2022 рік був контрастним: обстріли й смерті, шалена радість після деокупації, сплеск української культури. Як змінилося мистецтво під час війни, що надихає українців і чому вони навчилися за два роки повномасштабного вторгнення, говоримо з журналісткою Алікою Піхтеревою.
Це серія матеріалів до десятиліття «Накипіло» заради великого збору на 102-гу бригаду ТрО, де служить наш друг Гліб Тимошенко.
Мета: 1 000 000.00 ₴
Аліко, як ти потрапила в «Накипіло»?
Мене завжди вабила ця медіагрупа. Я вважала, що це найкраще місце, де можна працювати в Харкові. Синдром самозванця не давав мені можливості туди прийти, вважала, що не варта цього. Я собі працювала.
Аж ось Євген Стрельцов випустив свій альбом, я його прослухала й вирішила записати сюжет. Із собою боролася: як прийду в святиню і ставитиму дурні запитання. А там ще висить велика табличка «Секс у пресцентрі дозволений» і «Суворо заборонено пускати Аліку Піхтереву з її запитаннями».
Але я переборола себе, ми записалися, а під час перебивок для телевізійного сюжету розговорилися про радіо, яке тоді запускалося. Женя сказав, що шукає дикторів, озвучив вимоги. А я тоді працювала дикторкою, послухала й подумала: наче підходжу. Знову пішла мучитися, бо я ж непрофесіоналка, та все ж записала пробу, згодом другу. Женя сказав: «Ти підходиш, а ще можеш себе спробувати в редакції».
І я поговорила з головною редакторкою, власне, з тобою, Олено. Зі мною говорили українською, на худі написано «Мать драконів», і я так «Оп, струнко». Та написала один матеріал, другий, і вони наче всі підходили, і все добре. Я подумала: «Нічого собі, це що: збулася моя мрія?!».
Я це собі подарувала на День народження. Кінець 2021 року був.
Я ставала з кожним матеріалом глибшою. Коли працюєш на телебаченні, є купа тем, в яких мусиш поверхнево розбиратися за один день. А тут я могла писати лонгріди. У перші місяці мене дещо лякали обсяги й відсутність обмежень, що я можу робити в цій медіагрупі. Трохи знесло дах: я хотіла і те, і те, і те, а в результаті мені не вистачало часу, і я засмучувалася.
Пройшов час, я структурувалася й пішла вглиб. Не просто розповідала, що був Лесь Курбас, а ким він був, що він дав, як ми зараз це переживаємо. І ця місія «Накипіло», як на мене, — іти вглиб, максимально занурюватися.
Ти багато писала й пишеш про культуру. Періодично виникають дискусії, що зараз не до культури. Як ти до цього ставишся?
Десять років іде війна, і десять років я шукаю відповідь на це питання. Є необхідність пояснювати Європі й світу, що ми — не росія. А як це можна зробити? Тільки через культуру. А для цього ми самі маємо себе усвідомлювати як окрему культуру.
З іншого боку, коли колишній актор, який став волонтером-парамедиком, дає мені інтерв’ю та розказує, стільки всього бачив, і зараз не розуміє, як можна виходити на сцену. Він говорить, що всі мають бути на фронті, — і він також правий. Я на цьому застрягла, мала екзистенційну кризу. Через деякий час усвідомила: поки я думала, якою має бути культура, не звертала увагу, якою вона не має бути.
Ми дуже спустили гайки й не говоримо про культуру, як належить, і через це ринок заповнюється мотлохом. Можливо, ми цього зараз не усвідомлюємо, а через рік зрозуміємо, що нам немає, за що триматися. Я це зрозуміла, коли відвідала одну дуже погану виставу в Харкові, яка транслювала насилля. Після неї мені стало прям відразно.
Раніше в нас була шароварщина, зараз — байрактарщина. І якщо замало патріотизму в якомусь творі, то це погано. Ти про це?
Так, безумовно. Розумієш, митець раніше сприймався як людина, що не несе відповідальності за слова: «Я сказав що сказав, а як ви це сприймаєте — уже ваша відповідальність». Зараз так не катить: у першу чергу ти громадянин, а вже потім — митець. У першу чергу — громадянин, а потім — електрик, журналіст і навіть безробітний. Тобто ким би ти не був — ти громадянин. На жаль, деякі люди цього не усвідомлюють. Я вбачаю роль журналістики показувати ситуацію, якою вона є, продукувати адекватні дискусії.
На радіо «Накипіло» ти ведеш дві програми: «Вона — війна», куди кличеш захисниць, волонтерок, культурологинь, і «Непрочитане», декламуєш твори українських авторів й авторок. Ти таким чином поєднуєш два ці світи?
У першій програмі я ставлю собі за мету показати історію людини, відкрити її душу. До мене приходить волонтерка чи військова, напружена, просто комок нервів. І мені нецікаво, скільки вона тачок перегнала чи сплела сіток, а важливо, що нею рухало тоді; які вона емоції переживала, стоячи на Майдані в 2013-му, як на неї вплинула пісня «Плине кача», під яку вона плакала. Що з нею сталося в 2014 році, коли почалася війна? Тобто це — спроба намалювати портрет людини. Як на мене, це теж про культуру.
А з «Непрочитаним» інша історія. Ми з котом Діонісом вигадали таку історію, що я вихоплюю три книжки з моєї великої бібліотеки, яку я дуже люблю, фотографую — а читачі голосують, що мені прочитати. Це твори сучасника, класика та обов'язково жіночий твір.
Мені приємно відзначити, що зараз є великий відгук на українську літературу. Слухачі не дають мені профілонити, пишуть, вимагають продовження. Люди нарешті хочуть наповнюватися українською культурою.
Ми говорили про великі тексти й глибокі програми, а яке твоє ставлення до новин? Бо вони зараз — про біль, і я на собі відчуваю, що в якийсь вихідний намагаюся не заходити й не читати їх.
Це взагалі гірка іронія: я з дитинства ненавиджу новини, а вони постійно мене переслідують. І зараз теж, левова частка мого робочого часу присвячена ним. Я просто згадую, коли почалося повномасштабне вторгнення, якої цінності набули новини, ми їх поглинали в неймовірних масштабах. І разом із тим — усвідомили, яка шкода від фейків, маніпуляцій і неперевіреної інформації, нарешті почали її верифікувати. Бо до цього люди читали «Труху», брали звідти все.
Ну й зараз теж беруть.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
