Уроки війни: Пропрацювати травму - Накипіло
Моя війна. Уроки EdCamp Ukraine

Уроки війни: Пропрацювати травму

Учителька з Тернопільщини Яна Петльована розповідає, як пластунки й пластуни допомагають армії, чому треба повертатися до навчання офлайн та який злий жарт можуть зіграти помилки історії.

Українському вчительству потрібно навчатися працювати з травмою війни, наслідки якої ще довго відчуватимуть на собі як діти, так і дорослі. Про це розповідає Яна Петльована, викладачка історії та правознавства, заступниця директора з навчально-виховної роботи ВСП «Чортківський фаховий коледж економіки та підприємництва ЗУНУ», заступниця голови ГО «Альтернатива-Чортків», голова ГО «Пласт НСОУ. Станиця Чортків». У своїй педагогічній та волонтерській роботі вона стикається з тим, наскільки травматично люди переживають війну, як болісно нинішні події впливають на психологічний стан і здатність навчатися.

Тому пані Яна закликає звертати більше уваги на кваліфіковану допомогу людям у екстремальних ситуаціях та навчатися її надавати, щоб подолати наслідки війни після нашої перемоги.

Протистояти жаху

Для мене війна — це страшний сон, від якого ми ніяк не можемо прокинутися. Я весь час очікую на повідомлення про нашу перемогу, і щоб цей кошмар нарешті скінчився. Насправді, з огляду на всі реалії, я усвідомлюю, що наша перемога не буде швидкою. Потрібно докласти для цього величезних зусиль, і це буде наша щоденна праця — наближення перемоги кожного дня.

Ми волонтеримо ще з 2014 року, відтоді, як почалася війна на сході. Але тоді, на жаль, не всі усвідомлювали масштаби загрози, а сьогодні війна охопила всю територію України. Коли більшість регіонів під загрозою, тільки наша єдність може підтримати тих людей, які втратили рідних і опинилися нині у величезній скруті, без домівок, майна та без розуміння своїх подальших дій. Якщо працюють усі в команді, можна досягти кращих результатів і допомогти людям, які цього потребують.

Я завжди відчувала гордість за те, що я українка. Адже в нас є велична історія, наша нація — найкраща у світі, без перебільшень. Нинішні події це ще раз підтверджують. Я цю гордість нестиму протягом усього свого життя. Я горда тим, що виховую і власних дітей, і учнівство, і студентство в нашій українській традиції. Зараз гордість у рази відчутніша, бо шириться дух незламності, витривалості. Наша нація змогла показати всьому світу, як треба діяти в такі критичні моменти, як об’єднуватись і об'єднувати навколо себе людей.

Словом і ділом

З лютого ми всі перебуваємо у своєрідному турборежимі. Я особисто і мої однодумці від перших годин повномасштабного вторгнення росії організували кризово-гуманітарний волонтерський штаб і почали збирати допомогу. Бо ми пам’ятаємо, як було важко в 2014–2015 роках.

Ми вирішили не гаяти ні хвилини і кинули на допомогу всі сили. А ще ж у мене є родина, робота, і насправді дуже тяжко все це поєднувати, коли ти в штабі практично цілодобово і намагаєшся знайти все необхідне на передову. Це дуже виснажує. Проте ми щоденно закуповуємо амуніцію для військових, техніку (тепловізори, рації, дрони тощо), майже щотижнево збираємо допомогу для людей, які перебувають у містах, де або постійне бомбардування, або ведуться активні бойові дії, та вирушаємо у волонтерські рейси й доставляємо усе на місця. Я безмежно вдячна всім, хто допомагають нам це робити! Сьогодні герої та геройки всі: і наші захисники та захисниці, і ті, хто надають медичну допомогу, і волонтери з волонтерками, і благодійники — усі вони працюють щоденно без вихідних.

