«Важко говорити про театр, аби не здаватися людиною, яка не розуміє, в які страшні часи живе» - Накипіло
img

Аліка Піхтерева

  • 27 Березня

В якому місті я б не була — ноги завжди ведуть мене до дівадла.

Дуже люблю театр, та мені важко говорити про нього сьогодні. Перед очима відразу постає Маріупольський драмтеатр, і як у 2021 році ми глузували з його афіш. Втім, зазначали, що треба спочатку відвідати хоча б одну виставу, а потім кепкувати. Ми планували. Ми не встигли.

Важко говорити про театр, бо чи не щодня я проходжу повз театр Шевченка, кладу руку на меморіальну табличку, присвячену Лесеві Курбасу, і відчуваю щось таке, що важко пояснити словами. Мабуть, так прикладаються до ікон. А потім — підіймаю голову і бачу афішу-привид: прем'єра вистави «Маклена Ґраса», яка не відбулася в День народження Курбаса 25 лютого 2022 року.

Важко говорити про театр. Бо коли береш інтерв'ю в актора, який став волонтером та «їздить туди, куди ніхто не їздить», — ти говориш про «духовний голод», що в місті набагато менше вистав (а хороших — поготів), а він дивиться... без злості. Просто втомлено. І відповідає, що не слідкує за мистецтвом, бо бачив так багато болю за останній рік, що єдине, чого він хоче, — аби це швидше скінчилося. Не просто закінчилося, звісно, а нашою Перемогою.

Важко говорити та згадувати про театр, коли ти в 2020 році ходила на виставу для дітей про екологію та щиру любов до всього живого і плакала, наскільки чесною та проникливою може бути дитяча вистава, — а тепер читаєш дописи режисера, який служить психологом десь на Донеччині. Він «щось показує з лялькою» під акомпанемент мінометних та артилерійських пострілів. Сльози ллються самі собою, і спинити їх неможливо.

Важко говорити про театр, аби не здаватися людиною, яка не розуміє, в які страшні часи живе. Інколи дійсно думаєш: може, я не права, коли так сильно обурююсь, що до нас із Києва їде театр, який везе виставу за булгаковим? Адже все це — така фігня у порівнянні з тим, що Мар'їнки більше немає, Авдіївку закрили для в'їзду журналістів, а в Дворічній, яку щодня поливають артилерією, благають людей евакуюватися. А вони відповідають: «Куди ж ми, у нас же тварини».

Важко говорити про театр, коли ти роками формувала свою стрічку в фейсбуці так, аби в ній було лише про мистецтво, а тепер вона — суцільний піксель і некролог.

Важко говорити про театр, коли він весь про війну. Якщо не прямо — побічно. Навіть якщо це комедія Рея Куні — вона теж потрібна, аби висмикнути себе на кілька годин з мороку. Тож навіть коли вистава погана — вона, ймовірно, все одно потрібна.

У мене більше немає слів говорити про театр сьогодні. Я не знаю, що додати, аби самій не піддати сумніву сказане. Я просто хочу, щоби театр був і надалі.

Важко говорити про театр, та зараз я щиро тішуся, що встигла показати молодшому братові безліч вистав. Це надає впевненості, що він виросте хорошою людиною і матиме смак. Це не першорядний, але дуже важливий фактор.

Коли я повернулася до Харкова, у мене питали: «Чому саме зараз?». Я відповіла, що театр Ляльок відновлює роботу, тож мені буде чим зайнятися. Якось так у мене це працює. 

Місто — це його митці. І я дуже хочу, аби вони змогли вигадати нові літери, розділові знаки, інтонації, щоб виходити на сцену та не здаватися дивними самим собі. А я хочу розуміти цю мову та нею ж писати свої матеріали про театр.

Я дуже люблю театр. Навіть коли важко. Все одно люблю.

Зі святом. Із Міжнародним днем театру. 

Відкритий космос Лесь Курбас

Les Kurbas. 1910 ti e1677338012664

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо