Від приготування їжі до забивання вікон: пекельне волонтерство в Харкові - Накипіло
Фото

Від приготування їжі до забивання вікон: пекельне волонтерство в Харкові

  • Анна М’ясникова
  • Олег Архангородський
  • 13 Липня
  • 853

З перших днів повномасштабної війни у Харкові активізувався волонтерський рух. Багато людей об’єдналися для забезпечення необхідними речами військових, для евакуації мирних мешканців та підтримки тих, хто залишився у місті.


Волонтерська група «Пекельна Кухня» утворилася наприкінці лютого. Команда готує та доставляє їжу, медикаменти, а також ремонтує вікна. Окремо волонтери виконують запити військових: шукають амуніцію та передають на фронт.

«Наша команда доволі невеличка: постійно працює приблизно 40 волонтерів, тож ми можемо допомагати обмеженій кількості людей. Спеціалізуємося на районах, які знаходяться поблизу лінії фронту або піддаються активним обстрілам: там, де наша допомога максимально ефективна», — розповідає Єгор Горошко, співзасновник волонтерської ініціативи «Пекельна Кухня Харкова».

У команді — люди різних професій: від керівників підприємств і айтівців до психологині та нумізмата.

«Коли ми привезли продукти на Салтівку, до мене підійшов на вулиці чоловік і сказав, що хоче допомагати. Питаю, а що він може робити, ким працював раніше. Нам тоді потрібно було забивати вікна плівкою. А він каже: “Взагалі-то я нумізмат, антиквар. Якщо треба забивати вікна — буду забивати”», — пригадує волонтер та директор організації «Хартрон-Орбіта» Андрій Гузенко.

Спершу волонтери купували продукти на власні кошти, далі доєдналися друзі, знайомі. А згодом донати збирали завдяки висвітленню дій команди в соціальних мережах.

«Нам допомагає робота з закордонними фондами: Nova Ukraine, World Central Kitchen. Завдяки їм ми забезпечуємо цивільних, лікарні. Для військових гроші перераховують люди. Ми збираємо кошти на певні запити, викладаємо пости з описом в Instagram та Facebook», — каже Єгор Горошко.

Загальну суму, витрачену на допомогу, волонтери не підраховували. Але, наприклад, на закупку ліків волонтери спрямували приблизно мільйон гривень за весь час.

За лаштунками волонтерського центру

Усе почалося з підвалу хостела в центрі міста, де мешканці будинку ховалися від бомбардувань. Під час перечікування повітряної тривоги зародилася ідея готувати для інших. Власник хостела Іван Бережний віддав два поверхи під волонтерський штаб. На першому — спальні та робочі місця. В одному з номерів облаштували холодильну кімнату, в іншій — місця для нарізання салатів, у третій — невеличка, але продуктивна кухня. У ще одній зберігаються памперси та дитячий одяг. Кімнати підвалу, де раніше ночували люди, перетворилися на склад продуктів та технічних речей.

Коридори та сходи на другий поверх заставлені мішками з крупами, коробками з продуктами. Готову їжу охолоджують в декількох кімнатах, а потім фасують та відправляють у холодильники. На ресепшені, де раніше зустрічали гостей, приймають заявки від військових та мирних жителів, видають маршрутні листи водіям, які розвозять гуманітарну допомогу.

«Від отримання запиту до його виконання може пройти пів години, а іноді — два дні. Наприклад, машину можемо знайти за тиждень. Якщо бійцям треба бінокль або відремонтувати авто, теж виконуємо», — зазначає «Хартрон» Андрій Гузенко.

В одній з кімнат на другому поверсі фасують ліки. Багато запитів на них волонтери отримують від військових. Трохи далі розмістилася пекарня. Тут печуть паляниці: коли є час і натхнення, випікають хліб з тризубом або зі смішними мордочками, синьо-жовту здобу. Зазвичай в пекарні працює троє людей. У середньому за зміну волонтери випікають від 800 до 1 000 хлібин.

«Ми стараємося вкладати лише позитивну енергію. Тому за роботою співаємо, слухаємо музику, розмовляємо про плани на майбутнє, про щось позитивне і хороше, щоби передати цю енергію», — посміхається пекарка, волонтерка Ірина Кошельнюк.

«Маленький фронт воєнного міста»

Зранку до ночі пораються повари на кухні. Вночі готують супи, аби до ранку їх охолодити, вдень — гарніри, м’ясні страви та салати. Кухня працює в три зміни, у кожній 5–7 людей. Кілька волонтерів щодня допомагають чистити й різати овочі.

«Спочатку я працювала одна, був один помічник. Було багато сліз. Ми думали, це швидко закінчиться, тиждень-два, і переможемо. Але затяглося. Тоді спати дві години на добу було нормою, ночувала тут, поки ми не знайшли ще поварів. Коли почали працювати в три зміни, можна було більш-менш видихнути. Втома відчувалася лише коли лягала спати. Вибухів не чула: вмикаєш витяжку, відчиняєш вікно — і працюєш. Мали одну мету — приготувати їжу», — розповідає куховарка Галина Жекю.

Зазвичай за добу волонтери готують десь 1 000 порцій. Бувало, що готували й на 1 800 людей. Коли об‘єми не надто великі, ще випікають пиріжки з капустою, печиво.

Галина каже: їй не звикати готувати для великої кількості людей, вона працювала в дитячих таборах та будинку відпочинку. Приєднатися до волонтерства допоміг випадок.

«Я живу в сусідньому будинку. Сюди прийшла до подруги пересидіти бомбардування. А люди почали готувати їжу для інших. Я побачила, що вони не вміють, навіть правильно чистити картоплю. Звісно, пройти повз не могла. Так і втягнулася», — говорить жінка.

