«Рухалися вперед і не зупинялися». Історія штурмовика Юрія Антоненка, який відновлюється після поранення під Бахмутом
- Дмитро Кузубов
- Олександр Солодкий
- 12 Квітня
Ми поспілкувалися зі штурмовиком Юрієм Антоненком про відчуття під час Харківського контрнаступу, різницю боїв під Кремінною та на Бахмутському напрямку, мінне поранення, дивовижний порятунок та життя після.
Юрій Антоненко народився та все життя мешкав у Харкові. До повномасштабного вторгнення виробляв лицарські обладунки для клубу історичної реконструкції «Князь». У цю галузь потрапив випадково.
«Років 10 тому волонтери запросили допомогти, — згадує Юрій. — Більшість рукавичок у цій організації робив я. Рукавички — це захист рук. Є міжнародний турнір “Битва націй”, завжди відбувається в різних місцях, туди з'їжджаються учасники та борються. [Амуніція, яку робив, йшла для учасників] із різних країн. До цього працював вантажником на “Барабашово”. Був зварювальником, столяром-модельником — робота з металом, з деревом. Я легко схоплюю».
«Мене запитали: “Готовий служити чи не готовий?”. Дав присягу».
«Підійшли до росіян так близько, що бачили їх»
Після мобілізації Юрій Антоненко приєднався до 5-ї окремої Слобожанської бригади Нацгвардії. Брав участь у Харківському контрнаступі. Під час цієї операції, згадує він, через обмеженість зв’язку військові самі не до кінця розуміли, що відбувається.
«Ми йшли через Ізюм, Підлиман — село гарне, водою оточене. Рухалися вперед і не зупинялися, — згадує Юрій. — Про хід контрнаступу особливо не прочитаєш у новинах, попереду немає електрики, зв'язку. Телефон тільки з тим, що закачав. У нас був Starlink, прийшли до нього, посиділи годинку-другу, поколупалися в інформації — завантажується дуже повільно, бо вся рота на одному Starlink. Ну і користувалися ним переважно, щоб зв’язатися з рідними, дізнатися, як справи».
Тоді бійцям вдалося просунутися до району Кремінної на Луганщині. Вони закріпилися та проводили операції у Серебрянському лісі.
«Підійшли до росіян так близько, що бачили їх, і потихеньку окопувалися, — розповідає Антоненко. — У нас було завдання спочатку зайняти оборонні позиції, і потім, якщо зможемо, наступати».
Дорогою під час контрнаступу українським військовим вдалося зібрати арсенал російської зброї.
«Ми взагалі — «нацики» [військові НГУ — авт.], маємо за логікою охороняти мости, — посміхається ветеран. — У нас лише один БТР був на батарею — гарний, класний, новенький, але один. Нам за штатом не належить важка зброя. А потрапляємо в заміси міцні. Під час контрнаступу дорогою назбирали у рашки АГСи [автоматичні станкові гранатомети — авт.] — усі без прицілів».
Водночас, каже Антоненко, їхні потреби командування задовільняло. Свою роту він називає «однією з найкращих».
«Ми, як солдати, працюємо з легким обладнанням — кулемети, автомати, “Форти”, гранатомети, — розповідає Юрій. — Щойно щось з'являлося, нам це одразу по підрозділам видавали, не було затримок. До того ж, у Кремінній за співвідношенням, за чутками, дуже велика різниця була, а місцевість дозволяла ховатися і утримувати. Тому нас намагалися “набити”, щоб було все. І це працювало».
Гірше справи йшли з інженерно-фортифікаційними спорудами.
«У Кремінній накриття у наших укриттях ми називали “броньована плівка”: чорну плівку натягнув, гілочкой закидав — вважай, у броні, — каже Антоненко. — І через місяць уже ця плівка тече, вся світиться, бо поряд прилітає, уламки її тикають. Треба спіймати час, коли вони не битимуть, покласти нову плівку і закрити — це не так просто на “передку”».
Нацгвардійці намагалися наступати, проте просунутися далі їм не вдалося. У лютому 2023-го їх вивели на ротацію на Харківщину, їхнє місце зайняли інші. Через три місяці повернулися до Кремінної. 19 червня 2023-го росіяни намагалися наступати на українські позиції — почули по раціях, що в українців відбулася ротація, та намагалися застати «молодих» бійців зненацька. Проте трохи не дочули.
