Україна, північ Луганської області, селище Білолуцьк з населенням приблизно в тисячу людей. Географія наклала свій відбиток: поруч кордон, і чи не в кожної сім'ї тут є родичі з рф або досвід роботи в цій країні.
Мешканці селища не розмовляють російською. Вони спілкуються суржиком і зовсім не радіють тому, що «рускій мір» постукав в їхні домівки: адже на прикладі Луганська, що за вісім років змарнів, люди добре усвідомили, як ставляться в росії до свого народу.
Ми поговорили про це з пані Ольгою (ім’я змінене з міркувань безпеки), яка пів року живе під окупацією, але вірить: зовсім скоро все буде Україна.
Вам дуже «пощастило» з географією, жити поруч із рф — та ще радість. Ви під окупацією з перших днів вторгнення?
Ні. Вони поступово йшли, але ми знали, що вони прямують до районних центрів, в села не заходять. Приїхали, тихо повісили прапори, і все. У кожному райцентрі їх зустрічали люди: «Ми проти». Мітинги організовували, але це було швидко ліквідовано. У нашому районному центрі уперше люди вийшли на мітинг. Окупанти притихли, а наступного дня почали стріляти в людей. Жінці прострелили ногу, і ще було двоє постраждалих.
Це десь неподалік від вас?
12 кілометрів від нашого селища. І ніхто більше не намагався протистояти. Усі сиділи тихенько й чекали, адже бачили по інтернету, телебаченню, як вони йшли поступово від кордону: Мілове, Біловодськ захватили, Старобільськ. У Старобільську довго люди виходили. Це все рухалося до нас потихеньку, ми навіть потім по відео в інтернеті змогли понять, що це одні й ті самі люди. Вони залишали кілька своїх чоловіків у громаді та їхали далі. Люди ж перезванюються та кажуть, що ночує десь колона в полі. Зраночку вони заїжджали в населений пункт.
За ці вісім років ми побачили різницю
Давайте трохи відійдемо від сьогодення. Які були події та настрої у вашому селі, скажімо, у 2014 році? І як вони змінювались?
У 2014 році нас оминули бойові дії, бо почалося все в Луганську. Тоді дуже мало людей сприймало політику України. Навіть ми були за росію, бо скрутно жили. У нашому селищі буквально три кілометри — і таможня, ще п’ять — росія. Усі чоловіки працювали в росії, бо не було роботи. У 90-х ми з чоловіком одружилися, йому теж довелося їхати.
Переженилися, дуже багато дівчат заміж пішли «туди», бо хлопці їздили гуляти «сюди». У більшості людей старшого покоління там діти, онуки. Молодь їздила на заробітки, знайомилися, женилися, а тут батьки пооставалися. Ходжу селом, роздумую: через двір в одному домі — діти в росії, у другому — діти в Україні. Моя рідна сестра, брат, двоюрідна сестра виїхали туди у 90-ті шукать роботу. Покупляли собі житло, живуть у прикордонній зоні, але в росії. Тому в 2014 році всі хотіли росію.
Нас тоді тихенько то обійшло, що сталося на території окупованій. Багато дітей поїхали в 2014 році після закінчення школи. Випускався син у ті роки зі школи, і сестра моя тоді сказала: «Боже, це ж страшно у вас в Україні навчатися. Їдьте навчатися в росію». Син не захотів. І після того особисто в мене почалося прозріння. Я стала їздити у Харків, там усе розквітало. Ми працювали в Україні, жили краще й краще з кожним роком. А коли побачили, що за вісім років відбулося з Луганськом… До людей стало доходити. Почав виховуватися в школах патріотизм, чого не було в наш час. За ці вісім років ми побачили різницю. Зараз 50 на 50 відсотків населення чекає Україну.
Як у Харкові стріляють? Ну, росія б’є точно, вона ж б’є хірургічно». Вони розмовляють фразами з російського телебачення.
Це серйозний прогрес, враховуючи те, що у вас чимало людей дивляться російське телебачення? Тим більше зараз.
За це я думала весь час, навіть із чоловіком це неодноразово проговорювали. В основної маси й не було українського телебачення. Я не знаю, вас це торкнулося чи ні, ви ж уже інтернетні діти, а у нас ще давно провели телебачення, де були безкоштовні українські канали, «Рада», ще якісь такі, де нічого дивиться. Ми запросили наладчика телебачення, і він нам через інтернет підключив платні канали. А ти розумієш, що люди, яким все одно, стали дивиться російські. Ніхто їх не переключав. Особливо старше покоління: вони як були на обичних антенах, так і залишилися.
Це величезна проблема нинішня. Я спілкуюся з людьми, і вони говорять: «Сєвєродонецьк обстріляли? Нічого страшного — лише декілька будинків, а так все добре. Це страшенна проблема і зараз є. Не дивляться вони українських каналів дуже давно, і до війни не дивилися.
