Розмова Сергія Жадана та Сашка Положинського

«Друзі, всім привіт. Вас вітає проект «П’ятий Харків». Мене звати Сергій Жадан, а поруч зі мною Сашко Положинський. І ми знаходимося в Харківському літературному музеї. До речі, це диван Павла Григоровича Тичини», — так невимушено почалася розмова двох українських музикантів і громадських діячів Сергія Жадана і Сашка Положинського. Діалог вийшов настільки жвавим і цікавим, що ми вирішили його майже не коротити.

На цьому дивані були написані найкращі твори української поезії 20-го сторіччя... Ой, ти знаєш, я б говорив про Тичину, як про найтрагічнішу поетичну персону 20-го сторіччя, який своїм трагізмом чимось дорівнює навіть до Тараса Григоровича Шевченко... А ти взагалі як до музеїв ставишся?

До музеїв?

До музеїв, так, от любиш по музеям ходити?

Я люблю ходити по музеях і час від часу їх відвідую. Не так часто, можливо, як би вартувало людині культурній, але, думаю, частіше, ніж в музеї ходять люди абсолютно безкультурні.

А коли ти востаннє в музеї був?

Боюся, боюся помилитися, але я думаю, що останній музей був в мене не в Україні.

А де?

У Швейцарії. Я там був в музеї, ну, можливо не дуже доречно про це говорити, в музеї, цього... Гігера, художника, знаєш, що Чужого зробив. Але, на щастя, після того я був в музеї історії Берна і це якось...

А нема в тебе такої штуки? Знаєш, Мирон Богданович Маркевич, наш великий тренер, з усіма своїми командами коли вони колись прилітали на (хотів сказати на гастролі) виїзні матчі, вони завжди йшли обов’язково в музей. Ти от не ходиш?

Я от не знав цього. Ні, я ходжу, коли є можливість, я ходжу. І, навіть, інколи я заїзжаю, щоби зазирнути в якийсь музей. Ну, в мене таке трапляється.

А в Україні маєш такі ось улюблені місця саме музейного плану? Не обов’язково літературні музеї.

Ой, зараз... Я, безперечно, їх маю. Але, я думаю, що вони не такі, щоб я одразу так згадав. Ну, по-перше, Хортиця ― музей?

Безперечно.

Там я буваю регулярно.

Навіть кліп там знімав...

І кліп там знімав, так. І це величезний музей під відкритим небом, там є де розвернутися, от тобі вже один приклад. Частенько я буваю в музеї в Петриківці. Проїздом. Він так, відносний музей, але все ж таки... Музей петриківського розпису. Ну я буваю, буваю в музеях. Я колись навіть заїжджав навмисно, от згадав, просто тут  недалеко, навмисно заїжджав під Путивлем в музей Ковпака, наприклад. Ну, цікаво мені.

А така дивна річ, дивись, от ми, українці, постійно нарікаємо на свою історію...

Все, згадав. О! Дуже мене колись вразило... кілька навіть експозицій в історичному музеї в Дніпропетровську... в Дніпрі. Ну тоді, я ще був в Дніпропетровську, тобто. Там кілька залів експозицій просто суперові, і я був під величезним враженням. І, пам’ятаю, що я навіть радив людям. Бо я був там в один день і в музеї історичному, і в музею Яворницького. І щось музей Яворницького, чесно кажучи, не дуже мені. Але, от історичний, кілька експозицій по козацтву і козацька доба, в принципі, непогана там. Здається, навіть історії минулого століття там, визвольні змагання... тут боюся помилитись. Пам’ятаю, що от козацька і  післякозацька доба дуже мені сподобались.

Дивись, ось така дивна річ, я почав говорити про нарікання українців, у нас же в багатьох містах є музеї. Хай вони там не супер-пупер обладнані, але цікаві.

Є дуже класний музей в Користині, теж мені сподобалось, пам’ятаю. Ну, можливо, не так музей мені сподобався, як екскурсія, яку мені там зробили. Там тітонька така, щось вона на мене запала. І така: «Давайте я вам проведу цю екскурсію»... Ще згадав, дуже мені сподобалось в Коломиї, в музеї народної творчості, чи якось так він називається, теж дуже класні експозиції.

Що людей примушує по музеях ходити, от як думаєш?

Я не знаю за всіх. Як завжди, якісь там цікавинки. От було круто ось у знову згаданому музеї історії Берну. Ти ж пам’ятаєш, мабуть, теж читав в дитинстві всякі там книжки, де згадувались тайлери...

