У січні 2015 року у Харкові 17-річний Едуард Синогач убив 26-річного Ігоря Работягова. Ігор утримав 28 ударів ножем. За те, що був геєм. Едуард отримав усього 8 років.
У червні 2016 року киянина Віталія Попеску звільнили з роботи (він був продавцем-консультантом з продажу дверей): його роботодавець прочитав у фейсбуці Віталія, що той живе з чоловіком.
Восени 2013-го російський скінхед Максим Марцинкевич, відомий на прізвисько Тесак, упіймав двох хлопців, які видалися йому геями, поголив їм голови, вифарбував у кольори веселки та виклав в інтернет відео цього приниження.
Справжньої статистики принижень, звільнень, насильства та вбивств на ґрунті ненависті до ЛГБТ (як і інших видів ненависті) в Україні немає.
Мам, помнишь, был декабрь 2013?
Мы с тобой и малой отработали смену на кухне в КМДА, вы с Сонькой уже собирались уезжать в Кривой Рог, а мы с Юреком еще на день оставались. Мы прощались с тобой на Крещатике, ты плакала, такая хорошая, и почему-то говорила, что, мол, дети, я так удивлена вас тут видеть. Как будто не ты меня вырастила.
И очень просила беречься, чтоб не прибили.
А деякі наші спільні знайомі у той самий час піджимали губи: мовляв, ну ви ж там самі нарвалися. Шо ви обурюєтесь, шо ваших побили: не виходили б — не побили б.
А деякі говорили, що «нє всьо так адназначна». А нам було «адназначна», тому що світ поділяється на тих, хто може терпіти, коли його тр*ють держава і гопники, і тих, хто не може.
Ми з тобою тоді не могли.
Ти обурюєшся лесбійками: мовляв, спіть із ким хочете, але нащо це демонструвати. Не виходили б — не побили б.
Не виходили б — не побили б.
Подруга моя надевала на сына вчера вышиванку.
Тот крутил носом:
— Ой, мам, ну эти кисточки.
А она говорит:
— Знаешь, сыночек, три года назад за это убивали.
— Да? Хм.
И надевает.
Ему 8, он рыжий, и он знает, что за то, что ты украинец, время от времени убивают.
Еще, правда, не знает, что и с рыжими не все так однозначно.
Подрастет — расскажу об утопленных рыжих ведьмах.
Поруч із Днем вишиванки — акції пам'яті депортованих і вбитих татар.
Бути татарином теж небезпечно, ти знаєш.
Імен стає більше.
До тих, кого депортували в 44-му, додаються імена Чийгоза, Алієва, Алімова, Емірвалієва... У тій же когорті і абсолютно слов'янські: Сенцов, Кольченко, Клих, Карп’юк…
Не за «татарство» — так за «українство». Не за українство, так за «гомосексуалізм», за звинуваченням у котрому сиділи десятки дисидентів, ти пам’ятаєш. Більшою частиною — вигаданий, але кому яке діло.
Пам’ятаєш, до речі, що Параджанов за «мужеложство» був засуджений двічі?
А він, до речі, на «ґей-майдан» не виходив.
А все одно побили.
«Приховувати» не рятує.
Залишмо на другий раз питання про «а для чого приховувати».
Тут така штука, мам, що більшість злочинів на грунті ненависті, спрямованих на лесбійок та ґеїв, відбувається через абсолютно випадковий камінг-аут. Через те, що хтось випадково щось взнав.
Було життя — і немає.
Ти кажеш: «Ну а для чого вони повиходили? Наче їм хтось заважає, чи вбиває їх хтось».
Тут такое дело, мам, — убивают.
Притомної статистики зґвалтувань, побиття і вбивств лесбійок, ґеїв, бісексуалів і трансґендерів в Україні немає.
Поліція досі не всі злочини на ґрунті ненависті кваліфікує саме як такі. Людину насправді б'ють або убивають за те, що вона інакша (у вишиванці, татарин, ґей), а в «томах» написано: битовуха. Хуліганка — «так получілось».
Не всі і пишуть правду у заявах. Не всі й просто звертаються.
Бо так — «просто» побили, а так — побили плюс зруйноване життя. У кращому випадку — шепотіння за спиною, жартики, вимазані гівном двері. Часто звільнення. Зіпсовані стосунки з батьками. Нові насильства. У тому числі — зґвалтування. Знаєш, є такий класний міф, що «лесбияночку можно исправить, если ей хорошего мужского х*я насовать». А ще краще — «ребятенку ей за*нить, ото она и успокоится». И насилуют «из лучших побуждений». Бывает, порвут в процессе, но то такое — баба и при родах рвется, что ей, бабе.
"Стоять_блять_ти_шо_пидар_ шоле?»
Мам, знаешь, как это услышать в темном переулке, направленное на твоего друга, потому что ты, тупая башка, пошутила чуть громче и чуть тупее, чем следовало, что-то вроде «Он тебя как гея зовет или как программиста?» И услышать, как из джинсов, надетых на угрожающую фигуру, выскальзывает ремень с тяжелой пряжкой.
Я, мам, знаю. Мам, страшно ужасно. Понимаешь, мам, я спрашиваю друга, в сущности, как у него дела, и за это нам обоим могут проломить голову. Обоим. Потому что, во-первых, в темноте не разобрать, а, во-вторых — «ты шо, малая, за пидара?»
