За ці дні у фейсбуці я прочитала чимало спогадів людей про те, як війна постукала в їхні вікна. Прийнято казати «двері», але ця нахаба завжди заходить через вікна. Усі ці історії на своєму початку подібні одна до одної. П’ята ранку, вибухи, телеграм-канали, сумбур, страх. А ось далі починалося розшарування: хтось вхопився за рюкзаки та переноски, застрягаючи в довжелезних заторах на виїзді з міста, хтось спустився в підвал, хтось побіг виносити банкомати та супермаркети. І тільки п’янички під моїм вікном спокійно розкурювали цигарку на трьох.
Один мій друг проспав початок війни: він просто нічого не почув і прокинувся, як зазвичай, о десятій. Його життя було на цілих п’ять годин спокійнішим за моє. Я йому заздрила. Я теж завжди мала міцний сон, але прокинулася від перших вибухів.
З 22 лютого я була готова до того, що це станеться, бо після палкої промови оскаженілого любителя історії радянського союзу це стало очевидним. Із подивом дізналася, що для багатьох колег все стало ясно ще у грудні, а для деяких — ще в 2014-му.
Напередодні страшних подій я перебралася в будинок до батьків: мама захворіла. Уколи, крапельниці, суперечки — бо вона не давала про себе подбати. Щось робила, кудись ходила, коли лікарі наказали тільки лежати. Ми сварилися й не розуміли, що у спробах подарувати одна одній турботу обидві стаємо агресивні, бо неспроможні приймати тепло у відповідь. Нас навчили тільки віддавати. Маму — її мама, а мене — моя. В будинку на той момент жили мій 10-річний брат, 30-річний дядько, мале кошеня, великий собака та середніх розмірів кролик.
Я прокинулася першою і подумала: це сталося знову. Ми з родиною у 2014 році вимушено залишили рідне місто на Донбасі. Кинули дім, в який мене принесли з пологового, де я щасливо та безтурботно прожила 17 років. Покинули школу, дитсадок, роботу, все, приїхали у Харків. Тут ми не знали нікого. Про пригоди нашої великої родини тоді можна писати окреме оповідання, але хочеться закарбувати: останніми роками в Харкові ми почали нормально жити. Мої батьки працювали без упину та відмовляли собі (не нам) майже в усьому, аби з’явився свій будинок. Куди приходитимуть гості, де на Новий рік прикрашатиметься ялинка, де завжди смачно пахне маминою їжею. Все це в мене знов захотіли відібрати. І тої миті я подумала, що таки відберуть. Тоді, о п’ятій ранку, я вирішила, що ніхто крім мене не здогадувався, що буде війна. Що ніхто не буде оборонятися, що за декілька годин все буде в триколорах, а нас (журналістів, музикантів, поетів) поведуть на страту чи відправлять на Соловки.
Чи соромно мені зараз про ті свої думки? Дуже, не можу передати, наскільки. Я часто в інтерв’ю з істориками, науковцями, письменниками запитувала: «Харьков — ватный город?». Для себе: мені цікаво, що думають ці люди. Відповіді були різні. І тільки Сергій Жадан завжди стверджувально відповідав: ні. Мовляв, Харків — просто контрастне місто. А я вважала, що русофілів в місті багато, але вони сидять на кухнях, п’ють чайок під телевізійні промови мураєва, бойка та інших. Бо виходити на вулицю — це небезпечно для нирок, які може і відбити ця сама «майданівська меншість, яка вирішила долю країни». Але я знала, що їх багато.
Я не була русофілкою, проте вірила в «нормальних рускіх». Ходила на концерти російських музикантів, дивилася кіно, контент, який виробляли в москві та петербурзі. Обговорювала з друзями свіжий випуск «вдудя». Я все це робила, і в моєму оточенні так робили майже всі. За кілька днів після початку бомбардувань я видалила з плейлиста палко обожнюваних колись Земфіру, «Мумий Тролля» та «Нічних снайперів». Через два тижні спілкувалася українською не лише на роботі, а й всюди.
