Незважаючи на те, що українців та білорусів розділяє лінія кордону, мова та культура, у двох сусідніх народів є подібні проблеми. Медіапроект «Накипело» спробував з’ясувати, як в Україні та в Білорусі відстоюють свої права, чим схожі, чим відрізняються шляхи подолання тих чи інших перешкод і що може об’єднати два народи у боротьбі за свободу, рідну мову та справедливість.
Майдан 2010 і 2013: «Слава Україні! Героям слава! Живе Бєларусь! Живе вечна!»
Українську Революцію Гідності часто порівнюють з подіями в Мінську 2010 року. Якщо в нас протести розпочали через непідписану Януковичем асоціацію з Євросоюзом, то в Білорусі зібралися незгодні з перемогою Лукашенка на виборах.
Мирні мітинги в Україні переросли в силове протистояння після розгону студентів 30 листопада 2013 року бійцями «Беркуту». З того дня причиною протестів стало не тільки бажання вступу до ЄС, а й невдоволення цинізмом влади до свого народу, її корупцією та безкарністю. Криваві розстріли протестувальників на Майдані Незалежності 20-21 лютого призвели до багатотисячних мітингів в багатьох регіонах України. Режим президента Януковича було повалено жертвами більш ніж 100 героїв Небесної Сотні, країна розпочала вихід із зони впливу Росії.
«Праві та ліві, молоді та старі, постмодерністи та наймахровіші консерватори усіх релігійних конфесій — усім однаково боліло, всі однаково переймались. Одна половина плакала з приводу того, що загинули люди, друга половина більше раділа з приводу самої революції. Ті, хто радів, це переважно були політики», ― говорить про події на Майдані білоруський перекладач і поет Андрій Хаданович.
У Білорусі ж після перемоги Лукашенка в 2010 році на Жовтневій площі зібралися, за різними даними, від 10 до 60 тисяч незгодних із результатами виборів. Найчастіше люди повторювали фразу: «Ми хочемо змін». Акцію розігнали внутрішні війська та спецназ під час спроби штурму Будинку Уряду. Протестувальників били без розбору й арештовували.
У знак солідарності з затриманими учасниками мітингу 21 грудня близько 200 людей зі свічками зібралися біля приймача-розподільника «Окрестіно». Міліція змусила їх відступити. На цьому протести в 2010 році завершилися. Міжнародна федерація з прав людини оцінила хвилю репресій в Білорусі як «драматичне погіршення ситуації з правами людини, цивільними і політичними свободами».
Захист національної мови: протидія русифікації
Якщо брати до уваги проблемне питання двомовності країн, то в Білорусі ще у 1995 році другою державною мовою стала російська. Незалежна лабораторія «Новак» провела опитування у 2012 році, за результатами якого 48 % білорусів не можуть говорити національною мовою, а 78,7 % вважають рідною російську.
«Більш як 20 років у нас номінально існує незалежна Білоруська держава, але вона ніколи не була вилучена з російського огульного інформаційно-культурного поля. Це інформаційне поле все більше робиться безінформаційно-безкультурним. Чисто номінально білоруська і російська мови були зрівняні в правах, але вся тонка система сигналів говорила, що білоруська тут нікому не потрібна», ― коментує Андрій Хаданович.
Все ж одним із прикладів боротьби за національну мову є безкоштовні курси «Мова нанова». Проект започаткували філолог Олеся Литвиновська та журналіст Гліб Лободенко у 2014 році в Мінську. Основна мета курсів ― навчити людей говорити білоруською. З часом подібні курси почали проводити й в інших містах країни.
В Україні після Революції Гідності питання «бути чи не бути двомовності» постало особливо гостро. У 2014 році президент України Петро Порошенко вніс положення до Верховної Ради України про спеціальний статус для російської мови. Проте того ж року 57 народних депутатів вимагали визнати цей акт повністю неконституційним. Причиною було побоювання, що таким способом хочуть обмежити мовні права українців.
«Згадайте мовне питання: як воно протягом 25 років перед виборами щоразу активізувалося, його реанімували і воно ставало надзвичайно актуальним, ― розповідає український поет Сергій Жадан. ― Усі говорили про українську й російську мови, усі говорили про насильницьку українізацію чи насильницьку русифікацію. Потім вибори проходили. Ті, хто активізували це питання, отримували свої бонуси, і питання знов заморожувалося до наступних виборів. А потім почалася «російська весна», і виявилося, що це питання для багатьох й надалі дуже актуальне».
Законопроект про державну мову на офіційному веб-порталі Верховної Ради опублікували 19 січня 2017 року. У ньому йдеться про врегулювання використання української мови в публічних сферах діяльності, за приниження державної мови передбачається певне покарання, також пропонується створити «мовний патруль».
У соцмережах люди вже відреагували на новий законопроект:
Війна. Разом і до кінця
Революція Гідності в Україні стала поштовхом для об’єднання людей з різними національностями, мовами, культурою та релігією. На фотографіях, зроблених під час Майдану, можна помітити біло-червоно-білі прапори. Білорусів на Майдані було багато. У відповідь на питання: «Чому ви тут стоїте?» вони зазвичай казали, що українці показують, що все можна змінити, якщо не боятися.
Натомість Лукашенко гостро висловився про білорусів, які знаходилися на Майдані в Україні. За його словами, всі громадяни Білорусі, які беруть участь у протистояннях в сусідній країні, будуть нести відповідальність за свої дії. Також президент натякнув на героя Небесної Сотні Михайла Жизневського: «Один на Майдані повоював ― труп привезли».
«З великим болем мушу констатувати, що у нас є лідер у Білорусі, який вже 20 з гаком років тримається на плаву і з усіх катаклізмів вміє вичерпнути для себе користь. Як на мене, товариш Лукашенко більш за всіх виграв на тому, що відбувалося й відбувається на півдні від Білорусі. Мені болить від того, що білоруський режим на цьому гріє руки», ― коментує Андрій Хаданович.
Нікому досі точно не відомо, скільки білорусів воюють за Україну. Цифри коливаються від декількох сотень до тисячі. Без українського громадянства вони не мають права розраховувати ні на нагороду, ні на пенсію.
«Після України найбільш потенційна мішень російської агресії ― це Білорусь, ― коментує український поет Сергій Жадан. ― Білоруси розуміють, що наступними можуть бути вони. Звідси така позиція прихильності до України, принаймні спроби зрозуміти, що тут відбувається, спроби зайняти якусь нейтральну позицію, а не кидатися в якісь крайнощі, які завтра можуть завершитися введенням танків і створенням якої-небудь Гомельскої народної республіки».
Щоб надавати українським добровольцям реальну допомогу, у 2015 році в Білорусі створили громадську ініціативу «Білоруський укроп» у складі Комітету солідарності з Україною опозиційної партії «Білоруський народний фронт» (БНФ). Незважаючи на проросійські настрої в країні, активісти цього громадського об’єднання не бояться відкрито підтримувати українців.
«Події, які у нас тривають третій рік, трошки збили пиху, і дуже правильно, ― говорить Сергій Жадан. ― Це давно мало зникнути. Завжди слід було розглядати Білорусь як потенційного партнера, як сусіда, як суспільство, яке є для нас близьким без усіх цих дурниць про спільну кров, спільну мову та інші сталінсько-брежневські речі. Близька вона нам суто прагматично, суто територіально, геополітично. Дійсно, білоруси зараз знаходяться приблизно в тій самій ситуації, в якій знаходимося ми».
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин