз і таке інше».

Також формат залежить від наявності навчальних годин. У школах з поглибленим вивченням якогось предмету, де директор/-ка готові віддати додаткові навчальні години на робототехніку, можна обрати й урок. Вагому роль ще грає наявність навчальної програми та кількість робототехнічних комплектів.  Якщо школа не має фінансування на покупку великої кількості комплектів, експерт радить віддати перевагу гуртку.

«Для гуртка можна купити чотири роботи і з ними працювати. Для уроку на клас із 28 дітей — мінімум сім», — каже Анатолій Василюк.

Якщо обирається формат уроку, треба додатково подумати, на якому предметі його викладати (інформатика чи технологія) і як оцінювати.

Наступний крок — вибрати напрямок та концепт навчання дітей основам робототехніки: half models (учнівство вивчає різноманітні механізми та конструкції робота, збираючи тільки його частини), free model (лише творче конструювання роботів без інструкцій), one model (робота тільки з однією моделлю робота протягом всього курсу навчання) тощо.

«Варто визначитися: вчитель/-ка хочуть викладати виключно програмування, займатися мейкерством, збіркою моделей на базі конструкторів або конструювати з учнівством щось нетипове», — пояснює експерт.

Також необхідно подумати про бажаний робототехнічний комплекс і перевірити, чи перекладена до нього документація та чи є методичні матеріали для уроків. Обов'язково треба подбати про підготовку освітян до робототехніки, до основ програмування, конструювання, до роботи з конкретним рішенням. А ще підготувати кабінет для роботи з роботами (наприклад, зробити бортики на столах, аби роботи не падали, та окреслити поле, де роботи могли б їздити по лініях).

«Якщо заклад не має коштів на роботів, можна залучити інвестування. Шляхів, звідки можна знайти гроші, багато. Перше — використати платформу Спільнокошт, на якій пояснити, навіщо вам потрібні кошти. Але при цьому не орієнтуйтеся на найдорожчі моделі, беріть щось просте, на яке треба десь 20 тисяч гривень. Люди потрохи надсилатимуть гроші, до процесу долучаються навіть батьки. Багато з них розуміють, що дітям треба давати більше, тому можна домовитися з ними щодо придбання роботів», — наводить приклади спікер.

Елементи кодування з дитячого садка

Знайомити дітей з основами програмування можна й у дошкіллі. Існують спеціальні конструкторські набори, які в простій ігровій формі знайомлять дитину з лінійними алгоритмами, аналізом даних. Такі набори можуть складатися з робота-виконавця команд, контролера для складання цих команд (рухатися вправо, вліво, вперед, назад, заграти мелодію тощо) та інших елементів, які допомагають розвивати фантазію та креативність. Майстер-клас з використання одного з таких наборів в Горішніх Плавнях провела Наталія Хараджян.

Наталя Хараджян на регіональній (не)конференції EdCamp у Горішніх Плавнях.

«Коли ми дошкільнят знайомимо таким чином з програмуванням, ми тим самим пояснюємо і показуємо цифрову картину світу дитині, яка майже від народження поряд із гаджетами», — вважає спікерка.

Що таке цифровий сторітелінг та навіщо вміти розповідати історії

Як подавати матеріал онлайн, які завдання краще пропонувати учням та яким чином розвивати в них креативність в онлайн режимі — з початком пандемії ці запитання стали актуальними для вчительства. 

«Хочу пригадати слова Далай-лами про те, що світ наразі потребує миротворців, цілителів, оповідачів. Хто ж як не вчителі й вчительки є тими оповідачами, з якими дитина проводить багато часу в школі. Від того, наскільки ми добре можемо подавати матеріал і наскільки добре навчимо дітей його подавати, багато що залежить», — зазначив Владислав Качур, директор Центру професійного розвитку педагогічних працівників Вінницької міської ради.

Владислав Качур на регіональній (не)конференції EdCamp у Селищі.

Він додав: емоції, поєднані з процесом навчання, є найпотужнішим мотиватором для учнівства. Сторітелінг — це мистецтво створювати захоплюючі розповіді та передавати з їхньою допомогою необхідну інформацію з метою впливу на емоційну, мотиваційну і когнітивну сферу слухача. В освітньому процесі може використовуватися пасивний та активний види сторітелінгу.

«Часто ми помічаємо, що на уроках вчителька чи вчитель презентують учнівству навчальний матеріал у формі яскравої історії, тобто освіяни виступають ініціаторами. І дуже мало є активного сторітелінгу, коли діти самостійно створюють та розповідають свої історії відповідно до навчальних стилів», — констатував Владислав Качур.

Цифровий сторітелінг відрізняється від простого застосуванням різних технологій: текстів, відео, аудіо, інтерактивності. Серед видів цифрового сторітелінгу виділяють особисті та історичні оповіді, історії, що призначені для інформування або інструктажу глядача щодо певної концепції чи практики.

«Аналіз досліджень свідчить, що за 72 години людина пам'ятає в середньому лише 10 % почутого. Якщо додати візуальну складову, то цей показник зростає до 65 %», — підкреслив спікер.

Крім того, процес навчання стає кращим, якщо воно пов'язане з практичними реаліями життя.

Як створюються історії?

Перший етап сторітелінгу — переживання (учнівство опрацьовує завдання). Другий — відображення (діти обмінюються враженнями між собою). Після того, як учні й учениці поділилися досвідом, вони починають його узагальнювати: що вдалося, а що ні, що потрібно змінити. Після внесення змін, використовуємо поновлену модель. І так заново.

«Тобто це такий цикл, який допомагає ефективно залучати учнівство в освітній процес»,  — підсумував спікер.

Вісім кроків до гарної цифрової історії:

• Розпочати з головної ідеї.
• Дослідити питання, можна створити ментальні карти того, що хочеться виразити.
• Написати скрипт або сценарій з огляду на спосіб візуалізації інформації.
• Зробити сторіборд (розкадрування на відповідні сцени).
• Зібрати зображення, аудіо, відео для візуалізації.
• Змонтувати зібраний матеріал.
• Поділитися історією.
• Рефлексія та зворотний зв'язок від учительства (конструктивний фідбек).