Івано-Франківськ, ніч, кухня

Я ні на що в світі не проміняю нічні розмови на кухні: ні на довгоочікуваний сон, ні на самотні години, проведенні в Фейсбуці — нізащо. Мені це нагадує своєрідний обряд, причому всесвітній, бо я впевнена, що так роблять у всіх країнах. Спочатку ви просто вечеряєте, трохи випиваєте хорошого вина, ділитеся з усіма за столом емоціями, пережитими за день. Далі хтось заводить тему, яка зачіпає усіх: про стосунки, про ситуацію в державі, про несправедливість чи мораль (перелік можна продовжувати залежно від уподобань компанії). Поступово тональність розмови змінюється, голоси стають гучнішими, публіка — розкутішою. Вкотре наповнюються бокали. Між першою та третьою годиною ночі дехто наважується піти у ліжко, але до ранку приречений чути вже приглушені розповіді.

Подібне відбулося зі мною пару тижнів тому в місті тихих двориків, мінливої погоди і контрабандних польських шоколадок — в Івано-Франківську.

Біля берегів Франківського озера призупинено декілька випадків незаконного будівництва багатоповерхівок. Але будівельні крани тривалий час прикрашають цей пейзаж.

Довгій бесіді на кухні передувало знайомство з мандрівниками. Ці молоді українці в один момент вирішили, що зміни в житті починаються з дороги, і кожен вирушив мандрувати по-своєму: автостопом по Європі в форматі “бомж-тріп”, на заробітки до Америки, на Захід за культурним обміном.

Саме цим досвідом вони поділилися з місцевою публікою на лекціях, присвячених подорожам. Виявляється, розрулювання складних ситуацій під час автостопу та місцями повна лажа — це те, що називають лайфхаками. Власне, про це розказувала я, долучившись до заходу.

Із більш досвідченими мандрівниками пощастило провести декілька днів і ночувати на спільній квартирі в одного з організаторів дійства. Саме тут сакральним місцем для нас стала кухня — середовище, майже позбавлене їжі, але сповна насичене значущими думками.

Хлопці поділилися історіями про невдалий каучсерфінг за кордоном, коли їх приймали активно налаштовані геї, а українці подібні відносини для себе не розглядали. Згадали, чому кидали роботу, чому кудись їхали і що тепер роблять з усім цим досвідом.

Третій тост — далеко не за кохання, чоловіків, жінок чи інший пафос. Тут було все практичніше — за емоційний інтелект. На що приречена раніше незнайома компанія, яка так робить? Тільки на успіх. Дійшли до того, що сьогодні на співбесідах роботодавців особливо цікавить не рівень IQ, не досвід роботи, а саме емоційний інтелект людини, який впливає і на продуктивність праці, і на відносини у колективі.

У компанії були як ті, хто отримав повну вищу освіту, так і ті, хто повністю у ній зневірився через її несправедливість та недієвість і покинув виш. Промовчати тут було нереально. Реформування освіти в Україні за європейськими стандартами стикається з тим, що так набридло називати «ментальність народу». Хитрість, корумпованість, лінь та принцип «Мені так зручніше» — ламають усі хороші починання у цій сфері.

Говорять не лише стіни.

І це те, що виявилось найболючішим для всіх присутніх, котрі поверталися додому з мандрів. Довго споглядаючи десь те, до чого прагне твоя країна, порівнюючи рідне місто і чуже, бачиш кардинально різні картинки. Молоде громадянське суспільство, що тільки стає на ноги, спотикається об «ментальність» — пофігізм тих, хто ще є «старою школою» у важливих для нас сферах життя: освіта, медицина, охорона правопорядку, соціальний захист. І боротися з цим, виходить, залишається нам, новому поколінню? Компанія зітхає з сумом і п’є дешеве французьке вино, не цокаючись. Мабуть, кожен подумав, що таки зможе це подолати.

Пожива для роздумів закінчується і рано чи пізно провокує банальний голод. Під розмішування пельменів на плиті заводимо розмову про поезію. Така красива тема повинна звучати на кожній українській кухні і, безумовно, з декламуванням авторів. Хлопець виразно зачитує вірш Жадана, усі тихо слухають, господар квартири засвічує нову свічку і по-доброму лається, що це вже третя за вечір.

Від чого залежить популярність літератури? Від вдалого піару, харизми письменника або часу, у який лунають її рядки? Чому повні зали збирає саме цей Жадан, а хтось молодий і перспективний так і сидить у районному клубі літераторів з аудиторією 50+ і своїми баладами так само «про війну і відбудову»? Свої бали від присутніх отримує кожна з перерахованих версій, але питання так і залишається відкритим не на одну ніч.

Я йду спати близько четветої ранку. Мандрівники все ще сидять на кухні, і незважаючи на сплячих, продовжують сперечатись. Мені не чутно про що, але гріє відчуття того, що бесіда триває не дарма.