«Задача — стати максимально автономним і незалежним». Історія військового медика

Ми поспілкувалися з військовим медиком Сергієм Філіпповим про його вісім років війни, звільнення Старого Салтову, складності реабілітації після важкого поранення та «здорове» та «нездорове» ставлення суспільства.

«[Набив] по акції зі знижкою на Сумській восени 2016-го, — посміхається Сергій Філіппов на питання про своє татуювання — синій малюнок, схожий на комету. — Я декілька років виношував ідею, чи варто робити татуювання, потім думав, а що ж я насправді хочу. Згодом зрозумів, який малюнок і де саме хочу. Нічого не символізує». 

Зараз Сергій опановує нові для себе навички в тату-студії майстрині й волонтерки Олени Вовк. Тут він був вже кілька разів. 

«Після військової служби хлопці іноді не можуть повернутися на роботу, яку мали до повномасштабного вторгнення, — пояснює Олена Вовк. — Ідея в тому, щоб вони збиралися разом і це була для них реабілітація, а також опанування нової професії. Якщо у них є бажання і є здібності, вони можуть залишитися на студії працювати». 

Під час нашої розмови Сергій ретельно наносить малюнок на штучну шкіру тату-машинкою. Також тренується на фруктах. Зазвичай саме на таких текстурах новачки практикуються перед роботою зі справжньою шкірою. 

«Це ж Харків — велике село, друзі друзів сказали, що є такий проєкт [“Три кроки від війни до життя”, реалізується Оленою Вовк та БО “Благодійний фонд “Харків з тобою” за підтримки Razom — авт.], мені стало цікаво, — розповідає ветеран. — Ні, [не малював раніше], навчаюся. Звідки ж я знаю [чи бачу себе в татуюванні в майбутньому]? Треба опанувати, зрозуміти».

«Щастя і все»

З 2011 року Сергій працював дитячим травматологом у медкомплексі на Салтівці. У 2014-му пішов на фронт військовим медиком у складі 92-ї бригади. 

«У сенсі? А що могло мотивувати? — відповідає Філіппов на питання про мотивацію піти на війну та згодом додає: — Агресія ворожа; я вирішив, що буду “там” більш потрібний».

З серпня того року Сергій постійно перебував на позиціях у місті Щастя на Луганщині. 

«Було весело з несподіваними перепадами на страх, — згадує він. — Я приблизно уявляв, куди прямую — звісно, не можна уявити, але більший психологічний стрес був не коли я заїхав в зону АТО (тоді вона так називалася), а коли вперше поїхав у відпустку. У жовтні нам почали потрошку дозволяти на три дні їздити додому». 

До війни єдиним досвідом Філіппова у військовій справі була військова кафедра. Вже під час війни, каже він, вчити медиків тактиці не було сенсу, натомість вони самі могли «трошки повчити військових лікарів».

«Загалом це [набуття бойових навичок — авт.] було на горизонтальних зв’язках, тобто падаєш комусь “на хвіст” — наприклад, тренується піхотний підрозділ, — розповідає ветеран. — Але це все було неофіційно, тобто хто хотів — чомусь цікавому навчався. Плюс всі ці заняття з навчання особового складу в зоні АТО продовжувалися, були регулярні виїзди на полігони, і фактично я там з боку тактики навчився більше, ніж у пункті постійної дисклокації». 

У 2014-му, згадує Сергій, армії як такої фактично не існувало, вона з’явилася практично «на очах». 

«Це була реально “народна армія”, — наголошує Філіппов. — Причому, що мені сподобалося — зайшла критична маса людей, які не розуміли ці “равняйсь-струнко”. Тобто у 2014—2015-му “паперової армії”, “совку” не дуже було, це потім, коли трошки кадри оговталися, вони зайшли, вже досвідом задавили». 

На початку війни потреби ЗСУ переважно закривали волонтери. Система забезпечення, вважає Сергій, за роки російсько-української війни докорінно не змінилася. 

«По-перше, волонтери творили дива, але деякі речі вони просто не могли здобути. По-друге, як виявилося, воно все було на складі, — розповідає він. — Тобто було централізоване постачання з довольчих органів, з військового шпиталю — і так само цього разу [у 2022-му]. Але з волонтерами якось швидше відбувалося». 

У 2014-му ще не було стабілізаційних пунктів для поранених бійців, вони з’являться лише за кілька років. У розпорядженні медиків була лікарня.

«Усі зі шкурами ходили, зі списами, — сміється Сергій. — Тоді ніхто нічого не знав, бо “в полі” було трошки інакше, ніж написано в підручнику. І тоді з’явилося те, що довго називалося “група медичного підсилення”: військовий шпиталь надсилає фахівців забезпечення, і вони на наявних закладах охорони здоров'я розгортають етапи і працюють. Багато чого було стихійно самоорганізовано. Ми брали приклад із медичної служби батальйону “Айдар”, яка була там і до нас — поїхали, подивилися і робили так, як вони. Паралельно розгортали свої проєкти — в нас була школа санінструкторів».

У місті Щастя Сергій з побратимами прослужили рік. Тоді військових демобілізували, вони повернулися до звичайного життя. 

«Щастя і все, офіційних ротацій у нас не було, — згадує він. — Через рік звідти виїхали. Я повернувся на роботу, звідки мене взяли — туди й поставили. Ми всі повернулися до цивільних справ, потрапили в оперативний резерв першої черги, періодично їздили на військові збори». 

«Хлопці курили, я поруч стояв»

24 лютого 2022-го Сергій прокинувся в Харкові за кілька хвилин до перших вибухів. Пішов на роботу, дорогою зайшов до військкомату. А вже наступного дня повернувся на службу. 