У перші дні після повномасштабного вторгнення були проблеми з продуктами. Багато магазинів не працювало. Черга до великих маркетів розтягувалася на години, все швидко розбирали.

«Усе доставляли з Полтави. Люди привозили маленькі судочки зі шматочками ковбаси та салом, віддавали розпочаті пакети борошна та макарон. Усе, що можна, несли, аби допомогти, щоби ми могли приготувати їжу солдатам. Зараз надходження організовані. А тоді було важко, і треба було придумати, що зготувати з тих наборів продуктів», — ледве стримуючи сльози, пригадує Галина.

На кухні повари пораються від 12 до 18 годин, залежно від обсягу замовлення. На запитання, чи важко стояти стільки часу, кухарка відповідає: «Дуже, якщо врахувати, що ти інвалід і замінені два тазостегнові суглоби. Але я не можу це кинути. Ми повинні всі разом боротися, не лише військові. У них великий фронт, а в нас тут — маленький. Кожен на своєму місці чим може, тим і повинен допомагати».

Під обстрілами та без вихідних: як працюють волонтери

Перші місяці волонтери здебільшого їздили в східні та північні райони Харкова, по яким росіяни гатили з окупованих селищ області. Тоді, окрім доставки їжі, вони ще й вивозили людей на вокзал. Коли українські військові відкинули ворога, ситуація в місті стала менш критичною, і «Пекельна Кухня» почала розширювати географію допомоги.

«Обставини постійно змінюються. У звільнений район ми можемо їхати за тиждень-два. Як тільки звільняють територію від окупантів, ще потрібен час на слідчі дії, на зачистку. Тому волонтерів туди не пускають. Але в таких районах і людей небагато. Востаннє ми прорвалися в Руську Лозову з повним багажником їжі. Приїхали — а людей нема. Із 500 хат у шістьох були люди, лише з однієї вийшли до нас. Люди бояться виходити, не хочуть спілкуватися, ховаються в підвалах. Тож ми намагаємося їздити туди, де зосереджені евакуйовані люди. Їх багато, їм потрібна їжа», — каже Андрій Гузенко.

Машина Андрія, посічена уламками

Робочий день у більшості команди починається о восьмій ранку. До обіду волонтери пакують та розвозять їжу. Пізніше — шукають різноманітні тактичні речі для військових, ресурси, підготовлюють продукти для нічної зміни кухарів. Заявки приймають цілий день. Щодня половина команди збирається о 06:30 на пробіжку. Але на повноцінний відпочинок часу практично не залишається.

«Вихідних майже немає. Який день тижня — дізнаюся, коли люди кажуть. Сьогодні субота? — Ну ладно. За 100 днів війни брав три дні відпочинку, їздив навідати родину. Вигоряння не відчуваю. Коли фокусуєшся на роботі, бачиш вдячність людей, це спонукає робити ще більше. Найстрашніше — мала кількість задач, бо тоді думаєш, що мало допоможеш сьогодні. Але кожні пів години приходить нова заявка, і ми починаємо її обробляти. Відпочиваємо лише після комендантської години», — розповідає Андрій.

Декілька разів волонтери потрапляли під обстріли. Тому на виїзди завжди одягають бронежилети, беруть аптечки. Спочатку страшно, а потім звикаєш, кажуть волонтери.

«Я двічи потрапляв під обстріл, у селищі Жуковського. Це таке місце, де на початку березня п’ять хвилин проходили наче п'ять років. Ми заїжджали зі швидкістю 130–140 кілометрів, на віражах, швидко розвантажувалися та сідали в машину. І так на кожній точці. Кожне розвантаження — такий собі екстрім. Найближче “Гради” падали за 30 метрів від нас. Ми тоді вискочили з машини, впали обличчям в грязюку, перечекали, поки обстріл закінчився, швидко в машину — і поїхали далі. Страху тоді не було, добре, що швидко зорієнтувався. Уже за кілька годин зрозумів, наскільки близько лягли снаряди», — описує страшні пригоди волонтер і підприємець Юрій Дмитревський.

Доводилося й надавати домедичну допомогу. Андрій Гузенко пригадує, як накладав турнікет комунальнику. Тоді волонтери привезли їжу в одне зі сховищ, а поки розвантажувалися, почули крик про допомогу жінки. Вона розповіла, що поранило електрика: осколок зачепив ногу. Андрій швидко перекрив кровотечу, а за кілька хвилин пораненого забрала швидка.

«Так я зрозумів, що не боюся чужої крові», — додає волонтер.

Закарбування в історії

Пекельні кухарі планують облаштувати музей військових атрибутів. Збирають уламки ракет, бомб та реактивних систем залпового вогню, як-от «Ураган», гільзи від гарматних, порохових зарядів. Від українських військових дісталися трофейні російські сухпайки, тубуси від одноразових ворожих гранатометів, згоріла рація та посуд окупантів.

«Хочеться ще знайти наші (атрибути зброї — ред.). Вони дуже сильно відрізняються від російських, звісно, на кращий бік», — каже Єгор Горошко.

Родзинка колекції — футляр від переносної протитанкової керованої ракети NLAW, подарований нашими бійцями. Наразі волонтери підбирають приміщення для музею, аби воно було безпечним для відвідування.

«Багато уламків від снарядів зараз валяється під ногами, щось розбирають на металолом. Але ми розуміємо, що кожен несе смерть. Зараз ми всі знаємо в Харкові, як виглядає зброя. А через рік-два людям буде цікаво побачити, тож хочеться щось зберегти», — ділиться ідеєю співзасновник «Пекельної Кухні Харкова»

«Я стала жорстокішою»: інтерв'ю з військовослужбовицею та мамою Яною Сахно

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

X