А тоді, о п’ятій ранку, тіло перестало підкорятись: трясло настільки сильно, що я навіть підстрибувала. Це не був страх за своє життя, мені хотілося, аби мама та молодший брат цього не чули, не бачили. На них чекав батько, який декілька років працював за кордоном. Вони мали переїхати влітку, тато давно маму вмовляв. 23 лютого я благала маму, аби вони поїхали вже зараз. Але їй треба було долікуватися. Ще 5 днів. Інакше, казала мені вона, у поїздці не буде жодного сенсу. Я сподівалася, що ми маємо бодай тиждень, аби завершити курс і відправити їх подалі. Про себе я знала, що залишуся та буду працювати. Журналісти потрібні всюди, особливо — на війні.
Ми почали сумбурно збирати речі, документи, бігти в магазини. Найжвавіша шоста ранку з усіх, що я колись бачила: машини їхали, ігноруючи світлофори, люди снували врізнобіч, під супермаркетами, які мали відкриватися о восьмій, формувалася черга. Скільки в районі банкоматів, можна було зрозуміти без гугл-карт: біля кожного купчився довгий ланцюжок людей. Перша година війни. Переді мною в черзі до банкомату стояв чоловік, який сварився телефоном з тещею: вона не могла пригадати пароль від картки. Черга напружено мовчала. Чоловік сипав прокльонами, відходив, вертався. Не знаю, чим закінчилася його боротьба.
У магазині ми подумали про тварин, але майже забули про себе. Купили кілька паків води. Залишилася лише солона. Люди хаотично змітали з полиць усе, що бачили. Черга на касу розсікала навпіл простір магазину, остання людина підбивала п’ятами вхід до службового приміщення. Знервовані містяни вимагали в охоронця відкрити ще бодай одну касу. «А що я можу зробити?», — відказував він. — «У нас на нічній зміні працює лише один касир. Де я вам інших дістану? Вони вже і не прийдуть, мабуть». Потім йому подзвонив кум, і він гучно та весело обговорював, що поїде на дачу, заколе кабанчика, буде пити пивко, поки все не вляжеться. Мене ці розмови заспокоїли.
Одна нервова жіночка з черги заявила: «Якщо ви, бл…, не відкриєте ще одну касу, то я нах… заберу тут всьо безплатно». Мені стало зовсім спокійно. Я зазирнула в телефон і побачила повідомлення від друга. Колишнього друга. Ми перестали спілкуватися влітку з недолугої причини. Він був одним з найближчих, і я сто разів пошкодувала про конфлікт, але писати чи дзвонити гордість не дозволяла. Він запитав, як я. А потім попросив вибачити його. Ми почали із ним переписуватися. Спочатку боязко, а через годину-другу — як колись. Це був мій перший подарунок від цієї війни. Як би там не було, а події останнього місяця принесли мені багато подарунків.
Ранок був холодним, але не схожим на зимовий. Весна боязко проступала через сніг та бруд. Ми йшли по вулиці з надважкими пакетами: зараз я взагалі не розумію, як їх дотягла. Якби мені дали їх до рук сьогодні — я б лягла на них зверху мертвим вантажем. Вдома я відкрила стрічку фейсбука й прочитала, що спустошувати банкомати та полиці крамниць — погана ідея. Стало соромно. Люди, на яких я підписана, були непохитні та спокійні. Я заспокоїлася теж. Змогла прийняти душ, але як вживати їжу — не могла пригадати. Організм поводився так, ніби замість їжі я намагаюся запхнути в нього розпечену кочергу.
Вразило, що громадський транспорт продовжує працювати, що багацько людей вийшли на роботу. Що ніхто з «верхівки» не втік, не мав попередніх домовленостей з окупантами. «Це що, країна моєї мрії?» — пульсувала думка. Поступово я розуміла, що армія та влада готувалися до нападу. Нас захищають, відчайдушно та завзято. Мої улюблені музиканти, поети, добрі знайомі настільки швидко самоорганізувалися й почали волонтерити, записуватися до ТрО, ніби все життя сиділи на низькому старті. Тоді я вперше розплакалась. Мені хотілося сказати кожному, як я ним пишаюся.
