Вибирати Україну. Три історії про чуже громадянство

Під час повномасштабного вторгнення стало ясніше, ніж будь-коли, що любов — штука практична та проявляється насамперед у діях. Любити Україну — дорівнює робити щось корисне для Перемоги. При цьому вона ще й нераціональна: як пояснити, що хтось, проживши все життя в Україні, залишається байдужим, а хтось приїжджає — і закохується, бореться за неї? 

Серед волонтерів, які допомагають військовим гартувати нашу Перемогу, є ті, хто не має українського громадянства. Ми поговорили з кількома, щоби дізнатися: чому вони роблять те, що роблять, і як їхній зв'язок з іншими країнами впливає на життя.

Євгенія Семеняк

«Я все одно відчуваю якусь відповідальність за те, що відбувається»

Євгенія Семеняк — харків'янка, відеорежисерка, координаторка волонтерського штабу CodeIT4Life. Женя народилася на Сахаліні, у місті Оха російської федерації та прожила там до 12 років. Провчилася рік у 47-й гімназії Харкова, а наступні чотири роки провела в білорусі. Після закінчення школи остаточно переїхала у Харків, закінчила університет і залишилася тут жити.

Найближчою родичкою Жені в Україні була бабуся. Отримати український паспорт було складно. Після того, як росія окупувала Крим і запалила війну на Сході, Женя почала легально оформлювати перебування в Україні. Через рік бюрократичних паломництв вони з батьком отримали посвідки на проживання, відразу постійні. Податися на громадянство за законом могли б у 2022 році.

Після 24 лютого Женя та її хлопець вирішили не виїжджати з Харкова і стали волонтерами:

«У нас одразу була принципова позиція, що ми робитимемо все можливе, аби допомагати цивільним і військовим. Я все одно відчуваю якусь відповідальність за те, що відбувається, наче мені необхідно заслужити адекватне ставлення».

«Іноді просто в багажник дев'ятки кладуть поранену людину і так везуть»

На десятий день повномасштабного вторгнення Женя доєдналася до ініціативи CodeIT4Life, що виникла на базі компанії CodeIT. Діяльність команди розпочалася з перших днів, і фокус одразу був на порятунок життів: аптечки, медицина. 

Тоді в місті була велика проблема з медичними препаратами, пригадує Женя, навіть хірургам не було чим шити. Тож волонтери паралельно із розвезенням продуктових наборів та евакуацією цивільних постачали також і ліки. Фонд допомагав і військовим, забезпечуючи тим, що рятує життя на передовій: тактична медицина, коптери. Прямо зараз команда збирає 3 мільйона на вісім квадроциклів для евакуації поранених.

«Просто так із фронту не поїдеш, і військові могли приїжджати до нас на штаб за аптечками, їжею та ліками саме коли евакуювали поранених: “Я везу 300-го, заскочу до вас і заберу”. Минулого літа ми постійно бачили, на чому евакуюють військових. І нам дуже боліло, що вони приїжджали на розстріляних бусах або на універсалах. Іноді просто в багажник дев'ятки кладуть поранену людину і так везуть. Тоді ми прийняли рішення зібрати кошти на броньований евак. І після того проєкту фокусуємося на допомозі пораненим військовим на лінії зіткнення з ворогом». 

Фонд працює таким чином, аби військові могли звернутися до них, наприклад, за аптечкою з мінімальними бюрократичними перешкодами. За час повномасштабного вторгнення передали медицини на 450 тисяч доларів. Медичний напрям роботи — критично важливий і дуже дорогий. 

А ще команда реалізує проєкт «Безпечне українське дитинство»: відкривають дитячі простори у підвальних приміщеннях у Харківській області. Мета — обладнати кімнати, де батьки можуть на декілька годин залишити дітей віком від 4 до 16 років для навчання і спілкування. Два таких простори вже функціонують у Дергачах, два — на деокупованих територіях, у Безруках і Савинцях. У планах є відкриття ще одного. 

