Психологиня Ірина Гармаш розповідає, як писала казки в підвалі, вибиралася з обстрілюваного Харкова і чим особливі травми війни.
«Мій мозок працює на створення казок, і є бажання їх розповідати», — каже Ірина Гармаш, практичний психолог з харківської школи № 109. У страшних умовах війни, перебуваючи в укритті й чуючи дрижання землі від ворожих обстрілів, пані Ірина думала про те, як розрадити дітей, і писала казку, яка б лагідно й водночас коректно та доступно пояснила, що відбувається з нами та з Україною. Казки допомагають і самій пані Ірині, дають їй ресурс та натхнення під час війни. Вона впевнена, що арттерапія буде затребуваною і після війни, коли українці намагатимуться оговтатися від травм, заподіяних нам ворогом.
Головний урок
З початком війни в мене відбулася переоцінка цінностей. Мир, людське життя, наша країна і єдність стали надважливими. Я — практичний психолог, працюю в школі. До мене звертаються різні люди й часто запитують про сенс життя. Я зрозуміла, що сенс життя — це саме життя. Мирне, спокійне життя, наші діточки, наша країна і взаємодопомога.
Перший шок
24 лютого я прокинулася через те, що сусіди поверхом нижче гупотіли. Було опів на п’яту, десь бахкало. Мені подзвонив син і сказав, що почалася війна. Мабуть, як і всі, я увімкнула телевізор, відкрила інтернет, щоб дізнатися, що відбувається. Але чіткої інформації було мало. Я розгубилася, думала піти на роботу, однак директорка скасувала робочий день.
Я вирішила йти до подруги, яка запросила до себе в приватний будинок. Їй було страшно, до того ж, у неї старенька матуся й багато тварин, яким вона допомагає. У подруги чотири свої собаки, вона годує тварин тих сусідів, які виїхали, має десяток киць на перетримці. І я з кішкою перебралася до неї. Оскільки я — жінка запаслива, то вдома в мене були крупи, макарони, олія, м’ясо. Ці продукти ми перенесли до подруги під гуркіт та бахкання десь у місті. Коли через кілька днів відвідали квартиру, вразила тиша в під’їзді — людей майже не зустріли, ліфти не працювали. Біля тамбурних дверей стояли пакунки з продуктами: мешканці, які виїхали, залишили їх іншим.
Спочатку тікати з Харкова не хотілося. Я була в постійному очікуванні й стресі. Ми всі чекали, що ось-ось — і війна завершиться, буде наша швидка перемога. Мій коханий весь час говорив, що ще тиждень — і ми переможемо. Але відбувалися страшні обстріли. Повз наш будинок стріляли, і ми бачили заграви пожеж. Щойно щось загуло, ми стрибали в погріб. Так і сиділи: отут консервація, отам — мішок з картоплею, і ми поміж ними.
Щоб відволіктися, ми з подругою згадували гарні події з минулого, бо дружимо багато років. Ідуть обстріли, а ми сміємося. Потім я дізналася, що це була розрядка. Первинна емоція, страх, переходить в агресію, і ми сильно ненавиділи ворога. За ненавистю іде розрядка — або в радість, або в сум. Були шалені коливання почуттів.
Щоб відволіктися, ми з подругою згадували гарні події з минулого, бо дружимо багато років. Ідуть обстріли, а ми сміємося.
Казочка з погреба
Якщо порівнювати з тим, що роблять наші захисники, захисниці, волонтери та волонтерки, лікарі й лікарки, у мене є малесенький внесок у перемогу, як краплинка в морі. Але всі ми — такі краплиночки. Зараз кожен українець, кожне життя важливі. Моїм внеском є казки, яких у мене народилося 17 за воєнний період з 24 лютого. Першу я почала писати ще в Харкові в тому погребі. Я думала, що, мабуть, у підвалах так само сидять матусі зі своїми діточками, вчителі. І їм якось треба дітям, особливо маленьким, розповідати про війну, пояснювати, що відбувається.