За ці вісім років у мене змінилося ставлення до своєї країни. Яка вона не є, ви не маєте права казати про неї таке. Заробляємо тут, живемо тут. Уже до (великої — ред.) війни були в мене стички з людьми, а тепер… Важче за бойові дії терпіти людей, які роздвоїлися, розскандилилися.
Розсварилися всі: сусід із сусідом не спілкуються. Летить самольот, я піднімаю голову на городі, а сусід мені: «Ммм, вечерять повезли». Я питаю: «Кому?». А в нього двоє синів у росії давним давно. Вони позакінчували школи, понавивчалися в університетах у Луганську й поїхали працювати. У них там сім’ї, онуки. Що він буде думать? Він дивиться тільки російські канали. «Та вони ж там же нациків стріляють», — отакі розмови йдуть. Неможливо людей витерпіти.
Як Ви думаєте, якщо цим людям, які чекають росію, показати фотографії Харкова до та після вторгнення, вони щось зрозуміють?
Я показую з інтернету, тикаю телефон в обличчя, а мені: «То фейк». Отакі розмови.
А що взагалі змінилося в житті села з моменту окупації?
Я спілкуюся тільки з тими людьми, які за Україну. Ми один одного знаємо в обличчя, передзвонюємося, обговорюємо новини селища, що тут відбувається. Хто за Україну — плачуть, ховаються. Що особливо важко — у нас тут погранзастава, багато хлопців пограничників, які воюють. Полишалися дітки-груднички, по двоє маненьких. Вообще є такі ляльки, які 24 лютого попали в пологовий, а чоловіки поїхали та ще не бачили з народження своїх діточок.
На вчителів дуже тиснуть, які у школу не пішли. У нас дві школи, і в обох я питала: «Як учителя?». «У нас колектив розділився 50 на 50». Хоча деякі люди, які за Україну, пішли працювати, бо безвихіддя. Немає за що жити. Тепер нова влада примусово заставляє навчатися їх, курси проходити. А щоб їх пройти, потрібно оформити пропуск на Луганськ: там усі дані. Пропуск дається одноразовий. Потім, якщо треба поїхать у цей же обласний центр, ти повинен робити паспорт.
російський?
лнрівський, російських паспортів нам ніхто не робить. Багато людей щасливі. Номера міняти на машинах на лнрівські кинулися. Переоформлюють автівки, не забирають українські номера та техпаспорт. Напевно, найбільше у мене болить через людей.
«Та вони ж там же нациків стріляють», — отакі розмови йдуть. Неможливо людей витерпіти.
А є люди, які наразі роблять спроби виїхати, евакуюватися?
Звісно, є. Проблема чоловікам, а жінки з дітьми виїжджають. Єсть багато діток, які хочуть навчатися на території України. Вони через росію, до Естонії, Латвії, у Польщу, а потім — в Україну. Ну, в кого є кошти, бо дуже дорого. Я чоловіка не можу залишити, а його не випускають. Якщо випустять, то це ризик великий. Не знаєш, як поводити себе, та в якій частині України не буде обстрілів через тиждень, два, місяць. Поки у нас тихо. Ми повинні радіти, що в нас не було бойових дій. Сидимо тихенько й чекаємо.
Ну, тобто шлях виїзду один, через росію?
Так, тільки чоловіків там дуже… Та й у жінок відбитки пальців беруть, бесіду проводять, довго-довго тримають. Чоловіків мало кого випускають, повертають назад.
А не пропонують долучатися до лав?
Ні, у нас нікого не мобілізують. Тихенько, нічого не кажуть. Усі переживають: якщо наші почнуть отримувати лнрівські паспорти, то будуть. А тут підводять до того, що люди змушені їх отримати. Багато молодих людей, які на першому курсі були в Харкові чи в інших містах, у перші дні (повномасштабної — ред.) війни повернулися додому. Тепер багато діток беруть справки з гімназій та їдуть подавати документи на безкоштовне навчання в Луганську. У росії — ні, там за кошти, а в Луганську — будь ласка.
А що у вас із владою? У вас же був сільський голова. Він не став колаборантом?
У нас були громади, а тепер вони повертають, як було до 2014 року: селищні ради, громади не буде. Дуже велика кількість людей відмовилася співпрацювати. Майже всі тепер безробітні. Багато хто виїхав, є хто лишилися та на щось чекають. Посаду голови селищної ради окупанти майже кожному працівнику громади пропонували. Ніхто не схотів співпрацювати. Так і в районному центрі. Кажуть, там сидять люди в головах і на оцих всіх держслужбах, що раніше сиділи секретарями чи десь підмітали. Єсть і бажаючі, які згодилися на співпрацю, але вони в душі чекають на Україну.