Цей напрямок — теж важливий, пояснює Женя, адже від часів пандемії дітям не вистачає повноцінної соціалізації. А доки обстріли тривають, повернення до звичного шкільного життя нам не світить.

«Поки у мене в кишені руснявий паспорт, я все одно буду до себе ставитися як до людини другого сорту»

Відчувати себе хоч якось причетною до нації окупанта, навіть за документами, Женя не бажає. Почала розбиратися, як отримати громадянство: їй відповіли, що доки йде війна, це питання не піднімається взагалі. Паспорт із двоголовим орлом створює додаткові складнощі: дівчина довго не могла отримати водійське посвідчення, аби їздити у волонтерських справах. Її ретельніше перевіряють на блокпостах. Щоб одружитися, потрібно було перекласти паспорт українською, а нотаріуси відмовляли.

«Чесно, із тим перекладом, коли нам на восьмий раз відмовили, я перестала навіть заходити в кабінети до нотаріусів. Ходив чоловік зі своїм паспортом: “Я громадянин України, це моя жінка, будь ласка, перекладіть її паспорт”. 

Це був самий початок, ситуація в місті була напруженою, постійні обстріли. І я чудово розумію реакцію людей, які мені відмовляли. Навіть не вірилося, що хтось погодиться це зробити. Я дуже вдячна нотаріусу, який побачив у мені насамперед людину і погодився перекласти документи».

Певний час Жені було емоційно важко: їй здавалося, що пости з посилом «хороший росіянин — мертвий росіянин» стосуються і її також. Проте вона не приховує цей факт у соцмережах: так, у неї російський паспорт, але вона живе в Україні й активно волонтерить. Усі знайомі підтримують Женю. Але можливість зіткнутися з реакцією незнайомих людей все ж лякає:

«У мене є безпечна бульбашка, за рамки якої я не хочу виходити, бо сумніваюся, що вистачить ресурсу. Скільки подяк і медалей я на себе не повішу, поки в кишені руснявий паспорт, я все одно буду до себе ставитися як до людини другого сорту в цій країні.

Зараз такі часи, коли полутонів немає: є ворог, є свій. Хороші росіяни — у пакетах, ми всі це чудово розуміємо. Я не знаю, який досвід у людини, що вона мала до того, як зі мною зустрілася. Якщо вона все втратила, прожила якісь шалені події, і ти їй показуєш російський паспорт, перша реакція — неконтрольована. Тому звинувачувати когось в упередженому ставленні я не можу. Я відчуваю сором за націю, до якої належу, і маю бажання заслужити гідне ставлення до себе. Це моя проблема, і я з нею живу».

Асія Мельник і Наталя Кузів

Бандерівка і «казахобандерівка»

І Асія, і Наталя приїхали з Казахстану до України десять років тому. Асія Мельник вийшла з поїзда в грудні 2013 року з трьома валізами: переїжджала до коханого, з яким познайомилася під час відряджень в Україну. А Наталя Кузів прибула в серпні, бо вступила до університету за програмою обміну студентами. Із 30 безоплатних місць для молоді Казахстану 15 були для етнічних українців.

«Наша діаспора в Караганді специфічна: переважна більшість — онуки членів УПА. У Казахстані культивують етнічне походження, на свята в центрі міста роблять заходи, і люди виходять у національному вбранні, демонструють страви, пісні, танці, все на світі. А коли я приїхала до Києва перед Днем Незалежності, стався облом: я у вишиванці вийшла в центр, і всі почали зі мною фотографуватися. Це було до Євромайдану: після того повернення до ідентичності почалося страшенними темпами». 

Дівчата сміються: зібралися разом бандерівка і «казахобандерівка». Бабуся і дідусь Наталі народились у Івано-Франківської області. Вони були в УПА, і до Казахстану їх вивезли як політв'язнів. У Асії теж є українське коріння: прабабуся вийшла заміж за казаха, а сама була з воронезької області. Тоді ця територія була українською.