Моя казка про те, як мама з двома дітьми перебуває в укритті, поки їхній батько захищає країну. Матуся розповідає малечі казку про війну, про те, що на країну добрих ульфів налетіла зла відьма-війна. На дитяче запитання, чому правитель злої рульфії розпочав війну, мама відповідає — бо ульфи хотіли бути незалежними, самостійними, хотіли прямувати шляхом, яким хочуть іти, і дружити з ким хочуть. Також ульфи завзято співали пісню своєї країни і любили свій квітучий край. Коли почалася війна, ульфам було дуже складно, але, хоч як дивно, їм на допомогу прийшли всі країни, і всі разом відігнали злу відьму. Вона повернулася додому злюща й обідрана, напала на свого правителя, і зло згинуло. Я старалася описати це коректно, адже в казкотерапії головне — не нашкодити.
Освітній фронт
Харків та область мужньо тримаються під безперервними атаками ворога. У цей час заклади освіти в місті та області продовжували навчати дітей дистанційно. Провели й випускні — одним з найщемливіших моментів був вальс випускників харківської школи № 134 на тлі зруйнованої будівлі. На Харківщині планують розпочати новий навчальний рік і, попри бойові дії, не скасовують прийом учнів у навчальні заклади.
Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.
Єднання в страшні часи
На початку війни, коли було дуже страшно, багато хто з моїх рідних сказали б, що це якийсь кривавий бойовик. Зараз я думаю, що це фільм про героїзм українців, про те, як ми допомагаємо одне одному. Це фільм про єдність нації.
Я — свідок героїзму всієї країни. Учителі та вчительки з нашої школи, що залишилися в Харкові, виходили на суботники, не зважаючи на сирени, йшли прибирати біля школи. Наші комунальники працюють, воїни нас захищають, волонтери й волонтерки допомагають людям, і я вдячна всім.
Довга дорога
Ми з подругою спали в одязі і взутті, вікно тримали відчиненим, щоб чути, що відбувається, і встигнути спуститися до погреба. Після нічного обстрілу, коли дім аж здригався, зранку виявилося, що вимкнули водопостачання. Пішов сніг, і ми вирішили, що доведеться його топити. Подруга запропонувала мені виїжджати з Харкова, бо могли бути й далі проблеми з водою та їжею.
Моя колега, яка виїжджала напередодні, розповіла, що людей відправляють з Південного вокзалу. Порадила брати маленьку валізу чи пакети, бо на перонах люди залишають купу речей, щоб поміститися в потяг. Я зібралася — і в чому була, з невеликими пакетами, пішла на вокзал — з Холодної гори пішки по снігу, бо дороги були нерозчищеними. Через пів години зустріла машину з військовими. Я попросила мене підвезти до вокзалу, і вони мені допомогли. Як-то кажуть, бог мені дорогу вистелив.
На вокзалі був величезний натовп. Але щойно я зайшла, працівник додав мене до колони жінок і дітей, яких відправляли на Львів. Ми разів п’ять переходили з однієї колії на іншу. Були й чоловіки, деяких з них додавали до колони, коли їхні діти плакали за татом. Нам підігнали «Інтерсіті» з двох вагонів, а людей — море. Але якось ми зайшли, коли їхали — чергувалися, одні люди їхали сидячи, інші стоячи. Невеликі собаки, киці — на руках. Допомагали жінці з Північної Салтівки, у якої нічого із собою не було, крім паспорта, бо вона рушила на вокзал з підвалу, у чому була. Нам пощастило, ми їхали лише 20 годин до Львова, тоді як моя коліжанка їхала сидячи у переповненому плацкартному вагоні 30 годин.
Травми війни
Тепер, коли я передивилася багато семінарів від кризових психологів/-инь, травматерапевтів/-ок, почала розуміти, що з нами було. На початку війни домінували почуття тривожності, страху, нерозуміння, збентеження. Вони від того, що в людей на стрес спочатку реагує рептильний мозок, потім — лімбічна система. Оскільки ми — стадні тварини, то нам потрібні інші люди, щоб заспокоїтися. Тому протягом першого місяця всі дуже часто спілкувалися, дзвонили родичам, друзям, колегам та просто знайомим, бо в нас була потреба в інших людях. Зараз згадую той час, як у тумані.