Коли минув перший шок і за вікном стало тихіше — я почала просити маму вибиратися. Вона казала, що зробить це лише в моїй компанії. Я вигадала, що обов’язково поїду до своїх друзів в Полтаву, як тільки їх відправлю. На це мені відповіли, що поїдуть тільки після мене. Цим джентельменством перші перемовини з мамою закінчилися із рахунком 1:1 та нашими сльозами.
Малий тримався мужньо. Ми облаштували в коридорі бомбосховище та в повітряну тривогу прямували туди, висмикуючи кота то з-під ліжка, то з-під теплої ковдри. Коли вибухи посилювалися — у мене всередині сильно стискалося, я перетворювалася на маленький шматок кураги. Ми обіймалися з мамою. Останні роки тактильний контакт нам давався непросто, лише на свята — і швидко переривався, аби ніхто не відчувався дискомфортно. Але в ці дні так приємно гладити мамині руки, так спокійно й тепло, коли вони гладять твою голову. Таким безцінним став другий подарунок цієї війни.
Я постійно працювала, слідкувала за новинами. Вдень, навіть під звуки вибухів, все одно було набагато спокійніше, ніж уночі. Навіть якщо вона була відносно тиха. Ненавиджу ніч. Досі ненавиджу. І сни свої ненавиджу теж.
На другий день мій друг, з яким ми помирилися, запитав, чи маю я переноску для кота. Та він усього тиждень у нас живе, яка там переноска. Він відповів сухо: «Понял». А за кілька годин привіз мені переноску, стару, але справну. Фломастером великими літерами на ній містився напис: «Списать как серую». Її видали в зоопарку, а друг пообіцяв повернути. Я поверну. Нову та красиву. А цю залишу на пам’ять.
У той день ми багато говорили з другом і сміялися — як колись. Стало зовсім легко. Хоча кілька разів ми разом і посиділи в коридорі. Найсмішніше, коли повітряна тривога застає в душі чи за обідом. Ти постаєш перед делікатним вибором. В душі померти в такому вигляді, м’яко кажучи, неприємно, та хоча б чистою.
Минуло три одноманітні дні. Всі спроби умовити маму взяти брата та поїхати закінчувалися її припущеннями, що я залишуся тут і піду на передову бити окупантів тим, що під руку трапиться. Та все змінив один авіаналіт.
Поки ворог кришив, немов залежаний сухарик, Салтівський район — у нас на Холодній Горі, було відносно спокійно. Я навіть вмовила подругу з Нових Будинків приїхати в гості. Хоча транспорт не ходив, і таксі замовити вкрай важко, та у неї вийшло. Щасливо співпали зірки, і за пів години вона, просякнута запахом заспокійливого, з валізкою на колесах та величезними синцями під очима стояла у мене на порозі. Тоді я розплакалася вдруге. В окремі моменти мені здавалося, що я вже ніколи не побачу друзів. Ми пили чай на кухні, подруга розповідала про вуличні перестрілки в її районі, як хтось стукав у двері, та як вона влаштувала собі халабуду в ванні. Мені було страшно навіть подумати, як воно: переживати все це наодинці.
Настав вечір, на вулиці почорніло. Над нами почали кружляти літаки. Молодший брат грав в онлайн-гру, складаючи слова з хаотично розставлених літер. Спогад, який буде являтися мені у снах до скону, як у вікні в кухні, що проглядається з коридору, я побачила мерехтіння літака, вбивчого залізного птаха, який летів так низько, що міг би спокійно зробити екстрену посадку на нашому городі. За 25 років я жодного разу не була так близько до смерті. Я втиснулася в молодшого брата, повністю закриваючи його собою. В мене втиснулася моя подруга. З іншого боку нас прикривала мама. Трошки далі сидів дядько. Кіт спав, собака розривався у предбаннику. Тоді бомби скинули на сусідню вулицю, там знаходиться танкове училище.