«Я пам'ятаю, бабуся показувала фотографію з весілля батьків: її мама в національному вбранні, поруч стоїть тато у солдатській формі. Пам'ятаю, у неї був такий вінок, вишиванка, сукенка і черевички червоні», — із ніжністю згадує дівчина.

Юрти незламності

Познайомились Асія і Наталя під час повномасштабного вторгнення, взимку 2023 року як волонтерки на проєкті «Юрта незламності». Коштом казахських бізнесменів у містах України встановили сім юрт: у Харкові, Києві, Миколаєві, Львові, Одесі, Дніпрі та Бучі (ця юрта відкрилася першою, але пізніше її перенесли у Слов'янськ). Харківська юрта була розташована біля станції метро «Архітектора Бекетова» і зараз, на жаль, уже не працює. За технологією юрти робляться без цвяхів, важкий войлок просто прив'язаний до рейок, тож конструкція «склалася» через приліт неподалік.

Юрти задумувалися як пункти незламності: люди могли прийти погрітися, зарядити гаджети. Разом з іншими волонтерами дівчата чергували, готували національні казахські страви, чай і каву, спілкувалися з гостями. До кінця березня 2023 року потік людей був великий. 

Коли блекаути припинилися, закривати юрти не стали — на випадок продовження атак на інфраструктуру України. Юрти трансформувалися в культурні центри з подіями для дітей і дорослих: малюванням, ліпленням із глини, з навчанням першій медичній допомозі. Там проходили виставки й концерти. У кожному місті юрта має власний характер, розповідають дівчата:

«Київська юрта більше культурна. Наприклад, у ній висіла виставка Шевченка за підтримки Національного музею: вони дали нам оцифровані репродукції картин, які Шевченко писав у селі в Казахстані. Харківська — івент-юрта. Там прекрасна волонтерка, Ірина Броннікова, у неї все на місяць було розписано: арттерапія, лекції з психології. В одеській робили йогу, тілесну терапію. Там досі пригощають чаєм, причому тамтешні волонтери купують все за власний рахунок».

Багато людей, які приходили до юрт, були якось пов'язані з Казахстаном. Хтось хотів поспілкуватися чи приносив смаколики, одна жінка принесла тюбетейку. Деякі відвідувачі цікавилися, чи казахи підтримують українців — або ж уже мали свою думку з цього приводу й заходили її висловити:

«Були ті, хто казав: “От навіщо нам ваша юрта?”. І коментарі, до речі, у фейсбуці теж такі були: “Доки ваша влада передає озброєння росії, ви намагаєтеся відбілити свою присутність тут?”».

Голодомор, репресії та русифікація

Офіційно Казахстан займає нейтральну позицію стосовно російсько-української війни. Дівчата пояснюють: з одного боку вони межують з росією, з іншого — з Китаєм, тому виступати проти війни країна не ризикує. Проте багато казахських громадян підтримують Україну та навіть воюють за неї, незважаючи на те, що вдома на них чекатиме арешт і суд.

Цивільні збирають для українців гроші, відправляють фури з гуманітаркою. Наталя розповідає, що під час підриву Каховської дамби вантаж зібрали за два тижні, в той час як європейські партнери, від яких очікували допомоги, просто відмовчалися. 

Асія зауважує, що Казахстан сильно русифікований: уроків казахської мови у школі набагато менше, ніж російської. Тож навіть зростаючи там, дівчина знає казахську гірше за українську.

«Казахстан і Україна взаємопов'язані через репресії. У Казахстані теж був Голодомор, не такий сильний, як в Україні, але там теж про нього говорять. На жаль, вони ще не можуть офіційно визнати це геноцидом сталинського режиму», — пояснює Наталя.

У Казахстані велика українська діаспора: покоління, які виїхали на целіну, які були депортовані за участь в УПА, які приїхали піднімати рудники.

«Є історія: коли політв'язнів виводили на роботи, їм практично не давали їсти. Багато з них вмирали від голоду. Місцеві казашки бачили це. Вони робили курт: сир із кисломолочного продукту, молока чи айрану, він дуже твердий і виглядає як камінчик. І казашечки ходили і розкидували сир, пояснювали на пальцях, що це треба їсти. Солдати, які наглядали, не могли зрозуміти: ходять, камені збирають, нехай, головне, щоб не колосся. Таким чином багато ув'язнених вижило, бо він перебиває апетит: як енергетичний батончик, але дуже маленький», — розповідає Наталя.

