«Я хочу залишитися харків’янином і повернутися додому», — Олександр Елькін, засновник руху EdCamp в Україні - Накипіло
Події

«Я хочу залишитися харків’янином і повернутися додому», — Олександр Елькін, засновник руху EdCamp в Україні

  • Євген Стрельцов
  • Олександр Елькін
  • 15 червня
  • 1877

Освіта. Що це? Абстракція? Утилітарний термін? Фундамент суспільства? Кожен і кожна поняття «освіта» розуміє по-своєму. Для когось це — ключ до соціального ліфта. А комусь вона взагалі не потрібна, як він вважає.

Я впевнений, що саме особливості освіти лежать в основі війни, яку розв’язала проти нас росія. Бо від того, чому та як навчається людина, у якому просторі формується її особистість, залежить і світогляд. Скажете, це смішно чи банально? Тоді уявіть, що останні 30 років у школах та університетах росіянам розповідали б про злочини минулого їхньої держави, виховували з думкою, що краса життя — у різності, що немає поганих чи хороших націй… Ми мали б інших сусідів. «Мали б» тут — головне. Але, як кажуть, маємо те, що маємо, і нам із цим жити, і треба цьому протистояти.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я бачив, як швидко зорієнтувався рух відповідального вчительства EdCamp Україна. Навколо були невизначеність, кров, жах, а його учасники та учасниці з перших трагічних днів проводили тренінги для вчителів, учительок і батьківства, підтримували одне одного. Про це та про майбутнє української освіти мені особливо приємно поговорити з Олександром Елькіним, засновником EdCamp Ukraine та близьким другом медіагрупи «Накипіло».

Привіт!

Привіт, Євгене!

Дуже радий тебе бачити. Дякую, що знайшов час поспілкуватися.

Дякую за запрошення бути твоїм гостем і мати змогу щиро та на фаховому рівні поговорити про важливі теми й, зокрема, про освіту.

Розкажи, будь ласка, про 24 лютого. Як воно в тебе почалося?

Насправді, до 24-го був напружений день 23 лютого. Із джерел, яким я довіряю, я отримав інформацію, що протягом 24 годин почнеться війна. Мені дали особисту пораду забрати родину та поїхати хоча б з міста, а краще — з країни. Я цій людині довіряю, я пам’ятаю розмову напередодні: як багато хто з нас, я сказав, що не вірю, що це можливо. А навіть якщо це відбудеться, то я нікуди не поїду: ні з власного міста, ні, тим більше, зі своєї держави, з якою пов’язую все життя і де бачу майбутнє власної родини. Це була непроста розмова, і це принципове рішення, яке лишається незмінним, попри те, як розгортаються події: залишатися в Україні з Україною. 

24 лютого, чесно скажу, ми проспали війну, оскільки ми живемо (навіть не знаю, як сказати: живемо чи жили…) за містом, у передмісті Харкова, і нам не було чути ці ранкові вибухи. Я прокинувся від того, що мені дружина каже одне слово: війна. 

Я дивлюся в телефон і бачу десятки пропущених дзвінків від друзів і колег. Це жахливе відчуття, коли ти усвідомлюєш момент, хоча просинаєшся у своєму ліжку, у своєму домі, у своєму місті: як усе твоє життя зменшується. Ти усвідомлюєш, що повернення до життя, яке було, уже неможливе. Цей момент я вважаю моментом втрати, який насправді відчуваємо всі ми, попри ті обставини, у яких опинилися.

Історії всіх українців і українок різні: хтось із Харкова, чиє місто сильно бомбили, хтось — зі Львова, чиє життя, здавалося б, не надто змінилося. Хтось виїхали з України, хтось залишилися, є люди, які виїхали ще до того, як ці події почалися, були у відрядженні чи у відпустці. У всіх різні обставини: хтось втрачає рідних, чи гине на передовій, чи перебуває у відносній безпеці, продовжує свою діяльність і має роботу.

У всіх різні історії, але я переконаний: ми всі постраждали. З власною історією, але маємо цю воєнну травму, бо головне, що було зруйноване 24 лютого для мене о восьмій годині ранку, коли я прокинувся від слів дружини, — це звичний спосіб життя. Того способу життя зараз уже не існує. І ось цю травму я осмислюю.

