«Завжди кажу: “Не треба мене жаліти”». Історія штурмовика Василя Головача, який втратив ногу, але не втратив оптимізму

Ми поспілкувалися з ветераном-штурмовиком Василем Головачем про його бойовий шлях, евакуацію під обстрілами після важкого поранення, перемогу над фантомними болями та бажання повернутися до війська. 

«Все було добре. Родина, дружина, двоє дітей — тоді [у 2022-му] їм було п'ять та сім років. Дом-робота, робота-дом, спокійне життя», — розповідає про минуле життя ветеран ЗСУ Василь Головач в одному з залів Українського науково-клінічного центру протезування та реабілітації в Харкові, де він зараз відновлюється. 

До повномасштабної війни Василь Головач мешкав у Чернігові та керував автомийкою, на якій працювало 20 людей. 24 лютого 2022-го о 5:30 ранку його розбудив телефонний дзвінок від матусі.

«Мама сказала, що почалася війна. Я не повірив, кажу: “Мам, що тобі наснилося?”, і поклав слухавку. Вийшов на балкон — тиша й спокій. Тільки закурюю цигарку — спрацьовує тривога. Потім уже почув вибухи, зрозумів, що насамперед треба кудись евакуювати дітей. Вивіз їх до Чернігівської області». 

Василь мав за плечима строкову службу. Евакуювавши дітей, вступив до лав ЗСУ. Родичи — дружина й батьки — відмовляли, але він не змінив рішення: «Я повернувся до Чернігова та став на захист. Треба було комусь захищати, хто ще стане, як не я?».

«Хлопці, киньте мене, застрельте, щоби хоч ви вижили»

Перші вісім місяців Василь із побратимами стояв на блокпостах на виїзді з Чернігова. Потім проходив навчання на Чернігівщині та в Польщі. 

«У Польщі місяць відучився на штурмовика, потім — на командира бойової машини “Росомаха”. Далі нас повернули на Чернігівщину, там пройшли ще тренування», — розповідає ветеран. 

Спочатку Василь був у складі 44-ї окремої механізованої бригади, потім їх із побратимами прикомандирували до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Від 2023 року в якості командира відділення він брав участь у бойових зіткненнях.

«Нас кинули в Харків, потім — на Донеччину. Там нас трохи розбили, перекинули в Ізюмське, там ми були на ППД [пункт постійної дислокації]. Перевозили то туди, то сюди — вони [росіяни] то відступали, то наступали. Потім я попав до Борової, а далі нас перевезли до Луганської області, до Новоселівського, і десь за 100 км ми вже воювали», — згадує Василь. 

5 серпня 2023 року під час бою на Луганщині позиції українських військових розбили мінометами. Василь тоді отримав важке поранення. З поля бою його виносили на ношах. Обстріли в цей час не вщухали, Головач навіть просив побратимів залишити його, аби зберегти власні життя: 

«Мене хлопці виносили, бо техніка не могла під'їхати — загинуло би більше. Обстріл був дуже сильний, нас дрон вів. Я навіть казав: “Хлопці, киньте мене, застрельте, щоб я ніколи цього не бачив, щоби хоч ви вижили”. Вони мене не кинули, виносили більше п'яти годин. Потім повернулися ще, але їх не допустили, щоб евакуювати [інших поранених], бо був дуже сильний обстріл». 

«Робіть що хочете, тільки не присипайте!»

Побратимам вдалося винести Василя до безпечнішої «зеленої» зони. Звідти його транспортували до лікарні на Луганщині. Медики прийняли рішення ампутувати його ліву ногу. Навіть про цей епізод свого життя військовий згадує жартома: 

«Мені сказали лікарі, що вже пізно, треба різати. Кажу: “Робіть що хочете, тільки не присипайте!”, — посміхається ветеран. — Отямився вже без ноги. З лікарні мене перевезли до реанімації [на Харківщині]. Пробув там години чотири, до вечора. А на Луганщині якраз стався прильот у лікарню». 

Із реанімації Василя транспортували до Харкова, далі — на Захід України. Загалом за цей час ветерану зробили 16 операцій. У вересні 2023-го перевезли до Чернігова, там він проходив реабілітацію, навчався ходити на милицях. У перші дні весни 2024 року Василя перевели до Центру реабілітації та протезування в Харкові. 