У цих умовах вся Україна об’єднана й бореться за нашу державу, люди самовіддано працюють на перемогу. Це й наші бійці, і люди, які допомагають родинам, які змушені були покинути свої домівки, та навчають дітей з таких сімей. Це відбувається в багатьох містах, і в нашому також. Я горда, що дотична до цієї справи.

Також ми відновили пластові сходини ще в березні. Ми зрозуміли, що в такий спосіб можемо допомагати. До нас звернулися люди, які змушені були переїхати і які захотіли, щоб ми займалися з їхніми дітками. Ці діти зазнали значних психологічних травм, бо перебували в підвалах, пережили окупацію в Бучі, Ірпені, бомбардування Харкова. Ми займаємося із такими дітьми, вони зараз відкрилися, спілкуються, щоразу натхненно йдуть до нас на заняття. Це дуже надихає, що ми хоч трошки їм допомагаємо.

Весною наші пластуни й пластунки 10–11 років вирішили допомогти армії та організували благодійний ярмарок: напекли печива, кексів, зробили великодній декор, один хлопчик зібрав мед у діда на пасіці. Усе це вони продавали на міській площі, зібрали 6 тис. грн, і за ці кошти ми закупили амуніцію для наших бійців. Бо діти сказали, що мусять хоч чимось допомогти. Такий самий ярмарок ми провели й 1 червня, до Дня захисту дітей. І в контексті пластування ми хочемо щиро подякувати всій пластовій спільноті за кордоном, яка також невтомно допомагає Україні. Особливу подяку висловлюємо Пласту Польщі – їхня підтримка нині найпотужніша.

Я не хотіла б, щоб хтось мав досвід, який переживаємо ми.

Війна як лакмус

І до початку війни в нас у громаді було багато проблем. Особливо з тим, що певні посадовці не на своїх місцях. Я завжди підкреслюю на тренінгах, що кожна людина має займати своє місце в суспільстві й професійно виконувати свої обов’язки. Коли людина непрофесійна, це видно в її повсякденній діяльності і впливає на ефективність. Зараз ми спостерігаємо результати цієї непрофесійності, бо координації майже ніякої немає. І якби не волонтерки й волонтери, то нам би було дуже сутужно, оскільки керівництво міста практично відсутнє.

Наша влада далі займається самопіаром, а практичної допомоги немає. Дуже шкода, бо на органи самоврядування ми покладали надії щодо координації громади. Виклик у тому, що є кілька волонтерських формувань, що забезпечують усім необхідним наших військових і родини, які змушені були переїхати до нас через війну. Міська влада щось робить, але ніхто не розуміє — що, і коли доходить до діла, усе робить волонтерська спільнота. У тяжкі часи кожен і кожна себе проявляють, і не завжди з позитивної сторони.

Відлуння старих помилок

Насправді я не хотіла б, щоб хтось мав досвід, який переживаємо ми. Та зверну увагу на, здавалось би банальність, але — якщо не робити висновків з минулого, то ті самі помилки робитимеш у майбутньому.

У глобальному сенсі те, що відбувається в Україні нині, — відлуння помилок, які світ робив ще років 30 тому, коли було Придністров’я, потім Грузія і Сирія, і Крим, і Донецьк з Луганськом. Тобто коли світ змовчав, коли росія робила ті невігластва і звірства. Усі мовчали, боялися, а зараз ми маємо те, що маємо. Мовчання дорого коштує, коли не стаєш на захист тих, хто цього потребують. А потім безкарність виливатиметься в таку війну, яка нині йде в Україні.

Освітянство несе світло навчання, тому ми маємо не мовчати, а говорити голосно. Через наполегливість, силу духу ми можемо щось змінити. Також хочу наголосити, що через плекання своєї історії, мови та гордості за свою країну ми можемо відстоювати її. Хочеться, щоб наша самовідданість, єдність і жертовність стали прикладом для всього світу.