Зараз дівчата мають громадянство Казахстану і посвідку на постійне проживання тут. Вони хочуть отримати українське громадянство й досліджують, як це зробити. Тепер за законом необхідно скласти іспити з української мови, історії та Конституції. І якщо з мовою складнощів немає, то комісій, які приймуть два інших іспита, поки не існує.

Шон МакГіверн

Американець, ірландець, українець

Із Шоном спілкуємося англійською: він жаліється, що не вивчив українську раніше, але робить це зараз. Питає, коли вийде стаття, і додає: «Знаю, що вона буде українською, це мені буде домашнє завдання. Там точно будуть слова, яких я не знаю». Іронічно, адже коли ми познайомилися, він був моїм викладачем англійської.

Уперше Шон приїхав до України у 2006 році, у відпустку: відвідав Київ, побував у Криму. Каже, що для американців історичне місце — Ялта, де у 1945 році відбулася Кримська конференція.

«А потім, як, напевно, будь-який іноземець, я зустрів дівчину, яка теж була у відпустці. Став повертатися до України, аби побачитися з нею. Я знайомився з людьми, досліджував країну. Я вигорів на корпоративній роботі, весь час працював без відпусток і шукав змін. Закохався у країну і місто, і вже майже дев'ять років Харків — це мій дім».

Пояснити любов до України Шон не може. Каже: дуже щастило на крутих людей. Його життя в Америці було дуже структуроване: плани на 6, 12, 24, 36 місяців. 

«Ти завжди думаєш про майбутнє та ніколи не живеш зараз. А в Україні, з усіма шаленими історіями, які траплялися зі мною протягом цих років, — ох, ти живеш у моменті. І я потребував цього. Думаю, в Америці життя інколи занадто просте. А в Україні — все можливо».

Співпало так, що у 2013 році Шон був у росії: викладав бізнес-англійську в москві. Коли росія почала військову агресію в Україні, він дочекався закінчення контракту та 31 жовтня 2014 року приїхав до Харкова. Розповідає, що росіяни на кордоні не хотіли його пропускати, називали шпіоном. Бути іноземцем у росії тоді було непросто, і Шон був щасливий вибратися звідти. А опинившись у Харкові, цілував землю на вокзалі.

Під час нашого зідзвону на Шоні — жовто-блакитний браслет, кепка та футболка з українською символікою. Та це не нове для нього: він носив вишиванку в Харкові ще до повномасштабного вторгнення. Каже, десь є фото зі святкування Дня незалежності у School Pub, де він у вишиванці та з бандурою. 17 березня 2022 року, у день Святого Патрика, на своїй Facebook-сторінці Шон написав: «Моя національність — американська, моя кров — ірландська, а серце — українське!».

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Шон був у Америці. Він контактував із колишніми учнями в Україні, з другом збирав гроші та пересилав на картки: на їжу, медицину. Пізніше доєднався до благодійного фонду «Паростки надії», Sprouts of Hope, аби зробити допомогу сталою та масштабною. Організація допомагає цивільним у Харкові та області: збирає та розвозить гуманітарну допомогу, допомагає медичним закладам, бібліотекам, школам. Серед волонтерів і українці, й іноземці. Кошти збирають здебільшого за кордоном, і це одна із задач Шона. Він директор із комунікації.

«Завжди є що робити: відбудовувати школи, лікарні. Буде потрібно багато закладів реабілітації для наших військових, травмованих фізично і психологічно. Тож це зобов'язання на все життя, чи не так?».