«Сюди вже приїхав протезуватися і теж на реабілітацію, аби потрошки все відновлювати. Скільки можна їздити туди-сюди? Хочеться вже швидше це зробити!», — каже Василь.

За тиждень перебування в Центрі бійця перестали мучити фантомні болі. Допомагає такому прогресу дзеркальна терапія.

«Мене шість годин везли сюди, і в мене “фантом” одразу: є нога, грубо кажучи, і ти її відчуваєш, але її у тебе немає. Сьогодні вже четвертий чи п'ятий раз проходжу дзеркальну терапію — “фантом” пропав, так що воно діє».

Загалом у Центрі Василь має щільний графік: щодня з десятої ранку і до вечора проходить чимало різноманітних процедур. 

«Мені роблять магнітну терапію, Soleo Galva, мотомед, озокерит. Я до війни ніколи не лежав в лікарні, такі слова не чув. Все воно допомагає, ЛФК — теж. Тут привітний персонал, багато тренажерів, цікаві терапії. Є молодші за мене: мені 33, а є хлопці по 24, 26. Ми обговорюємо, хто яку травму отримав, обмінюємося досвідом. Можемо приколи потягнути, посміятися. Пожартували, процедури всі пройшли — так і день пройшов. Ніби тільки приїхав, хоча вже тиждень тут», — посміхається Головач. 

Після протезування Василь опановуватиме ходу за допомогою роботизованих систем. Протез йому вже виготовляють.

«У Василя висока ампутація на рівні стегна, протезисти виготовляють для нього протез за типом “після вичленення в тазостегновому суглобі”. Ми працюємо для зменшення його фантомного болю, для укріплення м'язів спини і верхніх кінцівок, а також на вертикалізацію: щоб він якомога довше перебував у вертикальному положенні», — розповідає лікар-ортопед Андрій Чугаєв. 

«Стану на ноги, ходитиму, і все буде добре»

Василь продовжує спілкуватися з побратимами та переймається їхніми проблемами — зокрема, відсутністю ротацій від початку повномасштабної війни. 

«Ми ще з 2022 року стояли на Чернігівщині на блокпостах. Кого забрали на Запорізький напрямок, хтось на Бахмутському, хтось на Донецькому чи на Луганському — по всьому фронту всі свої. Уже хлопці, звісно, виснажені, втомилися, бо постійно воювати — на психіку дуже тисне. Так як ППД буває за 10 кілометрів від “нуля”, то неможливо просто відпочити від цього», — каже він.

Наразі ветеран ще не проходив МСЕК і не знає, яку групу інвалідності йому присвоять. Проте вже зараз говорить про повернення до війська. 

«Я завжди кажу: “Не треба мене жаліти”, бо є такі: “Ой, ти воював, без ноги залишився”. Я говорю: “Стану на ноги, ходитиму, і все буде добре”. Всі одразу: “А, ну добре!”. Намагаються підняти настрій, хто як. Якщо далі заберуть — без питань, піду служити. Хотів би продовжити служити, у мене багато навичок, можу бути інструктором із техніки, із РПГ, Джавелінів — я ж все це пройшов», — перераховує Василь.

Терміни відновлення залежать насамперед від нього самого. Відтак і перебування в Центрі реабілітації та протезування — також.

«Рішучим, звісно, треба бути: пробувати, ходити — важко, але що ж робити? Варто у всьому знаходити плюс, бо є родина, треба дітей на ноги ставити. Настрій добрий, бажання якнайшвидше почати ходити та повернутися додому — вдома завжди краще. Зараз у Чернігові діти ходять до школи, дружина працює, чекають на мене, підтримують. Жити можна».

Матеріал підготовлено БО «Благодійний фонд “Харків з тобою”» в партнерстві з «Накипіло» в межах проєкту «Протезування як частина життя», який реалізує БО «Благодійний фонд “Харків з тобою”» за підтримки бельгійського фонду The King Baudouin Foundation.

Якщо у вас виникнуть додаткові питання, звертайтесь до комунікаційниці проєкту Лариси Чепель: +380 98 304 2499, [email protected]

Надихайтеся також історією військового медика Сергія Філіппова.