Але життя триває, попри страшну війну, і всі роблять свою справу й працюють на Перемогу. Наші захисники й захисниці — на передовій, волонтери допомагають тим, хто воюють… Розкажи, будь ласка, що нині робиш ти. Я знаю, у тебе є нові важливі справи зараз.

Так, я обов’язково радо розповім про наші справи, антикризові ініціативи й про те, що нам вдається робити на нашому освітньому фронті. Але, якщо ти не проти, я повернуся до попереднього запитання, бо воно для мене… 

Звісно!

Воно важливе для мене особисто в контексті досвіду, який особисто я набув, який ми всі проживаємо зараз. Здавалося б, війна — руйнівний процес, жахливий, його важко уявити в XXI столітті. Нам, не тільки мені, а й багатьом людям з мого оточення, важко повірити, що таке в принципі можливо: Буча, насилля, пограбування тощо. 

Те, що ми щодня спостерігаємо й відкриваємо нові драматичні сторінки, і є війна, яка точиться зовні. Але зовнішня війна породжує внутрішню війну, і те, що мене напружувало й напружує дотепер, — певне відчуття безсилля або, щонайменше, знесилення. 

На рівні професійної діяльності наш освітянський рух був спрямований до війни передовсім на програму розвитку. Зараз, намагаючись принести користь, ми розуміємо, що це не про розвиток: це більше про виживання, антикризову діяльність, і від цього є відчуття знесилення. 

Я довго шукав, як можна цю рану, що з кожним днем болить у мене дедалі більше, підлікувати. Мені допомогла думка, ми її обговорювали з психотерапевткою, про колосальне відчуття на фоні роз’єднання, яке дає війна: це зближення між усіма нами у відчутті знесилення. Це розуміння, що я такий самий, як усі ми, українці й українки. 

Так, я маю сильні чесноти, але маю і слабкості, я один із семи мільярдів людей, які є на цій планеті, і я не можу впливати на все, що є в моєму оточенні, на воєнні події. Я не фаховий військовий, не експерт у цій галузі, я не можу вплинути потужно, але в цій безпомічності є багато сили й зближення між нами, бо ми проживаємо такий досвід. 

Я пам’ятаю, що з першого дня 24 лютого, коли ми отримали цю новину, я здійснив усі необхідні дзвінки, робочі й особисті. І перше, що ми зробили, — ініціювали онлайновий простір стійкості разом з колегами зі Сполучених Штатів, які працюють в Інституті травмостійкості та з якими ми робимо програму соціально-емоційного навчання. 

Щодня о п’ятій годині вечора ми відкривали Zoom, щоб люди могли прийти та… Спочатку, перший тиждень, ми все тішилися надією, що це швидко завершиться. У нас були монологові зустрічі з боку фахівців і фахівчинь, які розповідали про навички стійкості, керування емоційним станом, давали поради, пов’язані з виживанням, як пояснити, що відбувається, дітям і людям похилого віку. Але за тиждень цей простір трансформувався в регулярні зустрічі, куди люди приходили із запитаннями, і можна було анонімно або з голосу поставити питання й отримати пораду від фахівців та фахівчинь. Це була перша ініціатива, яка триває дотепер. Ми зменшили регулярність спілкування зі щоденного на три рази на тиждень, але залишили цей час. 

Я пам’ятаю, що перші десять днів війни, які ми провели з родиною в Харкові, у мене було велике бажання отримати хоч якусь зрозумілу постійну річ у житті, передбачувану. Отакий простір, який я відкривав разом з колегами щодня о п’ятій вечора, — це був острівець стабільності, який допомагав. І це була наша перша ініціатива, яка потім розрослася в багато різних проєктів. Ми зібрали їх у розділі нашого сайту «У часи війни»

Ми запустили EdCamp-академію для дітей і молоді. Зазвичай ми не працюємо напряму з учнівською авдиторією, а робимо це через учительство, бо через педагога наші зусилля можна поширити на більшу кількість дітей. Але тоді навіть онлайн-навчання було важко підтримувати, а я як батько двох дітей розумію: коли ти перебуваєш у стресовій ситуації, наскільки важливо зберігати навчання не з точки зору досягнення навчальних результатів, а насамперед із точки зору контакту, спілкування й комунікації. 