«На роботу якраз вже доправляли перших поранених полонених, підібрав там документацію і “хвости”, помахав всім рукою і повернувся додому чекати, поки мене заберуть в армію, — згадує Філіппов. Оперативний резерв мобілізується в ручному режимі, телефонними дзвінками. Що б я собі не “нарішав”, скільки б рюкзаків не пакував, це [мобілізація — авт.] — було питанням часу. Мені сказали збиратися за пару днів до початку. Тобто всі ці міфи, що ніхто не готувався, всі від всіх приховували — було трошки не так. В ніч [проти 25 лютого за мною] приїхала машина». 

Після мобілізації Сергій з побратимами зробили невеличке «коло пошани» по Харківській області, врешті повернулися до Харкова — його підрозділ безпосередньо боронив місто. Навесні, коли стало зрозуміло, що Харків вистояв, вийшли з нього і стали на позиціях за містом. Згодом розпочали просуватися вперед та звільняти території. 

«У звільненні я участі не брав, хлопці курили, я поруч стояв, — жартує ветеран. — Наша ділянка була — Старий Салтів і навколишні села. Ми забезпечували евакуацію, робили свою роботу згідно військово-облікової спеціальності. Сходили на Старий Салтів — взяли його, трошки почухалися, сходили ще — взяли Шестакове, Перемогу. Плюс ми ж не існували в вакуумі — інші батальйони і бригади робили свою ділянку роботи, ми працювали в кооперації». 

У вересні 2022-го під час Харківської офензиви Сергій отримав важке поранення. Втратив обидві ноги. 

«Усі зібралися і пішли — через пару днів взяли Балаклію, Куп’янськ, трошки згодом — Ізюм, а то я вже був у шпиталі, — згадує він. — Стався вибух, я втратив свідомість і прийшов до тями через 10 днів вже в Києві. Якщо почитати документи, мене транспортували спочатку до стабілізаційного пункту, потім — до харківського шпиталю, потім — до київського». 

«Підкорити Еверест»

Реабілітацію Сергій проходив у Львівському районі і закордоном. Працював з роботизованими реабілітаційними системами. Протезували ветерана в Україні й за кордоном за програмою НАТО Він отримав протези від німецького виробника. 

Зараз Сергій пересувається з милицями, співпрацює з протезистом в Українському науково-клінічному центрі реабілітації та протезування в Харкові. 

«Ходу я ще не опанував, вже трохи краще ніж було, — каже він. — Усе було складно, немає з чим порівнювати. У тролейбус я можу сісти сам, через залізничні колії — в мене біля дома — теж переходжу самостійно. Узагалі з протезами — незалежно від конкретної марки/моделі — складно вставати, пересуватися сходами і спускатися. Деколи без сторонньої допомоги — від «важко» до «практично нереально». Я дізнаюся [про такі ситуації], коли вони настають. Є моменти, коли потрібні дві вільні руки, але все ще потрібно за щось триматися — тобто хоча б психологічно покласти пальчик, щоб був баланс не впасти. Іноді [мені потрібно] щось подати для економії часу, або, наприклад, буває, що трошки гвинтики розходяться [на протезах], їх треба підкручувати. Іноді потрібна допомога сторонньої людини, щоб тобі холошу [частину штанів — авт.] задерли, щоб міг ключиком підлізти».

Загалом, каже Сергій, міське середовище в Україні не є дуже інклюзивним. А негода лише поглиблює проблеми та ускладнює пересування.

«Десь у центрі є гладенька плиточка тротуарна — в принципі, нормально, жодних проблем. А на периферії, у спальних районах — важкувато, — ділиться він. — Плюс міжсезоння, коли є ділянка, вкрита льодом, а потім — ділянка сухого асфальту. Коли одночасно лід та асфальт клаптями, мають бути прямо протилежні тактики. Для льоду — шипи, для асфальту — навпаки без шипів. Відчуття, на якій поверхні стою, немає, тому весь час треба страхуватися».

Щодо пропозицій допомоги від оточуючих, Філіппов радить спершу «запитати і дочекатися відповіді», лише потім — щось робити. 

«Коли допомога реально потрібна, зазвичай навколо нікого нема, або її не пропонують, [і тоді виникає] така трошки “пасивна агресія”, [бо очікуєш] що люди самі здогадаються [запитати або запропонувати допомогу], — описує він. — Більшість побутових речей люди [з ампутацією чи з протезами] опановують. Ми ж не можемо розраховувати, що хтось увесь час буде з нами — задача стати максимально автономним і незалежним». 

На питання щодо своїх майбутніх планів Сергій спочатку у притаманній для себе манері іронізує.

«Підкорити Еверест, — сміється він та додає вже серйозно: — Саме зараз я в режимі прокрастинації, немає планів, думаю максимум на два дні вперед. Якусь роботу треба — я якраз у процесі вирішення. Тільки логістичні моменти поки мені заважають. Не обов'язково [медична галузь], але не виключено: якщо добре подумати, то медицина — це те, що я краще за все вмію».

Матеріал підготовлено БО «Благодійний фонд “Харків з тобою”» в партнерстві з «Накипіло» в межах проєкту «Протезування як частина життя», який реалізує БО «Благодійний фонд “Харків з тобою”» за підтримки бельгійського фонду The King Baudouin Foundation.
Якщо у вас виникнуть додаткові питання, звертайтесь до комунікаційниці проєкту Лариси Чепель: +380 98 304 2499, [email protected]