Пам'ятаєш, мам, ми стояли з тобою у батька під реанімацією?
Ти плакала, хоч і робила вигляд, що ні. І нас туди не пускали, і це було дуже страшно.
Не всюди, бо закону досі немає, але постанова Кабміну є, тож тебе — пустять.
А дружину моєї подруги до неї не пустять.
Бо за українським законом вона їй «а ви, женщіна, хто?»
І коли прийде час вирішувати: чи відключати кисень, — вона не зможе вирішити за дорогу людину. А вирішить — божевільний тато, який вигнав дочку з дому за те, що вона не втілила його батьківські мрії. Мрії, до речі, не скільки про дончине щастя, скільки про те, щоб по пивасику с зятьком накатить.
А ще одного нашого товариша, мам, звільнили з роботи за те, що він ґей.
Ну, звичайно, немає такої статті «звільнити педагога за ґейство».
Звичайно, класична історія: педагогічна рада, погрози, десять «папаш» розміром два на два біля школи.
«Нє будєт он моім дєтям пєдєрастію прєподавать!» А він їм викладав географію.
15 років викладав, діти вигравали олімпіади, одна учениця вступила до якоїсь сорбони, не згадаю зараз, куди саме. Заїкалась, до речі.
І ніхто нічого не «демонстрував».
З гаманця випала фотокартка — портрет. Такого самого паспортного формату, як я ношу в гаманці фотографії чоловіка і Соньки.
А потім хтось почув, як один чоловік каже іншому: «Там же у нас пральний порошок закінчився, купиш?»
І жодних «демонстрацій», пральний порошок.
Ты говоришь, мол, зачем демонстрировать свою сексуальность.
Кстати, почти уверена, что ты ни разу не встречал на улице двух целующихся мужчин.
Тут, мам, странная штука: я годам примерно к 27-ми стала ужасной ханжой и начала испытывать легонькую брезгливость к целующимся на улице парочкам. Разнополым, как ты понимаешь. Не, ну а шо они мне тут демонстрируют.
Хотя, как я уже писала когда-то, 17 лет назад мы с Димкой Р. где только не «демонстрировали», доводя до цугундера старых дев кафедры. Горело.
И, как уже написал мой муж, никого вообще не смущало, когда мы неслабо продемонстрировали свою сексуальность, поженившись в присутствии шестидесяти человек — при вашей помощи.
Муж мой, кстати, еврей.
Ну, ты в курсе. И ты, кажется, рада. (Тему позитивной дискриминации оставим за скобками.)
В совке ему бы пришлось туговато: с его профилем «не демонстрировать» не получается, а демонстрировать было опасновато. Кстати, иногда опасно до сих пор. Те же мальчички, которые под Дворцом бракосочетаний «зупиняли деґенерацію», спасибо им, время от времени задают вопросы «а ты шо, жыд?» И плечом так вперед, знаешь, на всякий случай.
Если сегодня ты не поймешь, что мы делаем, завтра их будет много, а я останусь вдовой.
Потому что нет никакой разницы между геем, евреем, африканцем и «интелихентом». Впрочем, у «интелихента» есть выбор им все же не быть.
Кстати, помнишь, за что я отгребала в средних классах?
За вышиванку, украинский язык и за «ты_шо_ б*я_самая_умная?».
И еще за то, что не одевалась, как юная б*дь, как тогда было модно. Спасибо тебе за это, кстати.
И ты учила меня, что нужно стремиться к тому, чтобы «быть как все» (не то, чтобы мне хотелось, и не то, чтобы у меня могло тогда получиться) — это какое-то глупство. Хотя и в том, чтобы быть как все, нет беды, просто у каждого свой путь. Так ты меня учила.
Кто-то вкладывается в прокрустово ложе, а кто-то нет, но мы же становимся защищать право на жизнь каждого.
Мам, право на жизнь! В усьому його різноманітті. В усій його зручності і правоті.
І якщо зовсім на пальцях.
«Ну і які їхні права порушуються?»
- Право на шлюб. А звідси:
- Право не свідчити проти партнера в суді
- Право на успадкування майна
- Право на спільну власність
- Право на спільну опіку над дитиною
- Право на розпорядження тілом партнера в разі його смерті
А ще — право на вільний розвиток особистості, гарантоване 23 статтею нашої Конституції.
Подвійне життя і постійна небезпека не дуже допомагають розвитку.
Не допомагають йому і безкінечні приниження в лікарнях, школах, та будь-де.
А, до речі, право на повагу до гідності теж гарантоване Конституцією. Це стаття 28.
Зрештою, стаття 27 української Конституції гарантує кожному й кожній «невід'ємне право на життя». На жаль, ані Ігореві Работягову, ані десяткам інших людей, чиє життя не вклалося в «нормативність», це вже не допоможе.
І наостанок — про мої права.
Несформульоване, непрописане у Конституції, але в мене є право на мою Україну.
На Україну, за яку ми не те, щоб хотіли вмирати, але були щогодини готові.
Відстояну і відроджувану.
І коли купка юної гопоти погрожує вбивати моїх друзів, вимахуючи моїм «Слава Україні!», вона намагається мене цього права позбавити. Але я їм його не віддам.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