Так ми стартували EdCamp-академію, де були різні предмети: від мови та математики до творчості й руханок. Ця академія набула популярності. Зараз додався важливий компонент у контексті підготовки до мультидисциплінарного тесту, який цього року замінює зовнішнє незалежне оцінювання, щоб дати змогу дітям випускного класу підготуватися до такого державного іспиту. 

Паралельно з учнівською гілкою ми в академії передбачили окрему гілку для вчительства, щоб допомагати їм налаштовуватися на щоденну професійну роботу в умовах онлайну, бомбардувань тощо. 

Але я хочу зупинитися на батьківській гілці. Батьки — важливі стейкхолдери освітнього процесу. Ми з ними працювали у довоєнний час, але зараз — із появою EdCamp-академії — працюємо більше, створили окремий телеграм-канал «Дорослі в ресурсі заради дітей». Там тричі на день робимо публікації з вправами, іграми, складаємо з авторським колективом казки, які батьки можуть читати увечері дітям і обговорювати, а також долучатися до різних заходів. Цей канал став дуже популярним. Нам надходять щоденні відгуки: наскільки це батьківське джерело стало підтримувальним і для дорослих, і для того, щоб налагодити зв’язок із дітьми у воєнні часи. 

Ми запустили ініціативу «Послання надії». Це серія відеозвернень відомих людей з інших країн на підтримку освітян і українства в цілому. І це проєкти культурної дипломатії. Перед тим, як люди записували звернення (а це доволі відомі особистості: Тоні Блер, Річард Бренсон, Едіт Єва Еґер, Андреас Шляйхер), ми провели підготовчо-роз’яснювальну роботу. У нас була змога розказати їм, що відбувається в нашій країні з перших вуст, що це не спецоперація, а справжня війна. 

Я пам’ятаю, у перші дні я переводив телефон на гучний зв’язок, оскільки було дуже голосно в Харкові. І зараз гучно, але, як кажуть мої друзі, що побували там нещодавно, не можна порівняти з літаками, які тоді були прямо на голові. Я вмикав гучний зв’язок, і люди могли чути: це справжня атака на мирне населення, з ранку до вечора. Окрім того, що ми отримали цінні поради та слова підтримки від впливових осіб з-за кордону, ми змогли донести до них реальний стан справ в Україні та в освіті, щоб вони стали нашими адвокатами в різних суспільствах.

Ми перебудували всі соціальні мережі й різні канали комунікації та створювали матеріали на різні чутливі теми. У нас вийшло корисно й гідно: наприклад, ми провели серію вебінарів, які стосуються протимінної безпеки й розмінування. Для мене було великим відкриттям, що нам знадобиться щонайменше років десять, аби убезпечити території від наслідків цих загрозливих речей. Ми всі — і дорослі, і діти — маємо володіти певною компетенцією і протоколом, як із цим поводитися. 

Зрозуміло, не намагатися розмінувати щось власними зусиллями, але знати базові дії. А головне — до кого та як звертатися, як зберегти життя своє і своїх близьких. Ми провели вебінар для вчителів, щоб вони розуміли обсяг цієї небезпеки та ознайомилися з різними вибухонебезпечними предметами: які вони бувають, як спрацьовують, які місця можуть потенційно бути заміновані. І окремий вебінар: як говорити на цю тему з дітьми, доносити на рівні школи. Це був дуже корисний захід. Також ми створили низку матеріалів у соцмережах, публікували різні поради, що стосуються людей, які стикнулися з переміщенням усередині країни або виїхали за кордон. 

Оцей розірваний, зруйнований спосіб життя, який був звичним, — серйозний виклик. Як діяти, ми давали рекомендації, і продовжуємо: найближчим часом вийдуть матеріали для підтримки людей, які були в сховищі довгий час, зокрема, у метро. Це велика проблема. Я так розумію, що в Харкові кілька станцій залишаються закритими. Люди бояться виходити, і з ними ми працюємо. Звісно, є питання, пов’язані з темою насилля. Усе те, про що ми читаємо щоденно в різних медіа в контексті освіти й допомоги освітянам, про це також пишемо.