«Я буду цим другим диханням»

Шон повернувся до України на початку червня 2023 року. Друзі казали йому, що не варто, залишайся у безпеці, ти й так допомагаєш. Але він захотів приїхати: 

«Це як бігти маратон. Десь на середині думаєш: “О Господи, як я добіжу до кінця?”. А потім відкривається друге дихання. Тож я подумав, що я буду цим другим диханням. У червні, коли мої друзі бачили, що я повернувся, вони раділи, посміхалися, обіймали мене. Нам буде потрібно багато других дихань, бо це довга битва, чи не так? Бігти цей маратон виснажливо. І я бачу, що українці виснажені, бачу по їхніх очах».

У Харків Шон їхав через Львів. Знайшов кафе в центрі та спитав офіціанта: «Борщ смачний? Бо дивись, я чекав на цей момент півтора роки. Тож передай шефу, нехай покаже клас». Борщ був такий смачний, що Шон його навіть сфотографував і повернувся туди наступного дня.

«Більшість часу в Україні я просто слухав, дивився, намагався зрозуміти. Мої друзі казали: “Щось ти дуже тихий”. Я дійсно говорив мало, тільки коли робив щось для фонду. Я спеціально зустрічався з друзями і питав: “Можеш розповісти свою історію про перші дні?”. Хоч я і знав більшу частину, з їхніх слів це було потужно й емоційно».

У Шона завжди було право перебування в Україні, проте під час повномасштабної війни він може залишатися тут протягом 90 днів. Нещодавно цей строк вийшов, і він поїхав у Аризону, до батьків. Їм вже за 80 років, тож вони потребують догляду. Доки Шон в Америці, він планує встигнути зібрати грошей для фонду, а потім — знову до Харкова. 

Гроші можна збирати онлайн, але зустрічі вживу ефективніші, каже американець. Для фандрейзингу Шон виступає перед групами у декілька десятків людей. Інколи отримує пожертви від приватних осіб, часом від організацій. Шону допомагає те, що він має унікальний погляд на ситуацію: він американець, але живе в Україні з 2015 року та є частиною спільноти, частиною країни. 

«Коли я розмовляю з людьми, стараюся стримувати емоції, свій гнів. Складно говорити про країну, яка є моїм домом, але я намагаюся прибрати суб'єктивне сприйняття, любов до країни та людей. На початку в мене це не виходило. Та я пояснюю, чому підтримувати українців — праведна справа, чому в українців немає іншого вибору, окрім як чинити опір росії, і які вони сміливі.

Я кажу, що українці робитимуть це і без допомоги Заходу, проте з нашою підтримкою їм буде простіше. Важливо знайти підхід до американців. Я питаю: “За останні 30 років кого ми вважаємо своїм ворогом?”. Більшість скаже — росію, хтось назве Китай, тож у будь-якому разі, росія в топ-2. Бо вона постійно так чинить: у Грузії, Сирії, в Україні, всюди. Ніхто й ніколи не казав: “О, слава Богу, росіяни прийшли!”. Бо куди б вони не прийшли, вони викрадають та катують людей.

Тож росія — ворог. Що, як ми використаємо 3% від нашого оборонного бюджету, і через рік 50–60% російських військових, спорядження, танків будуть знищені, а жоден американський солдат не загине? Чи готові ви на це піти? І вони кажуть: “Так, звісно!”».

За словами Шона, американці продовжують підтримувати Україну. Він зауважує, що медіа висвітлюють це інакше, багато говорять про war fatigue, втому від війни. Проте підтримка є і серед пересічних громадян, і у владі. Тож ті, хто проти підтримки України, кричать найголосніше, зробити вони нічого не можуть.

Невдовзі Шон збирається повертатися до Харкова. Весь час від 24 лютого він продовжував платити за свою орендовану квартиру в центрі міста. 

«Хіба це не доказ? Можливо, варто було б перевезти речі у житло поменше, але я так люблю свою квартиру! Вона прямо поруч із “Нікольським”, там спортзал, до якого я ходжу, багато кафе і ресторанів. Так, божевільний американець платить за оренду».

У тому ж районі Шон хотів відкрити свій заклад, бар, де спілкувалися б англійською. Через війну будівництво зупинилося, проте планів Шон не полишає.