У людей, які, наприклад, боялися виходити з метро навіть у безпечні періоди, розвивається вивчена безпорадність. Людина начебто знайшла безпечний притулок, їй стало трошки краще. І в неї розвивається страх страху. Це травми війни, яких у нас раніше не було.
Якщо люди бачили інших людей, травмованих, психологічно й фізично, або бачили в новинах руйнування — це травма свідка. Коли люди емоційно розповідають про свій досвід війни одне одному, з одного боку вони діляться емоціями й полегшують свій стан, з іншого — це психоемоційна травма, яка підсилює травму свідка. Багато хто переживає синдром провини вцілілого. Люди, що перебувають у безпеці, тривожаться за тих, хто під обстрілами. Можу сказати, що у мене вона теж була.
Коли я приїхала до родичів на Львівщину, то спершу багато спала і звикала до того, що у місті спокійно, в аптеках є ліки, а в магазинах — продукти. Потім я три тижні хворіла, бо стрес вплинув на здоров’я. Моя коліжанка, яка під обстрілами виїздила з Харкова, розповідала, що простежує на собі всі етапи проживання горя.
Я зараз навчаюсь на курсі «Арттерапія в роботі з ПТСР у дітей». Вона знадобиться і після війни, бо роботи в психологів буде ще багато. Але для цього потрібні особливі фахівці. Я хоч і маю великий практичний досвід, але не маю знань, щоб працювати з травмованими війною людьми (тими, що пережили катування, сексуальне насильство, військовими), для цього треба спеціальна освіта. На тренінгах нам казали, що треба знати травматерапію, кризову психологію і самим бути стабільними.
Якщо можете жити — живіть, інакше заради чого йде ця війна? Наше завдання — не завдавати клопоту іншим, спокійно жити, не відволікати лікарів і молитися про перемогу.
Тривога за рідних
Оскільки я психологиня, то уроки не веду. Але я спілкуюся з тими, хто потребують допомоги. Мені телефонують і учні, і батьки, і вчителі. У нас багато тих, хто виїхали з міста, діти навчаються в різних місцях. До мене звертаються через тривогу за рідних, за них хвилюються більше, ніж за себе, особливо якщо родич залишився в районах під обстрілами. Одна коліжанка виїхала з дітьми й онуками, а її чоловік залишився в Харкові і допомагає старенькому батькові. Їй була потрібна підтримка, щоб зрозуміти чоловіка й уникнути сімейних конфліктів. У такий травматичний час важливо не ранити одне одного.
Годувати білого вовка
Педагогів інших країн я би закликала виховувати людяність та гуманність у дітях. Я б їм сказала — не зупиняйтеся у власному розвитку, вірте в дітей, у розвиток їхніх здібностей і талантів, і робіть все для розвитку людяності в кожній дитині. Мені дуже подобається фраза Бернарда Шоу: «Тепер, коли ми навчилися літати, як птахи, плавати, як риби, нам бракує одного — навчитися жити на землі, як люди».
У роботі з дітьми мені дуже допомагає притча про двох вовків, білого та чорного. Вона про те, що в душі кожної людини все життя триває боротьба, що дуже схожа на боротьбу двох вовків. Чорний вовк — це зло, заздрощі, ревнощі, злість, егоїзм та інші погані якості. Білий вовк — це добро, світ, любов, вірність та інші гарні якості. І завжди перемагає той вовк, якого ти в собі годуєш.
Я інколи спілкуюся з дітьми мовою цієї метафори. Коли вони сваряться, питаю їх, який вовк у них перемагає, якого з них у собі годують? Я придумала гру «Годую білого вовка» — ми беремо силуети двох вовків, я перераховую якості, дії, вчинки, а діти піднімають того вовка, якого вони позначають.
Я б хотіла поділитися своїми казками з багатьма людьми. У мене є казка про людей, які змушені були покинути власні домівки, про страхи і як з ними працювати, про героїзм нашого народу. Дуже люблю казку «Вогники світла, вогники добра», яка в червні стала дипломантом міжнародного конкурсу весняних казок «Кошик словоцвіту». Нехай у кожного й кожної буде таке світло й добро. Якби вони були в кожній людині, особливо в нашого північного сусіда, то було б краще. Я вважаю, що на прикладі нашої країни й інші країни могли б годувати білого вовка.
Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).
Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