Окремо хочу згадати про таку ініціативу нашої спільноти. Ти знаєш, коли минули перші десять днів у Харкові, ми зрозуміли, що ситуація є загрозливою. Ми не могли навіть перебувати в нашому домі: не було ні світла, ні газопостачання, ми почали замерзати й зрозуміли, що в нас немає виходу. Треба виїжджати, і наша дорога невідома. Ми їхали на захід України, і не знали, де зупинимось, тому що було кілька родин, про які ми мали подумати. Дорога тривала п’ять днів, і я запам’ятаю її на все життя. Навіть сильніше, ніж день початку активної фази війни. 

До чого я згадував цю дорогу? Бо врятувалися ми лише завдяки підтримці членів нашої організації, едкемпівців й едкемпівок, які у своїх громадах, особливо в малих населених пунктах, у сільській місцевості, трансформували школи, дитячі садки та інші заклади освіти на прихисток для тимчасово переміщених осіб. Вони відкрили свої оселі, і ми зупинялися на ночівлю після довгої дороги в різних місцях у всій Україні. 

Саме в той момент я усвідомив силу нашої спільноти. Спільнота велика, у кожному другому закладі освіти є, і роль, яку едкемпівці та едкемпівки відіграють, підтримуючи цей освітній фронт… Вони не тільки продовжують виконувати професійні обов’язки: проводити заняття онлайн, підтримувати дітей і колег. Але вони стали опорою для ВПО, допомагають територіальній обороні, нашій армії. Ми пройшли через усю цю допомогу. Якби не вони, нам би не було чого їсти, бо навколо були розкуплені заправки й порожні полиці магазинів, відсутність палива, і не було б де спати. Вони допомогли не лише нашій команді, а іншим освітянам, українцям і українкам. І це про силу спільноти. 

Це я місточок роблю до наступної нашої ініціативи, яка називається «Моя війна: уроки». Оця зовнішня війна, яка пов’язана із внутрішньою війною, з переосмисленням, вона впливає на всі сфери життя: від особистісного й професійного до глобального. 

Ми провели серію інтерв’ю з 25 активними едкемпівцями й едкемпівками з різних областей. Деякі рятувалися з окупованих територій, інші були у відносно безпечних місцях і допомагали людям. Вони діляться, що вони винесли для себе особисто, для шкільної команди, для громади, та які уроки варто вивчити: Україні та світовому суспільству. 

Ці інтерв’ю вийдуть українською та англійською мовами, щоб краще підсвітити внесок освітян у Перемогу в цій війні, усі проблеми, з якими стикаються освітяни. Показати всі ці історії про спалення українських підручників, як поводяться окупанти на тимчасово окупованих територіях, який тиск вони чинять, з якими викликами стикаються освітяни, коли проводять заняття на станціях метро, тощо. 

Ми хочемо про все розповісти всередині країни та закордоном. Ми маємо контакти з багатьма спільнотами, EdCamp — це 46 країн світу, та й не лише він. Ми будемо поширювати інтерв’ю та закликати підтримати краудфандингову кампанію. EdCamp не є безпосередньо гуманітарною організацією, ніколи гуманітарною допомогою не опікувався, але разом з публікацією історій про війну ми закликатимемо зробити благодійні внески на підтримку освітян у професійних потребах. 

Ми хочемо закупити щонайменше 50 технологічних комплектів з ноутбуків, гарнітур, підключенням до інтернету, щоб освітяни, особливо переміщені, проводили заняття онлайн і підвищували кваліфікацію в літній період. Ми плануємо ці гроші спрямувати на психологічну підтримку для освітян і проведення заходів у форматі EdCamp. Ми готуємося: не знаємо, як розвиватимуться воєнні дії, але сподіваємося, що восени зможемо повернутися до регіональних EdCamp-подій. Тож освітян треба озброювати новими знаннями й навичками, щоб продовжувати навчальний процес, обов’язково. 

Чи є зараз місце для модернізації освіти? Є можливість, а головне — сенс? 

Так. Ми зберігаємо долученість до співпраці з Міністерством освіти й науки та входимо до Консультативної ради при Президентові України з питань освіти. З першого дня організувався освітній кластер Education Cannot Wait («Освіта не може чекати»), який створений, щоб об’єднати зусилля міжнародних донорських організацій, громадського сектору, держави та бізнесу, щоб реагувати антикризово на нагальні потреби, — і нас теж запросили туди. Ми говорили про намагання навіть у невизначеності дивитися в майбутнє й мати системний погляд на роботу та на виклики, з якими стикаємося. 