«Насправді ротувалися лише ЗСУшники, ми мали йти на ротацію через два дні, — пояснює Юрій. — І вони [окупанти — авт.] пішли в наступ на “молодих”, а тут “старі” були. Зеки саме наступали — для них той наступ був невдалим».
20 червня окупанти намагалися повторно штурмувати українські позиції. Юрію пощастило залишитися живим, хоча загроза була величезна.
«О четвертій ранку мої позиції обстрілював «Горинич» — танчик-розмінувальник із двома ракетами, — згадує ветеран. — Після пострілу ракета пролітає максимум 300 метрів. А за нею йде два шнурки завтовшки у пожежний шланг, набиті тротилом — вони розмотуються, і потім ця смуга у 300 метрів вибухає. Температура височена — якщо, не дай боже, ляже в окоп, а ти десь недалеко — найімовірніше зваришся. Наскільки я знаю, того дня на нашій ділянці було чотири постріли “Горинича”. Один не долетів до наших позицій: у водія, який робить запуск, нога, мабуть, сіпнулася — рано натиснув і підпалив свого бійця, й на танчику “опіки” були. Наступна ракета від нього ж лягла вздовж наших позицій, вибухнула, на одній із точок загинули всі. А другий шланг йшов чітко всіма нашими рядами — він не спрацював».
Після ударів «Горинича» окупанти знову спробували наступати — проте і ці спроби провалилися.
«Бахмут відчув міцненько»
У вересні 2023-го Юрія з побратимами перекинули на Бахмутський напрямок, а саме — в Кліщіївку. Попередні бойові зіткнення, згадує він, були набагато простіші.
«Бахмут [Бахмутський напрямок — авт.], відчув, звичайно, міцненько, — згадує Антоненко. — Це дуже важка місцевість, і не тільки у Кліщіївці — це величезний район, рівнинний, і це велика підстава — на рівнині видно далеко, все прострілюється. Плюс ця місцевість дуже потрібна рашці, мабуть, тому вони й давлять там не хило. Набагато більше дронів».
Збудувати інженерно-фортифікаційні споруди під постійними обстрілами, каже Юрій, було неможливо. Та й ґрунт на Бахмутському напрямку підступний.
«У тій же Кремінній ми були захищені — так, ліс уже був зрубаний на другий заїзд, але стволи були, десь можна було залягти, — розповідає Юрій. — Ми там прийшли, щоб окопатися і засісти впритул, було місце, де 70 метрів між нами та ними — сліпому можна в голову стріляти. А в Бахмуті це було неможливо, на 300 метрів [якщо підійдемо] — то вже супер.
Ви бачите чужі окопи, вони вже сидять там — як ви тут викопаєте? Принесте колоди, яких апріорі немає; який водій приїде сюди, щоб покласти ці колоди, якщо на 30 кілометрів все прострілюється? Звісно, нереально.
У Кремінній ми в піску окопувалися — за рахунок того, що легко копати. Ти риєш як жук, хочеш жити — копай. А в Бахмутському районі це не виходить — тверда земля, простіше десь сховатися в потрібний момент. Сховався — дрон пролетів, ти ще не виліз, уже чуєш наступний. У Кремінній простіше було, у нас на той момент було більше гармат проти дронів — така електронна хрєнь. Так, залітали вони дрони, «палили» нас, але набагато рідше були зальоти і скидання».
На Бахмутському напрямку нацгвардійці працювали разом з 93-ою окремою механізованою бригадою ЗСУ. Суттєвого браку боєприпасів Юрій не відчув: «Питали у них: “Арта як підтримуватиме?”, вони кажуть: “Скільки треба — стільки й насипемо”. Якийсь плюс був, — розповідає Антоненко. — Але знову ж таки — це рівна місцевість, і арта там далеко не закине, бо її видно теж дохрєна».
«"Вдало" наступив на протипіхотну міну»
Уночі 2 грудня 2023-го Юрій розносив боєприпаси своїм побратимам на позиціях та наступив на протипіхотну міну.