Мама дістала телефон і заплакала. Тато прислав фотографії квартири за кордоном. Він орендував її, щоби вони переїхали туди влітку. Вона плакала, бо зараз, сидячи в тому коридорі, не мала жодної впевненості, що вони колись переступлять поріг цієї квартири. Ми вирішили виїжджати: далі гратися у ввічливість і пропускати одна одну в черзі на потяг ми не могли. Нас відмовляли друзі, просили зважити ризики, а знайомі з Донбасу писали, що «спецоперація — лише по військових об’єктах». Ненавиджу.
Де я була всі ці вісім років? На це питання я змогла відповісти собі після 24 лютого: там, де треба. Я ходила на потрібні концерти, читала необхідні книжки, спілкувалася з важливими людьми. Я вчилася шалено любити свою країну та ніколи нікому її не віддавати. Від початку війни це стало так просто і зрозуміло, майже як обіймати родину: у тебе всередині це було, але вивернути це наспід допомогли такі страшні ситуації.
Цього вечора у малого здали нерви. Він не міг припинити плакати, його нудило. Навіть кіт з переляку перестав розуміти, де його лоток. А я все думала про чоловіка, якого любила. Ми припинили спілкування рік тому, але відтоді ані на день він не полишав моїх думок. І я гадала: якщо помру — це буде остання людина, яку я встигла полюбити? А він про це навіть не дізнається. Десятки разів я починала писати йому листи, у мене збереглося їх чимало. Але я жодного не відправила. Зрештою, мене вистачило лише на незграбне «як ти?». За десять хвилин спілкування стало остаточно ясно: нам нема про що говорити навіть у такій ситуації. Мої серце і мозок нарешті остаточно його відпустили. Це був третій подарунок цієї війни. Те, що тримало так довго, — не витримало. Виявилося, що воно нічого не вартувало.
Того вечора мені написав мій добрий друг. Вони з дружиною виїхали ще першого ж дня. Сказав, що тепер точно вірить у Бога. І у ЗСУ. Я попросила помолитися за нас, бо завтра ми виїжджаємо. Друг відповів, що обов’язково.
Ніколи ще я так сильно не чекала ранку. О п’ятій почала збиратися. Треба було дочекатися, поки сплине комендантська. Ми снували кімнатами, робили беззмістовні рухи. Я сподівалася, що гривень за 400 нас із Холодної гори до Південного вокзалу хтось відвезе. Ні. Навіть за 800. Годину я витратила, аби просто тупити в екран, де на карті з’являлися й зникали машини. Вони бралися за інші замовлення. А за наше — ні.
На допомогу прийшов друг, що попросив іншого друга з автівкою нас підвезти. Ми їхали добре знайомими вулицями, і я не могла повірити власним очам. Половину будинку у багатоповерхівці немов злизало. Супермаркет, де позавчора я купувала солону воду, ніби підліток після нічної бійки в клубі, стояв побитий та пристижений.
О пів на восьму ми були на вокзалі. Словами не передати, що побачили. Це можна тільки пережити, але краще — не переживати ніколи. Ми поїхали, залишивши дядько з кролем та собакою. Раніше ми не обіймалися, та тоді міцно притислися один до одного.
Цей друг, який знайшов нам машину, теж був на вокзалі того ранку. У нас є кумедна історія. У нього влітку був День народження, я замовила йому м’яку іграшку ручної роботи. Її шила дівчина, яка збирала гроші собі на лікування. Але я забувала її йому презентувати. Ми жартували, що вони ніколи не зустрінуться: він і його подарунок. Я клала того зайця на найвидніше місце і все одно забувала. Зрештою положила в рюкзак і розплакалась від думки, що можу не доїхати кілька кілометрів, і він таки не побачить подарунок. Він його і досі не побачив, бо на вокзалі ми не зустрілися.
