«Повернулася, бо тут мій дім, кіт і рідний підрозділ», — єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області

Уже майже рік минув відтоді, як пошкоджена будівля суду стала для Світлани Петряєвої другою домівкою. Разом із колегами вони облаштували мінімальний побут, адже збираються тут навіть не в свою зміну. Жартують, що пункт варти тепер їхній «центр Всесвіту».

До повномасштабного вторгнення Світлана проводила пресконференції, приймала міжнародні делегації, а тепер охороняє суд зі зброєю та у бронежилеті. Нині вона — єдина командирка взводу в Службі судової охорони Донецької області.

Про шлях від прессекретарки до командирки взводу ССО, чому вирішила повернутися з евакуації та як рятує людей і троянди, — розповіла «ШоТам» Світлана Петряєва.

Вчилася у «Нави», тож не боялася нових викликів

Все моє життя — це Донеччина. Народилася у Костянтинівці, навчалася на журфаці в Маріуполі, потім працювала на регіональному телеканалі в Краматорську, у пресслужбі облдержадміністрації та управління соцзахисту. В університеті моєю викладачкою була Валерія Карпиленко-Суботіна, та сама легендарна «Нава» — речниця полку «Азов», захисниця «Азовсталі» та Маріуполя. Вже тоді у неї був такий характер: сталева витримка, сміливість рішень. Усі студенти її обожнювали.

У 2020 році я пройшла конкурс та атестацію на посаду прессекретарки територіального управління Служби судової охорони у Донецькій області. Під час роботи в пресслужбі ОДА нам з колегами часто доводилося їздити на тодішню лінію розмежування: Авдіївка, Мар'їнка, Красногорівка, тож до небезпеки, вибухів і обстрілів я звикла. Але переключитися на роботу в ССО все ж було непросто: я мусила освоювати вогневу підготовку, домедичну допомогу.

Я працювала у ССО на посаді прессекретарки та у відділі кадрів. Організовувала пресконференції, комунікувала зі ЗМІ та міжнародними делегаціями, писала та знімала відео про колег, які несли варту в судах, і навіть не здогадувалася, що за два роки я сама буду на їхньому місці.

Раніше Світлана писала та знімала відео про колег, а тепер сама зі зброєю та в бронежилеті. Фото надала героїня

Перша ССО була ще у козаків

Службу судової охорони (ССО) було створено не так давно — у 2019 році. Тож це відносно новий державний орган. Цікаво, що перший «прототип» судової охорони з'явився ще за часів козацтва. Тоді судді особисто рішення не ухвалювали, а подавали пропозиції на розгляд товариства. Головний суддя входив до старшини та мав власних охоронців — джурів.

Нині Служба судової охорони — це державний орган у системі правосуддя. Він займається охороною громадського порядку під час судових засідань. Співробітники ССО гарантують безпеку суддів, адвокатів, свідків — усіх присутніх на засіданні суду; пильнують, аби ніхто не проніс небезпечні предмети, у разі потреби надають першу медичну допомогу.

Із початком повномасштабного вторгнення ССО перейшла на посилений режим несення служби: усі працівники були залучені до патрулювання та охорони судових установ. Працівницям керівництво наполегливо рекомендувало евакуюватися.

Я не хотіла евакуюватися

Ситуація в Донецькій області була дуже небезпечна, ніхто не міг прогнозувати, що буде далі. Я довго не хотіла їхати. Але на початку квітня все ж піддалася на вмовляння шефа й батьків. У той евакуаційний потяг я буквально остання сідала, вагалася. 

Пам'ятаю, як потяг рушив, а в мене сльози покотилися: так важко було їхати. Адже вся моя родина залишилася. Батьки — пенсіонери, обидві бабусі в лежачому стані, а ще п'ятеро котів і собака. Через стан здоров'я бабусь родина вирішила не евакуюватися, бо старенькі могли просто не перенести дороги.

Евакуаційним потягом я доїхала до Львова, а звідти волонтери допомогли добратися до Чернівців. Там на мене чекали нові колеги з місцевої ССО: мені організували переведення. Вночі я приїхала, а наступного дня вже була на службі.

Світлані організували переведення до Чернівців. Фото: «ШоТам»

Відповідно до постанови КМУ, працівників ССО залучали до охорони громадського порядку та об'єктів критичної інфраструктури. Ми патрулювали, заступали на пости в самому територіальному управлінні. Перший місяць працювали без вихідних. Паралельно я ще виконувала обов'язки провідного спеціаліста служби інформаційно-аналітичної роботи. 

Я була рада такому навантаженню, бо це допомагало приборкувати безперервний потік думок про дім. Але коли десь заходила мова про Донеччину, хоч якась згадка — сльози лилися з очей. Мені дуже хотілося додому, просто нестерпно. У листопаді я повернулася в Донецьку область.

Прессекретарка і командирка взводу

Тепер я командирка 7-го взводу 2-го підрозділу охорони територіального управління ССО у Донецькій області. Це інший рівень відповідальності. Ти — людина, яка носить зброю, страж порядку та закону. За сумісництвом я також продовжую виконувати обов'язки прессекретарки та курувати взаємодію з міжнародними організаціями.