«Я був АГСником, бо АГСника вже не було, вночі ми не стріляли, щоб не “палитися”. Тому у вільний час проходив через усі позиції, пацанам розносив боєприпаси, — згадує Антоненко. — Настала ніч, пішов тією ж стежкою, там калюжа була по коліна, і в ній “знайшов”. «Вдало» наступив на протипіхотну міну — весь вибух пройшов перед обличчям, і відрізав шматок ноги».
По рації Юрій доповів побратимам про своє поранення. Ті намагалися допомогти, але через погоду і рельєф бійцю довелося самотужки повзти три години.
«У нас є прихисток прямо на “передку”, до нього близько кілометра, за три години дістався — довелося повзти вгору на колінах і на руках, — розповідає ветеран. — Понести мене пацани не змогли — погодні умови були жахливі, бруд, великий нахил, але вони весь час були поруч, допомагали. Підійшли ще двоє людей — теж спробували допомогти. Тож дістався туди, там мене швиденько “підмотали”».
Урешті троє військових допомогли доставити Юрія до Кліщіївки. Дорогою потрапили під обстріл.
«Мій старший виволок мене [з прихистку], ми піднялися на гору, зустріли ЗСУшника, попросили його трохи допомогти, — згадує Антоненко. — ЗСУшник каже: “Я вам скільки треба допоможу, до Кліщівки дотягнемо”. Ми запитуємо: «То ти ж кудись по справах йшов?». А він: «Я комбат». Не знаю, що робив комбат на “передку”, у самій дупі. Коли пішли в бік Кліщіївки, нас обстріляли нехило, але я сумніваюся, що гатили саме по нас. Десяток таких серйозних снарядів, [ймовірно] мали поцілити в техніку».
Транспортували пораненого бійця на тачці. Юрій порівнює її з «кравчучкою», тільки більше за розміром.
«Одне колесо пробите, але це все одно легше, ніж волочити людину, яка не може наступити на ногу, — каже ветеран. — А відстань там пристойна, кілометри чотири. Ми тихенько йшли, погода дозволяла, погода гівно, нічого не видно, тому пацани витягли більш-менш спокійно».
Від Кліщіївки, згадує Юрій, на той момент вже не залишилося нічого — «рівнина, лише льохи». З одного з таких льохів його підхопив «один божевільний» на квадроциклі та довіз до «швидких», іншої можливості вибратися звідти не було.
«Я був упевнений, що все закінчиться у 2022-му»
З грудня 2023-го Юрій, пройшовши кілька шпиталів, перебуває в рідному Харкові. З кінця цієї зими розпочав проходити реабілітацію в Українському науково-клінічному центрі протезування та реабілітації в Харкові.
«Взагалі не люблю лікарні. Починаючи з першого госпіталю, це моє перше серйозне потрапляння до лікарні, — розповідає Антоненко, сидячи на кушетці в Центрі реабілітації у світшоті з написом “I’m Ukrainian”.
Розслабтеся і все буде добре — вони все роблять чудово».
На питання про свої подальші плани ветеран спочатку замислюється.
«Важке питання, — каже він та після паузи відповідає: — Найголовніше — якщо це все нарешті закінчиться, я не збираюся залишати Харків, максимум — поїду в область жити. А так… Ми не знаємо, коли закінчиться війна. Я був упевнений, що все закінчиться у 2022-му після Харківського контрнаступу — а ні».
Невдовзі після нашої розмови Юрій знову ліг до лікарні, там йому робитимуть операцію на нозі. Дружина відвідує чоловіка в усіх установах, де він перебуває. Син зараз служить, тому підтримує в телефонному режимі. Після операції ветеран повернеться до Центру реабілітації та протезування та продовжить відновлюватися.
«Нормальний [настрій], — каже телефоном Юрій напередодні операції. — Я завжди життєрадісний, все гаразд, я як тримався там [на фронті], так само тримаюся і тут».
Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Протезування як частина життя», який реалізує БО «Благодійний фонд “Харків з тобою”» за підтримки бельгійського фонду The King Baudouin Foundation.
Якщо у вас виникнуть додаткові питання, звертайтесь до комунікаційниці проєкту Лариси Чепель: +380 98 304 2499, [email protected]
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО
Оперативні та перевірені новини з Харкова