Велике та просторе приміщення було заповнено вщент. Я пригадала дні пандемії, коли метро не працювало, і люди чавили один одного в трамваях. Все виглядало так само, тільки в значно більших масштабах. На платформу нікого не пускали, ми просто чекали незрозуміло на що. Я дивилася на важкі дерев’яні двері й молилася, аби їх нарешті відкрили. Хотілося повітря. Хоча б на пів кроку наблизити своїх до безпеки. Черга маринувалася в ароматах один одного, звідусіль неслися дитячі крики та собачий гавкіт. Подекуди жінки починали волати з вимогою покликати лікаря чи поліцейського: залежно від того, чи ставало у натовпі комусь погано, чи хтось намагався «пройтися» кишенями розгублених біженців.
Над нами почали кружляти літаки. Люстра, величезна та поважна, медитативно розхитувалась. Я думала, що вокзал — це важлива Мекка, і що в нього влучать сьогодні-завтра. Зі мною стався приступ паніки, від задухи почалося щось схоже на галюцинації. Ми були оточені людьми. Я попросила подругу пошукати правоохоронців та запитати: може, є якісь окремі рейси для жінок із дітьми? Мені невимовно хотілося кудись їх відправити, подалі з цього Пекла.
Подруга розповіла про один хитрий хід. Праворуч від входу є паркан, вздовж всього периметра стоять поліцейські. Жінок, які можуть подолати огорожу, пропускають на платформу. Я встигла лише розгублено сказати: «Моя мама не полізе». Та за три хвилини я побачила, як вона вже по той бік паркану допомагала іншим жінкам перекидати сумки та підхоплювала дітей. Мама з малим були вже однією ногою на платформі, а нас не хотіли пропускати. Мама почала плакати, що ми її дочки. Шокований поліцейський сказав: «Ладно-ладно, я ж не проти, лізьте та йдіть вже».
Було багато іноземців в легких куртках та кросівках у мороз та сніг. Мда, бідні гості Слобожанщини, подумала я. Платформа швидко заповнилася. Інтерсіті поїхав на Київ, нам наказали чекати ще дві з половиною години. Я думала, що мамі з її хворобою стояти на холоді противопоказано. Але їй і важкі речі таскати противопоказано, та й через паркани перемахувати теж.
На диво, через кілька хвилин під’їхав поїзд. Здавалося, його років 10 тому списали, але потихеньку він ще зможе когось відвезти в безпечне місто. Всі вишикувалися в чергу. Ніхто не знав, куди потяг прямує, але всі стали щільно до дверей. Я нарешті зрозуміла, як люди в СРСР стояли в черзі за продуктами, гадки не маючи, які саме продукти там відпускають. Вийшов провідник, голосно попередив: спочатку пускаємо жінок та дітей. Чоловіків — в останню чергу. Я стала нервувати, що брат не буде виглядати переконливо: йому 10, а виглядає він на всі 13.
У натовпі кричали діти (цей звук не покине нас ще добу), ближче до дверей почали пропихуватися мами з немовлятами. Ми зайшли теж. В одному плацкартному квадраті нас розмістилося 19 людей і трійко тварин. Я лежала на другій полиці збоку, ліворуч від мене — двоє шестирічних дітей. Майстерність зв’язування ніг вузликом я опанувала на «12». Мені пощастило бути низенькою, гнучкою та не надто великою. Інакше не знаю, як би я витримала. Внизу сиділа мама, на колінах вона тримала переноску з котом. Також там розмістилися брат, моя подруга та дівчина з маленькою дитиною.
Нервовий провідник і його напарниця були моїми героями: переживали за кожного малюка, думали, як поставити речі так, щоби вмістити ще одну дитину. Зворушливо, але нервово. Всі кричали один на одного, тварин постійно хтось хотів кудись викинути, аби вони не займали місце. Але далі слів, слава Богу, не зайшло. Коли поїзд поїхав — я вперше за весь цей час видихнула, спокійно та навіть щасливо. З’явилася надія, що моя мама не лише побачить красиве та охайне житло, яке дбайливо підготував тато, а що вона там ще й борщу наварить і всіх сусідів пригостить.