Багато хто взагалі не кажуть, що вони за Україну, мовчки ходють. Я свою позицію не приховую, але таких мало. Основна маса мовчить. Дуже мало хто платить комуналку, усі чекають: «Навіщо їм платить, прийде ж Україна?». Хоча ходють, знімають показання лічильників і змушують платити в рублях. Вони встановили свої банки.
Хотіла ще запитати щодо ситуації з цінами та валютою. У вас рублі там зараз, гривні? Які ціни на продукти?
У нас ходять і рублі, і гривні, тільки гривню знецінили: зробили курс 1:2. Якийсь час налякали, що не буде ходити гривня, і люди масово почали скуповувати непотрібні речі. Це було жахливо. Один магазин об’явив, що лише по рублях отоварює, але їх вистачило на три дні. Це сталося, коли видали пенсію перший раз. Ну, рубля не було в більшої маси населення — лише в пенсіонерів. Зараз лякають, що не буде гривня ходить, або зроблять 1:1. Люди почали ізбавляться від гривні зпереляку.
Відомо, чи отримують виплати бюджетники та пенсіонери на українську картку?
Є в нас аграрна фірма «Агротон», українська. У нас у кожному селі паї в людей, землі, колгоспи. Кажуть, що лнр чи росія приїжджають, опечатують і будуть націоналізувати, бо господарі не приїхали й не переоформили документи на лнр. Але ось буквально вчора чи позавчора знайома мені говорила, що чоловіку прийшла з «Агротона» зарплатня на карточку. А щодо пенсій — хтось казав, що приходили тим, у кого на картах. Є багато людей, які получали з пошти, вони її не отримують з березня.
А у вас ходять по селу військові російські, чи коменданти? Вам представляли когось, хто слідкує за порядком?
Ні, селище не збирали, не оголошували, хотя єсть менші селища, і там без кінця і краю збирали підприємців, у кого магазинчики, свій бізнес. Скликали, розповідали умови, щоби вони переоформляли бізнес у налоговій. Є той, хто слідкує, аби ціни в магазинах не підвищували. Яким методом їх збирали, я не знаю, бо ми самі підприємці, але в нас торгівля з лотка. Їздимо селищем, із машини торгуємо, але нас ніхто не викликав.
А у вас яка інфраструктура є в селі? Школи, лікарні, палаци творчості, ще щось?
Дві школи є в нас, була поліклініка. Там вони говорили, що і те, і те буде, але вже пройшло два скорочення. Будинок культури є, там росіяни проводять свята свої.
А що було на скрепні свята для росіян? Концерти, акції?
Був мітинг 9 травня, як і завжди в Україні, тільки під прапором лнр. Я не знаю, що там відбувалося, але люди були. Він був короткочасний, я їздила велосипедом в магазин і чула, що співали… Оце мені дуже запомнилось, що співала дівчинка пісню українською мовою. Вона була не патріотична, але українською мовою. Я ж за те, що дозволяють.
Нічого собі.
Дозволили ж, напевно, заспівати пісню українською мовою. Вона була не патріотична, про кохання. Я почула й подумала: «Мені ввижається, чи що?».
Наостанок розкажіть мені, який у вас взагалі настрій? Як він змінювався з 24 лютого, і який він зараз?
Змінюється щодня. Буває, впадаєш в такі стани безвихіддя… Не знаєш, як себе поводити. Мій настрій — тільки Перемога. Так, важко. Сиділи вдома, не виходили, а потім прийшлося поїхать в райцентр у магазин. Коли їхали — побачили, що все перефарбовують: містки, остановки, де було на стовпах жовто-блакитне, зробили триколори скрізь. Кричала душа, плакала. Багато людей плачуть, багато — радіють. Настрій жахливий. Страшно.
Вони таким темпом це все переробляли, так бистро це все хотіли змінити. Мінять, мінять, откривать банки, це, те… Це лякало. Страх, що повернення не буде, присутній і зараз. Сам себе заспокоюєш: аби тільки перестали воювати, то ми все залишим, поїдемо звідси, аби тільки на територію України.
Кричить душа, це невиносимо бачити людей, які перекрашують усе, перевдіваються, наряжаються. Оці флажки скрізь і всюди. В одному селі їдемо — там хата скоро завалиться, а вони до неї флаг причепили вище всього села. Які люди працювали, які люди щось мали в цьому житті, які люди розумні — всі за Україну. А ті, які ніде не працювали, їм все одно, що тут буде, — ото і бігають з цими прапорами. «Кто был никем, тот станет всем», як то кажуть.
Але я вірю в молодь, і що ви зробите так, що все буде Україна.
На цьому моменті ми обидві починаємо плакати.
«Я просто боюся скажених собак»: історія жінки в окупації на Запоріжчині
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
