Як пережити втрату близької людини? Хто може допомогти та бути поруч? Скільки триває горювання та що робити, коли воно не закінчується надто довго? Про це поговорили на радіо Накипіло з психотерапевткою Наталією Завгородньою.
Що таке горювання?
Скорбота — це природна відповідь на втрату. Вона настане незалежно від того, хочемо ми цього чи ні. Чим важливішою та ціннішою була людина, тим важчим і довготривалішим буде період скорботи. Гостре горювання триває рік, від дев’яти до 12 місяців. Змінюється цикл: свята без людини, яка відійшла, важливі події проходять уже без цієї людини. Потрібен ось такий цикл життя, але горювання може тривати й довше.
Які етапи горювання?
Перший етап — шок. Етап, коли це важко прийняти, і психіка захищається: не хоче розміщувати цю інформацію. Ми розуміємо, що відбувається, але це не приймаємо. Якби ми одразу почали переживати біль і страждання, то в момент, коли дізналися, фактично духовно вмерли б разом із цією людиною. А нам треба щось робити, і для того ми знаходимося в стані шоку. Шок триває декілька днів і збігається з ритуальними процедурами, похороном. Можна помітити на похороні людей, які стоять просто німі та ніяк не реагують на те, що відбувається, або, навпаки, театрально ридають.
Стадія гніву — це коли ми починаємо шукати винних. Це можуть бути реальні особистості (наприклад, сталося ДТП), або це може бути Бог, або доля. На цій стадії є гнів на себе: «Я міг попередити; щось не зробив; моя близька людина хворіла, чи все я зробив?». І ми можемо гніватися на того, хто відійшов: що він нас залишив, якось неправильно вчинив: наприклад, поїхав у подорож, і там з ним щось сталося. А от якби він не поїхав… і таке інше.
Стадія торгу. Вона досить короткотривала: виникають фантазії, що могло б статися, коли б щось змінилося, хоча насправді нічого не змінюється. Людина стає релігійною, фантазує, що вони зустрінуться у вічному житті. «Я буду молитися, ходити до церкви, і станеться зустріч, я життя зараз кладу на вівтар ідеї, що колись ми зустрінемося».
Уже ця стадія переходить в стадію депресивну — безпосереднього горювання, коли виникають справжні сльози, не театральні. Охоплює біль, і раптово людина перетворюється на знесилену істоту, яка може лише плакати й підтримувати своє існування. Це стадія тотального болю, і вона буде найдовшою.
А якщо людина помирає довго й це нестерпно бачити?
Стадії горювання можуть настати, коли людина ще жива. Особливо це трагічно, коли мова йде про хворих дітей, онкохворих дітей. У декого, на жаль, діагноз невиліковний, і певною мірою батьки вже вбиті, вони символічно вмерли в цій боротьбі. Буває, що просто немає сил бути поруч з дитиною, бути в житті з нею, або з дорослою людиною, яка помирає, і ми знаємо, що це невиліковна хвороба.
На допомогу тут приходять спеціалісти із паліативної медицини. Дуже важливо пам’ятати: який би діагноз не встановили, поки людина дихає, поки вона є живою, варто якось залишатися на стороні свідомості, реальності та намагатися бути в цьому.
Як підтримати людину в скорботі: «правило кисневої маски»
Якщо ваш родич, друг, партнер втратив близьку людину й потребує допомоги, задайте собі чесне питання: чи можете допомогти, чи ви готові до цього? Наприклад, нещодавно ви самі когось втратили або є неопрацьована втрата, або ви взагалі не готові. Спершу надягаємо кисневу маску на себе, а потім на того, хто має отримати допомогу. Якщо відповідаєте «я не готовий», то знайдіть того, хто готовий. Людина підтримуюча має демонструвати: «я бачу, що тобі боляче; дивися, мені теж боляче, але я живу, не руйнуюся».
Якщо відповідь «так, я можу», є важливий момент. Усі стадії мають природні прояви: наприклад, людина багато плаче, або хоче говорити про того, хто помер, або хоче гніватися. Ми даємо людині робити, що вона хоче. Ми не говоримо «це не правильно, ти зрозумієш із часом, так найкраще, ніхто не винен» — ми просто слухаємо.