Хочу озвучити кілька серйозних фактів з освітньої статистики. Що ми маємо наразі? Понад 1 700 закладів освіти зазнали пошкоджень внаслідок обстрілів та бомбардувань, з них майже 200 — повністю зруйновано. Велика кількість — у нашому рідному місті, Харкові. Це серйозна проблема. Понад 24 тисячі педагогів шкільних вчителів і вчительок виїхали з України за кордон. Майже 11 тисяч шкільних вчителів і вчительок залишаються на окупованих територіях. У цілому, за оцінками міжнародного кластера, понад три мільйони дітей шкільного віку потребують допомоги в освіті, з них один мільйон — це  внутрішньо переміщені особи. 

Це серйозні виклики, і ми від перших днів із Лілією Гриневич думали, що нам потрібно працювати над стратегією відновлення української освіти. І бачити в цьому не лише проблему, що треба реагувати на ці виклики, але це й можливість вирішити речі, до яких не доходили руки або не було достатньої політичної волі. 

Я радий, що з’явилася президентська ініціатива. Комітет з питань освіти, науки й інновацій об’єднав експертне коло, до якого входить понад 160 осіб, щоб вони працювали над національним планом. Уже опрацьована різна проблематика, її конкретизація переходить на рівень національних проєктів, які будуть реалізовуватися в трьох фазах: у найближчій фазі — до кінця цього року, у фазі кількарічній — на відновлення України в повоєнний час, і на більш тривалому періоді — після тих двох попередніх етапів. Зараз це активно дискутується. 

Робота ведеться за дев’ятьма напрямами: вона передбачає фінанси, і зміст освіти, і кадрові питання, ми модеруємо кадрову секцію. Є питання, пов’язані з інфраструктурою, питання щодо євроінтеграції та посилення цього руху, державно-приватне партнерство тощо. Є ціла низка продуктивних ідей, і я хотів би побажати успіху всій державній команді їх потім реалізувати, отримати ресурсну підтримку, щоб усе могло здійснитися. Є декілька ідей, які ми запропонували для національного плану, і я теж можу їх озвучити.

Так, будь ласка.

Про інфраструктуру. Коли ми усвідомили, що війна швидко не завершиться та матиме довготривалі наслідки, багато людей, які виїхали зі своїх міст або перемістилися всередині країни, або які виїхали за кордон, рішення для себе вже ухвалили. Зараз постає питання: чи повертатися їм до країни, додому — чи ні? Ми з тобою обговорювали, чи повертатися в Харків, чи ще не час. І важливе питання для людей, які мають дітей: а чи будуть умови для перебування дітей удома? Чи працюватимуть школи, чи вони безпечні, чи будуть освітяни на місці, чи знають вони, як поводитися в кризових ситуаціях, як справи щодо безпеки, протимінної та психологічної? 

Я вважаю, для держави повернення українців і українок додому має бути у фокусі стратегії відновлення. Президент каже: «Навіщо нам звільнені території із вбитими людьми?», і я з ним погоджуюсь. Люди є найбільшою цінністю. Якщо хочемо повернути їх в Україну, в регіони проживання, маємо серйозно продумати освітнє питання. 

Тому я вважаю, що люди, які зараз очолюють освітній процес, мають бути сфокусовані на середній освіті, бо це основа для ухвалення рішень, повертатися чи ні. Є критична дата — початок нового навчального року. Ми маємо розуміти, що діти, які виїхали за кордон, уже почали інтегруватися в тамтешні освітні системи. З початку навчального року ця інтеграція ще й посилиться, діти не зможуть перебувати в українському освітньому гетто: вони будуть ходити в румунські, польські, німецькі школи. І держава має зробити все, щоб передумови для повернення були зроблені на рівні шкіл і кадрів. 

Щодо інфраструктури, маємо три типи закладів освіти: ущент зруйновані, постраждалі та ті, які не зазнали суттєвих втрат. Але ми маємо переосмислити освітні простори для всіх. Треба не лише будувати нові школи з урахуванням безпекових викликів. І не обмежуватися лише питанням укриттів: необхідно скористатися ситуацією та запропонувати моделі трансформації закладів освіти — і тих, що існують, і тих, які збудують з нуля. І ми хотіли б напрацювати разом з архітектурними бюро України та закордону рекомендаційні принципи та типові архітектурні рішення для закладів освіти, якими зможуть скористатися громади для відбудови та змін. 