В умовах війни діє посилений наряд несення служби. В області у повному обсязі наразі функціонує лише 15 судів. Десь дистанційно проводяться засідання, десь — очно. Суд, за яким я закріплена в охороні, наразі не працює. Згідно із законом, ССО продовжує охороняти будівлю та майно судових установ. 

Я згадую часи, коли їздила по області та знімала роботу нашої служби в різних судових установах. Деякі з цих відео, наприклад, з Бахмуту, тепер лише історія… Поруч із нашим судом теж уже прилітало: ворог поцілив у житловий будинок. Співробітники ССО допомагали рятувати людей. Коли пролунав вибух, двоє наших хлопців були якраз на чергуванні, один залишився на посту, а інший побіг допомагати. І до приїзду рятувальників вони двох людей витягли з-під завалів. 

Пізніше на периметрі ми знайшли вибухівку: ймовірно, відлетіло під час влучання в будинок і не спрацювало, на щастя. Будівля суду зазнала пошкоджень: від вибуху повилітали вікна, десь навіть двері, впав один перестінок і стелі в кількох кімнатах.

Ворог поцілив у житловий будинок поруч із судом. Фото: «ШоТам»

Пальма стійкості та центр Всесвіту

З листопада 2022 року, коли повернулася з евакуації, я проводжу на робочому місці більшість часу, навіть не у свою зміну. І не лише я. Ми з колегами облаштували мінімальний побут, часто тут збираємося, спілкуємося, у щось граємо. Гуртом легше триматися. 

Той підвал, де наш пункт відеоспостереження та укриття, — там ми, можна сказати, живемо. Готуємо їсти. Жартома називаємо його «центром Всесвіту», бо наше життя зараз тут: здав зміну, погомонів із колегами, а скоро і на наступну. А ще тут моя зона відповідальності — зелена. Нове хобі: ходжу поверхами, поливаю квіти, які вціліли.

Є особлива пальма, яку всі працівники добре знають. Ми думали, що вона загинула. А якось при обході помітили, що пальма пустила нові зелені росточки. Уявіть, пережила зиму, коли тут, у приміщенні з вибитими вікнами, було –10 °C, а на вулиці всі –30 °C. А вона вижила! Її ніхто не поливав, відколи судді виїхали. Знайшли ми її десь наприкінці весни. Зелену! Я її забрала додому, доглядаю. Коли всі повернуться, буде їм сюрприз. Наша власна пальма стійкості.

Коли мене запитують, чому я повернулася з «безпечного» регіону, я не знаю, що відповідати, насправді. Інакше я не могла. Донеччина — це мій дім, тут я виросла, тут моя родина, мій рідний колектив. Мій найкращий у світі кіт. Щоправда, відколи я несу службу в охороні, він живе з батьками та їхніми тваринами, бо не буваю вдома днями. 

Зараз я не живу із ними в одному місті, але можу дбати про них: діставати ліки, передавати посилку зі смаколиками для кота. Зрештою, просто взяти таксі та поїхати обійняти їх усіх. Це варте ризиків.

Світлана дбає про найдорожчих, хоч не буває вдома днями. Фото: «ШоТам»

Завдяки роботі у пресслужбі ОДА, а потім у ССО, я знаю кожен куточок Донецької області, майже скрізь довелося побувати. Вся наша Україна красива і рідна, але Донеччина рідна насамперед. Хоча зараз вона зранена та понівечена окупантами — ще більше її люблю!

Люди дивляться на троянди та посміхаються

Біля будівлі нашого суду є розкішна трояндова клумба. Відтоді, як суд евакуювали, ніхто за ними не доглядав пів року. З весни в мене на роботі завівся секатор. Це не було якесь доручення чи прохання від керівництва: я просто подивилася на них і побачила, що вони потребують піклування. Жартую, що у мене тепер троянди замість кота, поки він не зі мною. Я їх постійно обрізаю: зайву парость від кореня, відцвілі бутони. Вони повністю відквітли у кінці червня, а тепер знову розпустилися. 

Поки я працюю на клумбі, часто спілкуюся з місцевими жителями. Вони бачать цю красу і зупиняються помилуватися. Хтось постоїть хвилинку і йде, хтось починає розмову. Якось проходила жінка, сумна-сумна, наче щойно плакала. Я запитала, що сталося, і вона розповіла, що шукає роботу, ніде не може знайти, бо більшість закладів у місті не працюють через війну. Я їй порадила групи в соцмережах, державні ресурси, де можна моніторити вакансії. 

А на додачу вирішила трошки її підбадьорити та зрізала велику трояндову гілку на дев'ять квіток. Ви би бачили її реакцію: вона і плакала, і сміялася — наче я їй злиток золота дала, а не троянди. Тепер я часто дарую перехожим квіти. Люди дивляться на них і посміхаються. А значить, я мушу будь-що зберегти ці троянди!

Люди дивляться на троянди біля будівлі суду та посміхаються. Фото: «ШоТам»

Ми всі чекаємо настання Перемоги і миру. У нас попереду дуже багато роботи щодо взяття під охорону судових установ на деокупованих територіях. І це буде дуже складна робота. Нашою задачею буде не лише охороняти, а й здобути довіру людей, які роками жили в окупації. 

На нашій вірі, підтримці й зосередженості на спільній меті базується Перемога. І я вважаю, що ми повинні вірити не лише в ЗСУ (це безсумнівно!), але й у себе, у свою роль у цій найголовнішій боротьбі.