Спілкування наживо

Найбільший виклик освіти часів війни — онлайн-навчання. Незважаючи на два роки пандемії, зараз його недоліки відчуваються особливо гостро. Під час пандемії не було стільки стривоженості. Усі розуміли, що треба берегтися від вірусу, але мине час — і ми відновимо навчання. А нині відчувається стривоженість, напруженість, роздратованість — і дітей, і батьківства, бо незрозуміло, як довго це триватиме.

Багато дітей виїхало з батьками за кордон, у місті їх залишилося мало. Багато хто не може долучитися до онлайн-занять, куди з 32 дітей доєднується 18–20, і це відчутно. Ми проходимо матеріал за підручником, діти виконують завдання, як зазвичай. Але в реакціях учениць і учнів на запитання відчувається знервованість, це різко відрізняє пандемічний і воєнний онлайн.

Водночас ми організовуємо тематичні клуби, наприклад, для тих, хто хочуть краще знати українську мову. Також дітки захотіли вивчати іноземну мову, і ці уроки у нас відбуваються офлайн. Ці заняття популярні, бо живого спілкування потребують усі. Якщо традиційні онлайн-уроки проходять тяжко, то заняттями поза школою дітки й батьки задоволені, бо спілкуються, відкриваються і розвиваються наживо. Це зараз дуже затребувано й дуже добре. Бо треба пропрацьовувати травму, і лише спілкуванням можна знизити рівень тривожності. Тому ми організовуємо заняття офлайн, щоб дітки відчували, що вони потрібні, що їх слухають, їм потрібно дружити.

Освітній фронт

На жаль, війна травмує всіх українців, і не має значення віддаленість від фронту. Зокрема, Чортків постраждав від червневого ракетного удару. За даними Тернопільської ОВА, внаслідок обстрілу пошкоджено декілька закладів освіти — одну з міських шкіл, дитячий садок та один з корпусів спортивної школи. Постраждало понад 20 людей, зокрема і родина, яка змушена була переїхати через війну.

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

Психологічна допомога

Ми зазвичай намагаємося все проводити в ігровій формі. Це дає діткам можливість трохи відволікатися і водночас якісно засвоювати матеріал. Завдяки іграм я перевіряю рівень знань і даю новий матеріал, не напружуючи учнівство. І до цього мої уроки були побудовані на іграх, а зараз вони допомагають подолати стрес і бути не такими напруженими.

Мій стиль викладання практично не змінився. Єдина зміна — дітки хочуть індивідуального спілкування про їхній стан, майбутнє. Я витрачаю більше часу на те, щоб їх вислухати, допомогти розібратися з думками, пропрацювати емоції. Тому в мене додалося психологічної роботи з дітьми, а також з їхніми батьками, бо часом вони не витримують такого навантаження, і їм теж потрібно відволікання від буденності. Ми залучаємо батьків до різних заходів, коли немає сирен, щоб і вони відчули свою належність до благодійності й допомоги.

Загалом в освіту я би внесла більше психологічних ігор на розкриття, на довіру. Зараз я бачу, що дітей треба готувати до різноманітних нестандартних ситуацій, до реалій життя. Давати більше практичних навиків для повсякдення. На жаль, через війну ми не встигли навчитися інструментів СЕЕН, соціально-емоційного та етичного навчання. Якби в мене в арсеналі були ці практики, то я могла б допомагати ефективніше. Я бачу, що такого роду практики зараз дуже важливі, бо дають змогу знайти баланс. Не всі вміють вчасно й правильно себе врівноважити.

Треба заново вчити дітей спілкуватися між собою. У них навичок соціалізації практично немає. І це може стати проблемою в майбутньому, якщо зараз не звертати на це уваги.

Брак соціалізації

На жаль, мої діти втратили відчуття відповідальності за навчання. Втрачається цей чар навчання, чар дослідництва, цікавої інформації, яку можна знайти в кожному предметі. А коли взяти до уваги ще й два попередні роки дистанційки, то втрачається зміст навчання. Навіть удома я мушу своїм трьом дітям розповідати, застосовувати ігри, фільми, мультики, щоб заохотити їх вивчати ту чи іншу тему. Діти розучуються вчитися, у них немає відчуття, що вони можуть щось цікаве та нове знайти. З іншого боку, багато хто з учительок і вчителів стали байдужими, відбувають уроки і не переживають за результати учнів і учениць. Як на мене, це дуже прикро.