Також не можу не згадати про ще дві ініціативи. Одна з них пов’язана з простором стійкості, із навичками, з емоційно-етичною компетенцією, з умінням психологічно здійснювати регуляцію, бути стійкими. Ми оцінили, наскільки це важливо. Якщо раніше нам треба було адвокатувати цей напрям, говорити, що соціально-емоційне навчання значуще, то зараз це є частиною безпекового питання. 

Наша ідея — щоб у кожній українській школі з’явився курс із цими навичками на рівні окремого предмету соціально-емоційного та етичного навчання чи інші моделі інтеграції. Оскільки ми маємо розроблену програму, то хотіли б підготувати за літній час більше шкіл і освітян, аби вони ці ідеї несли у свої заклади освіти. Прагнемо реалізувати з Інститутом травми ініціативу «Модель стійкісних спільнот». Учительство може опанувати зрозумілі вправи, інструменти та поради: як підтримувати себе в зоні «все гаразд», як керувати своїми станами, як підтримати спільноти навколо себе — і вчительські, й учнівські, і батьківські — та поширювати ці знання, як кола на воді, у своїх громадах. 

І третє питання — підвищення кваліфікації, збереження кадрів і надання нових навичок, які раніше не були обов’язковими, а зараз це питання безпеки та виживання. Це серйозні завдання. І ти ж знаєш, що ми маємо національну платформу EdWay. Це як певний «one stop shop» — єдине місце, де зібрана інформація про всі можливості у сфері підвищення кваліфікації. Ми ведемо перемовини з Міністерством освіти і науки, щоб був єдиний державний майданчик для педагогів від різних надавачів програм підвищення кваліфікації. Зараз багато міжнародних гравців зайшли в Україну, які намагаються підтримати освітян у нових навичках. Треба, щоб усе було представлено в єдиному місці, і щоб літній час освітяни могли присвятити професійному розвитку. 

Півтора року тому разом із EdCamp, разом з тобою неймовірно цікаву подію робили. «Накипіло» допомагало робити. Це був телеміст з Далай-ламою.

Так.

Це подія життя, без перебільшення. Про що б ти запитав у Далай-лами сьогодні?

Ти знаєш, я б у нього не спитав, а сказав: «Я тепер краще розумію те, що Ви нам говорили». Навіть не в етері, а під час аудієнції, коли ми з освітянською групою були в нього в гостях в Дармсалі. Наприкінці прозвучала цікава фраза: «Ви не усвідомлюєте важливої ролі України в майбутньому світі. Хоча ви не є найвпливовішою країною з точки зору економіки й освіти, у вас агресивний сусід і безліч різних викликів, але багато ціннісних трансформацій почнеться саме з вас. І ваша країна, ви зможете змінити поведінку важливих і впливових держав, як-от Америка чи Британія. І ви зможете впливати на все, зокрема й через освіту». Ми філософськи поставилися до цієї фрази, як до компліменту делегації. Але, спостерігаючи події останніх трьох місяців, я думаю, ми розуміємо… Мені подобається новий бренд і кампанія, яка називається «сміливість».

Так.

І наскільки ми своєю сміливістю, готовністю відстоювати власну свободу, цінності… Я взагалі вважаю, що це не просто війна — це як війна Добра і Зла, війна важливого вибору, який світ робить щодня. Ми бачимо, наскільки сильним є зараз голос України, як Україна впливає на міжнародну політику й на суспільство інших країн. Я думаю, тепер ми краще усвідомлюємо нашу особливу роль у цих процесах.

Утім, маю запитання. Воно хвилює мене як людину, як харків’янина. Я побув три місяці львів’янином, зараз я киянин, та щодня стверджуюся в думці, що хочу залишатися харків’янином і повернутися додому. І в мене є запитання, яке я б йому поставив: як далі жити з таким сусідом? Я впевнений у нашій Перемозі, але разом із тим розумію, що як у нас був кордон з росією біля моєї хати за 40 кілометрів, так він і залишиться. От як жити з таким сусідом далі? Можливо, я спитав би його про це.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова

X