Ну звичайно.

Всі ці пістолі, піастри і все-все це літературне, що ти собі уявляв, нарешті ти побачив наживо. Це все ж цікаво, мені здається.

Та, по Берну, в принципі, по місту, як по музею ходити можна.

Ну там по всій країні, як по музею. Там дуже дбають про те, щоб зберігати історію. На жаль, в Україні цього ще немає...

От ми сидимо на канапі Тичини. Як в тебе взагалі з літературою складалося?

Все прекрасно в мене склалося із літературою. Чи ти маєш з предметом літератури?

З предметом.

Ось там не дуже складалося...

Чому?

Я багато творів не міг подужати в школі.

Озвуч увесь список (сміється). Очевидно, Панас Мирний?

До речі, я Панаса Мирного перечитував ще...

Ні. Там була певна певна кількість книжок, які не дуже були потрібні господарю, з написами. І я спитав, а вона мені сказала. Я в хазяйки спитав.

«Дякую вам, Іване Івановичу, за дбайливе ставлення до літератури, за ретельне...»

Я, до речі, там прочитав класну книгу з таким підписом. Від авторів, чи від автора, коротше кажучи, гонєво на українських буржуазних націоналістів, я забув, як вони називались... І там же я прочитав щоденники Довженка, щоденники Вернадського, правда, без підписів, тут брехати не буду. І там же була книжка Панаса Мирного, теж без підпису. Але я кайфанув від Панаса Мирного, до речі.

А в школі?

А в школі я не подужав російську літературу, «Війна і мир», там, усі ці Анни Кареніни, Достоєвського, ну короче, усе це.

Ну, тебе вчителька української літератури виділяла, мабуть? Ти, мабуть, писав добре твори з української літератури?

Я писав вірші. В школі. А я, знаєш, як прохавав фішку, я тобі скажу: я просто лінувався писати твір, а вчителька якось сказала, що можна писати вірш. Вірш на сторінку. Я щось раз написав вірш, і тема зайшла. Отримав п'ятірку. Ну, ставили п’ять, знаєш, п’ять за грамотність, п’ять за зміст. Отримав п’ять/п’ять. І одразу там: «Оооо!». І я такий: пішла тема. І я навіть, коли складав екзамен з української мови та літератури, це десь сьомий клас, чи що, і там, я так розумію, це вже підсумковий екзамен, там крім нашої вчительки ще якісь вчителі. І вони вирішила там, ну, понтанутися, дивиться, який в наш учень, і вона так: «А ти можеш щось зі своїх віршів зачитати? Він, до речі, пише вірші».  І я такий: «Та!». Ну і я щось такий там, зараз я тобі зачитаю, поржеш. Ось я зараз просто згадав цю історію.

Солдат, ідучи в бій, на кулемети,

Шепоче слово рідне нам усім.

Воно знайоме жителям планети.

Це слово, що заходить в кожен дім.

(сміється) Слухай, так оці твої віршовані твори, вони якось переносилися на російську мову? Російською ти писав чи ні?

Ні, вірші навряд чи я писав російською, хоча, боюся, здається, не дуже... Я в школі брав участь в олімпіаді з російської мови і навіть перемагав. А потім змінилася вчителька і інтерес впав. Бо та вчителька дуже така сексапільна була...

Ти втратив інтерес?

Втратив.

Добре, якщо поговорили ще про твоє дитинство: диван от, сексапільна вчителька... А які у вас вдома книги були?

Книги, книги... Ну, взагалі, мені пощастило, в мене, по-перше, дід був книгоманом і я мав доступ до його бібліотеки. Але він, власно, любив таку пригодницьку літературу, от всі там Дюма...

Я не скажу, що багато з того перечитав, але було, що читати, було, чим займатися. Я тобі ще кажу, що багато які книжки перечитував. Наприклад, вже згадуваний Луї Буссенар «Викрадачі діамантів», така книжка була. Наприклад, чи Дюма, чи Жюль Верн, чи Майн Рід ― прочитувалися багато разів, Фенімор Купер.

Слухай, ти навчався в Луцьку, це обласний центр, так? А живих письменників до вас водили?

В інтернаті я вчився, військовому інтернаті, це мені було п'ятнадцять-шістнадцять років, але це ще шкільна освіта вважалася, і я вчився у Львові, потім повернувся назад. Так от. Таких прям письменників ― ні, але до нас до дому якось заїжджав Євген Дуда.