Слава богу, на Тернопільщині немає бойових дій, і є можливість навчатися офлайн. Школи могли б організовувати неформальні зустрічі й відновлювати спілкуванням між дітьми. Такий формат був би набагато якіснішим для вчительської спільноти та дітей, ніж онлайн-уроки. Я би переглядала освітню політику на користь офлайну, безсумнівно, зберігаючи безпековий компонент.
Треба заново вчити дітей спілкуватися між собою. У них навичок соціалізації практично немає. І це може стати проблемою в майбутньому, якщо зараз не звертати на це уваги.

Однією з причин того, що ми відновили пластові сходини, була потреба дітей в соціалізації. До мене приходило набагато більше дітей, ніж записувалися. Я роблю висновок, що їм потрібне живе спілкування, ігри, попити чай наживо. І я радію, що тих діток, що до нас приїхали з Харкова, Бучі, Ірпеня, ми змогли витягнути із стану замкнутості як результату пережитого ними. Я би рекомендувала школам і ЗВО проводити заняття офлайн, хай і по пів години, але й учнівство, і студентство краще розуміли б, що і навіщо вони вивчають.

Навички виживання

Якби я проводила (не)конференцію ЕдКемп у моєму закладі освіти, то зосередилася б на психологічних аспектах і підтримці людей у екстремальних ситуаціях, на практичних навиках першої домедичної допомоги, протимінної безпеки тощо. Наприклад, ми хотіли б долучити фахівців та фахівчинь, які можуть кваліфіковано розповісти і про тривожні валізки, і про правила вуличного бою, виживання в екстремальних ситуаціях — тобто ті аспекти, які треба було проговорювати до війни. Я схильна вважати, що і після перемоги ці теми залишаться актуальними, додатково треба працювати з психологічними травмами. Після перемоги у нас, учительства, це теж буде виклик, на який ми зобов’язані реагувати правильно, і залучення спеціалістів і спеціалісток такого роду дуже важливо.

Символ довоєнного життя

У декреті зі своєю третьою дитиною я в’язала іграшки. Вони допомагали мені розвиватися, відволікатися від буденності. Зараз ці іграшки є для мене ресурсом. Часом я беру їх до нашого волонтерського штабу. Іграшки допомагають відволіктися і підтримують, бо вони позитивні й створені з часткою моєї душі та любові. Раніше ці іграшки були способом розважити дітей, зробити для них щось цікавеньке, а зараз — це символ безтурботного мирного життя, що допомагає не втрачати позитив, який дуже тяжко знайти в нинішніх реаліях.

Мої діти — це теж джерело ресурсу для мене, яке допомагає рухатися далі й розуміти, заради кого й чого ми всі боремося. Ми боремося для наших дітей, для кращого майбутнього.

Мій батько захищає нас на східних кордонах від початку повномасштабного вторгнення рф на територію України. Після прямого влучання снаряда в машину, якою кермував батько, він зазнав осколкових поранень та зараз перебуває в госпіталі, у реанімації. Мій чоловік теж захищає нас. Моя мама, також освітянка, та сестра волонтерять у Чернівцях. Ми занадто високу ціну платимо за нашу волю та незалежність, щоб нівелювати все через некваліфіковані кадри, які дивним чином потрапили до влади. Ми відповідальні за все, що відбувалося, відбувається та відбуватиметься в нашій країні. Я вірю в нашу скору перемогу та в те, що Україна буде однією з найрозвиненіших країн світу. А рф зникне назавжди! Слава Україні! Героям слава!


Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.

Уроки війни: З графіту — на алмаз

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

    ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

    Оперативні та перевірені новини з Харкова

    X