Друге правило підтримки
Оскільки людина в регресі, вона втрачає власні кордони. Ми це бачимо: коли людина в скорботі, її часто як ляльку водять, там, на кладовище. Або їй кажуть: «поїж, випий, щось зроби», і вона це робить, бо їй бракує сил на себе. Тут важливо питати: «Чи ти хочеш їсти?», «Чи тобі не холодно?», «Можна я тебе накрию?», «Можна я тебе обійму?». Не хоче — не треба, захоче — скаже. Бачите, що людина тремтить, — просто покладіть ковдру поруч із нею, не треба її накривати.
Важливо від страждань відпочивати
Якщо ми можемо створити умови, коли людина навіть пів години від страждань відпочиває, — треба створити. Треба піти в парк, сказати: «Ось, дивись, яке зелене дерево, дуже гарно, мені подобається. Яка пташка злетіла!», розказати, що відбувається гарного. Просто намагатися говорити про життя.
Правило безпеки
Ми намагаємося створити для людини безпечні умови: дати їжу, простір для сліз, для розмов. Іноді їй хочеться говорити про померлого, і це лякає: ми не хочемо слухати, нам видається це дивним. Іноді хочеться говорити про теплі й приємні речі — це ще більше лякає. Питання не в тому, що вас лякає, а в тому, що потрібно людині в скорботі. Якщо потрібно розказувати про теплі речі — ви просто слухаєте. Якщо вона розказує, що ненавидить за те, що її залишили та пішли — і це слухаєте. Тобто ви ніби приймаючий контейнер.
Як реагувати на плач?
Якщо людина починає плакати, ми поряд із нею. Ми не намагаємося її зупинити, ми не говоримо «не плач». Ми тільки тоді можемо зупинити плач, коли він стає деструктивним: коли людина починає дихати якось нефізіологічно, їй бракує дихання, гикавка може початися, тремтіння. Ось тоді можемо дати склянку води та сказати «спробуй зараз маленькими ковточками попити», але ми не кажемо «не плач».
Є рекомендації, що ми не пропонуємо хустинки, не кажемо «візьми», бо це означає «мене дратує твій плач, не роби так». А людині потрібно плакати. Коли людина плаче, виходять гормони, у тому числі кортизол, і це має важливе фізіологічне значення.
Як допомогти пережити свято без померлої людини?
Навіть коли закінчується скорбота, оці 9–12 місяців, відбуваються події, які нагадують про втрату: перший Новий рік без людини, перший День народження. У ці моменти горювання буде актуалізуватися, і це нормально. Важливо їх не знецінювати: не говорити, що життя продовжується, не шукати якісь філософські думки — вони не потрібні. Не треба боятися того, що людина нібито повернулася до життя, пройшов рік, і тут раптом вона ніби знову в депресії. Якщо це кілька днів чи тиждень, то це є нормальною реакцією.
Ми маємо поступово, крок за кроком повертати людину, яка в скорботі, до звичного життя. Ось жінка в скорботі раптом прокидається і думає: «Треба сходити до перукаря» — і тут же: «Ну який перукар? Я ж тільки втратила чоловіка! Мені соромно, що за думки взагалі». Або чоловік думає: «Боже, я відчуваю збудження. Як я можу про таке думати, я ж втратив дитину!». Треба підтримувати оці прояви життя, говорити, що це нормально, життя перемагає. Якщо з вами поруч людина в скорботі раптом каже: «Ти знаєш, я хочу морозива», — то візьміть її за руку, і най вона їсть морозиво.
Чи потрібно людині, у якої хтось вмер, брати участь у ритуалах?
Це рішення, яке приймає людина особисто. Ці ритуали мають величезне психологічне значення. Вони допомагають зрозуміти, що відбулася смерть, бо часто не відбувається прийняття смерті, коли немає тіла: авіакатастрофи, або людина десь там померла в морі, або якось втратилася тілесно. Церемонії передбачають контакт з тілом — і розуміння, що воно вже не є живе, є холодним.
Якщо горювання за рік не закінчується?
Треба обов’язково йти до спеціаліста, до психотерапевта. Коли ви бачите, що ваш близький продовжує говорити про людину, яка відійшла, у теперішньому часі, коли зберігаються речі на тих самих місцях, повністю ігнорується факт смерті — або навпаки, людина відвідує кладовище щотижня, або ігнорує всі прояви життя — у ці моменти важлива робота зі спеціалістом. Самостійно впоратися дуже-дуже важко.