О, а що він у вас робив?

Мій тато був директором зоомагазину і, крім того, вдома додатковим джерелом прибутку родини Положинських...

Торгівля хом’ячками?

Ні, рибками. Одна кімната в нас була як розсадник рибок.

Ух ти.

Ну, до певного моменту, поки діти не підросли і дітям вже потрібно було окрему кімнату. І пан Євген заїжджав до батька, я так розумію, за рибками. Так от, я в 96-му році переміг у «Перлинах гумористів», і головою журі був саме Євген Дуда. Але, звичайно, він мене не пам’ятав. Це вже потім, коли ми спілкувалися після нагородження, фуршет був, чи що, я йому нагадав цей епізод. І він такий: «О, то дійсно, ваш батько?». Так цікаво завернулась доля. Ще письменник Олег Покальчук, луцький, теж мого тато знайомий.

Це ти зайве сказав, це така маленька антиреклама читання, ми ж все таки  повинні це пропагувати: читання, літературу і літературні музеї .

Але зараз я вже знаю, як правильно читати. Треба правильно позу зайняти.

Коли тобі 10 років, ти не думаєш про те, як правильно вибирати позу, ти лежиш і читаєш Буссенара свого.

Так, але зараз я про це сказав, щоб якийсь 10-річний читач почув це і звернув увагу.

10-річні читачу, ви слухаєте, що говорить Сашко?

Правильна поза і хороше освітлення.

Це зараз про книжки говорять.

Та не тільки.

Слухай, а щоб якось завершити нашу розмову, скажи...

А ми завершуємо?

Та я думаю...

Чому усі розмови такі короткі.

Ти просто багато говориш (сміється). Слухай, така річ, що в тебе вдома зараз з книжками? От в тебе навколо ліжка лежать якісь книжки? Ти, лягаючи спати, читаєш у неправильній позі?

Я намагаюся хоча б півсторінки прочитати.

І що в тебе останнє на ліжку? Що ти залишив, їдучи до Харкова?

Чого залишив? Я взяв з собою, у рюкзаку, можеш перевірити. І ця книжка провела ніч біля мого ліжка, я взагалі брехати не буду, я прочитав мало, я вчора був дуже вимучений, але пару сторінок... Генрі Форд «Моє життя та робота». На книзі є моя рекомендація, бо я коли читав її у скороченому варіанті, у російському перекладі... А перед тим, до речі, прочитав повністю Юрія Косача, племінник Лесі Українки. Відкрив його для себе, взагалі дізнався про нього існування лише влітку минулого року, знову ж таки, випадково.  Зайшовши в книгарню, а в книгарні я заходжу постійно, подивитися, пошукати. Я можу навіть там кілька годин провести, в книгарні.

І нічного не купивши, піти.

Дуже рідко. Я, навпаки, здебільш...

А є така річ, що не можна виходити з книгарні без книжки, є в тебе таке?

Є, я можу вийти, якщо я нічого не знайду, але зазвичай знаходжу, більш того,  я навіть іноді в супермаркетах знаходжу книжки, варті уваги. Ну серйозно. До речі, ти теж продаєшся в супермаркетах.

Я хотів сказати, що це все дуже хороша тенденція ― коли зірки музики, зірки політики, журналісти, взагалі медійні персони, рекомендують книги. Те, що ти рекомендуєш Форда, і те, що, я знаю, Слава Вакарчук зараз ініціював видання історії України одного американського вченого. І те, що хтось з видатних людей постійно рекомендує читання...

Дехто ще й пише.

Дехто пише, так, до речі... По-моєму, це дуже гарна річ. Тому що, як це не дивно,  це очевидна річ, треба пропагувати читання. Треба пропагвати читання?

В мене є одна пісня, називається «Омана». Вона «Омана», тому що це про кохання, але там є рядок, який, власно, ще згадує приказку, яку я ще з дитинства собі відклав в пам’яті і послуговуюся нею. Що кожна людина ще із школи пам’ятає: хто багато читає, той багато знає. Зрозуміло, я книжок багато прочитав, щось давно забув, а щось запам’ятав. Та головне, що я навчився володіти словом, ось, це цитата з моєї пісні.

Я думаю, ось на цій оптимістичній ноті, дорогі діти...

І дорослі.

І дорослі, так.

Я ще музею не бачив, але вже рекомендую.

Це авансом, так само, як з книгою Форда. А з вами був «П’ятий Харків», і до наступної зустрічі.