Я намагалася навіть читати. Взяла із собою дві книжки: Жадана та «Ботсад» з роботами харківського художника Міті Фєнєчкіна та оповіданнями харківців. Поки гортала — зрозуміла, що забрала з собою стільки дорогих людей! Не можеш забрати з собою місто — забирай книжки. Зараз радію, що не взяла деякі речі, а взяла саме їх.
Дорогою виявилося, що ми їдемо до Полтави. Вже в Полтаві керівництво вирішило їхати на захід. В один момент я опустила голову, аби глянути, як там мама, і побачила, що вона плаче. В паніці я запитала: «Що? Що? Що?!». «В дом попали», — відповіла вона. Як тільки ми залишили свій будиночок, який прикривав нас від усього лихого — він розклеївся і дав у себе влучити. Вилетіло вікно, пошкодило ворота. Але головне, що дядько не постраждав, лише сильно злякався. Я заспокоїла маму, що «двічі в одну ціль не влучить», і головне, що всі живі та здорові.
Мене розчулили мама із сином, які сиділи на валізах біля провідників під самим баком, з якого наливають гарячу воду. Хлопчику було років 14. Важко передати, наскільки незручно їм було, але на їхніх обличчях сяяли посмішки. «Ми з пекла їдем, з пекла» тільки й повторювали вони. Їм, ймовірно, вважалося, що цей куток, де для них знайшлося трохи місця, за рівнем зручності — мінімум люкс. Війна навчила хотіти по мінімуму: зуби почистити, води випити. У вагоні було важке повітря, вода закінчилася в перші години поїздки. Я постійно наливала окріп, бо мамі треба було пити таблетки. Ці дні навчили мене не думати ні про що, окрім важливого. Це розвантажує мозок.
Весь час ми листувалися з приятелем. Він попросив скинути маячок моїх пересувань у телеграмі: боявся, як ми проїдемо Київщину, адже там тривали важкі бої. Я знов почала труситися. Як відчувала, що за спокійні десять годин ми відплатимо на Київському вокзалі. Так і сталося. Поїзд зупинився у столиці — і пролунав потужний вибух, у вагоні погасло світло. Я миттю спустилася зі полиці, впала на коліна, почала гладити мамині руки. Брат запанікував, питав: «Все буде добре?». Ми вкторе відповіли: «Неодмінно». Провідники попросили вимкнути телефони. 40 хвилин ми сиділи в темряві та задусі. Діти розривалися, дорослі гарчали один на одного, бо просте прохання не світити телефонами виявилося чимось поза межами фантастики.
Я люблю слухати авангардну музику. Всі ці звуки були подібні на щось таке. Звукову вакханалію, яка з кожним тактом набирає обертів. Які були емоції? Тільки молитви. Моя родина має побачити свій новий дім. І побачить.
Подруга завжди відрізнялася тверезістю думки й флегматичним ставленням до життя. Вона медикиня за освітою, порадила спуститися нижче, так легше дихати. Потім вона розповіла, що медитувала, уявляла, як поїзд відправляється, їде до самого Львова. Чи то медитації подіяли, чи то молитви, але ми поїхали. Коли я дістала мобільний, побачила, що приятель, зрозумівши, що зв’язок втрачено, підняв на вуха всіх, кого міг. Це було зворушливо. Ще один подарунок: усвідомлення, що ти комусь потрібен. Набагато більшій кількості людей, ніж уявляв.
Уночі я побачила, як мама маленької дівчинки влаштувала їй мініліжечко на сидінні, а сама сіла на підлозі, поклавши голову поруч. Ця жінка здалася мені уособленням усіх матерів, що їхали в цьому евакуаційному потязі та в сотнях подібних.
У дорозі ми провели рівно добу. Далі було багато щемливих моментів, найболючіший з яких — розлука з мамою та братом, адже я не збираюся виїжджати з країни. Але разом із цим я була щаслива. Нам все вдалося. Такий ось п’ятий подарунок.
Тепер треба жити, розставляючи заглушки всередині на тих місцях, де пробивається сором. Через те, що виїхала з міста, через те, що недостатньо робиш, що скиглиш і хочеш додому. Але про все це — після Перемоги.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
