Військові та волонтерки. Чотири історії жінок на війні

Журналісти з «Першого Криворізького», «Накипіло», «Вароша» та «Новин Донбасу» зібрали кілька показових історій про українок на війні.

Чи була Куба на Кубі? Як ми намагалися не ставити дурних питань парамедикині Юлії Сідоровій

Куба відома в світі дизайну і моди, з нею дружать митці, а декого вона ще й надихає на творчість. Здавалося б, до чого тут війна? Але на війні Юлія Сідорова давно. Не могла стояти осторонь після подій «Майдану». Була госпітальєркою, нині — парамедикиня. У 2019-му вона демобілізувалась, але з перших днів вторгнення знову долучилась до лав ЗСУ. На ній військова форма, на обличчі — легка засмага: у Куби перша відпустка з початку великої війни, тож поїхала погостити до мами та собачки Бусі за кордон. 

Скоро їй вертатися на Бахмутський напрямок. Юлія каже, що побратими з перших днів відпустки жартома вимагали повернутися «додому».

«Виставила якусь цивільну світлину, побратим написав мені: “Румбік, харе там уже. Повертайся в родину!”. Побратими мене називають Кубік, Румбік, Кубінська. Найбільша прив'язка сьогодні — до фронту, і відчуття родини саме там залишається».

Пропоную каву. Юлія просить без цукру, і від смаколиків відмовляється. А я тим часом пригадую, як уперше побачила її чотири роки тому. Тоді у Харкові біля намету «Все для Перемоги» постійно відбувалися мітинги та протести. А оскільки Харків — місто творчих людей, часто все закінчувалося концертами. 

Під час виступу (тоді ще панкового) гурту «Жадан і Собаки» я побачила яскраву пані в береті, яка привертала загальну увагу. Танок її був запальним, а позування на камеру — майже професійним. Так я дізналася про Кубу й усі ці роки слідкувала за нею в фейсбуці. І ось вона сидить переді мною, п'є каву, а мені кортить розпитати про Жадана. Адже він присвятив Юлії вірша! Мені страшенно цікаво, як це відбулося. Та стримуюсь: це теж топ-5 дурних запитань Кубі.

Ми говоримо про двовимірність сьогодення. Людина приїжджає з фронту, бачить спокійне повсякденне життя. Звісно, починаєш порівнювати — і це страшенно тригерить. Юлія зазначає, що нова реальність — складна. І коли повертатимуться бійці та бійчині, важкими будуть наші шляхи порозумінь. А зараз, на її думку, головним є повага та допомога. Цивільні мають шанувати військових, але не ідеалізувати. І підтримувати військо якомога потужніше.

«У більшості людей уже зник страх, який був на початку вторгнення. Не те що хтось забув про війну, усі про війну пам'ятають. Просто страх зник, і багато хто, які допомагали, уже не хочуть. Але насправді у нас не надто добре на фронті, і ще ніхто нікому не дає гарантії Перемоги. Не можна розслаблятися, треба якомога більше підтримувати армію всіма способами».

Боротися за своє Куба навчилася під час Революції Гідности. Цей досвід знадобився їй у «Госпітальєрах». Не маючи ані навичок, ані досвіду, в 2014 вона пішла на війну. Швидко вчилась, здобувала досвід у найгарячіших точках Донбасу, закінчила курси підготовки парамедиків за стандартами НАТО. 

Власне, Жадан і написав про неї вірш «Госпітальєрка». Вони познайомилися вісім років тому. Сергій каже, що Куба завше світиться, а я підмічаю її легковпізнаваний сміх. Якщо колись спілкуватиметеся з Кубою — спробуйте її розсмішити, не пошкодуєте.  

Її безстрашність викликає у побратимів подив, навіть дехто називає «контуженою». Хоча Куба і має контузії, але тут дещо інша конотація.  

«Часто буває, що на війні ти не почуваєш страху. А потім повертаєшся і згадуєш: “Там мене могли вбити, дивом вижив”. У хлопців на фронті відсутність у мене страху викликає жарти. Але всі знають, що я ніколи не відправлю екіпаж у місце, куди сама не можу поїхати. Буває, водій відмовляється. Мовляв, там не проїдеш, можуть обстріляти. Та я кажу: “Є якісь інші пропозиції?” — і ми все одно їдемо». 

Юлія переважно працює з чоловіками. Вони перебувають під її керуванням. Хоча потрапити на фронт навіть для мотивованої жінки — задача із зірочкою. Куба офіційно в ЗСУ вже після повномасштабного вторгнення. До цього була на добровольчих засадах.

«Ще на етапі військкоматів не надто радіють жінкам. Коли я перед армією проходила ВЛК, прийшла до хірурга. Він мені: “А як ти будеш із таким манікюром воювати?”. А я до того вже у “Кракені” воювала і мала бруд під нігтями замість манікюру. Я була на війні й так, просто прийшла офіційно оформлюватися. Тож подумала, що він мене засоромив за відсутність манікюру, почала виправдовуватися. А виявилося, що він говорить це кожній жінці, навіть не дивлячись на її руки».

На жаль, часто буває, що жінки не можуть потрапити в армію через те, що вони — жінки. Юлія радить самостійно набувати знань і вмінь. Коли ти маєш не лише мотивацію, а реальні навички — це збільшує шанси. 

«А взагалі, це сумно. Є багато чоловіків, які не можуть або не хочуть воювати, а їх змушують. А є багато мотивованих жінок, яких не беруть. Попри те, що мене знає дуже багато людей, до приходу нового комбата, який адекватно оцінює мій професіоналізм, я стикалася з сексистськими моментами. Мовляв, “займайся папірцями, а евакуацією хай інші опікуються. Ти жінка, куди тобі їздити?”. Я за те, щоби жінок мобілізували на рівних із чоловіками, тоді й ставлення буде змінюватися.»

Куба каже, що готувалася до великої війни ще з 2014 року. Точно знала, що вона буде. Пригадує: її посестра у 2017 році тільки-но стала парамедикинею і мріяла когось врятувати. Тоді ситуація була стабільнішою, поранених було мало. Юлія їй тоді сказала: «Війни вистачить на всіх» — і, на жаль, виявилася права.  

«Коли все почалося, ми були в Києві. Із Катериною Приймак організовували штаб швидкого реагування. Було складно. Попри те, що мали гроші, ми навіть не знали, чи зможемо їх витратити. Що далі відбуватиметься? Бронежилети, шоломи — де все це брати? А найстрашніше — не було розуміння, що далі. Чи вистоїть Київ? Тоді обіймав страх, що все може закінчитися “Києвом за три дні”».

Нині Юлія Сідорова — парамедикиня 92-ї окремої механізованої бригади, яка служить на Бахмутському напрямку. Я не питаю, скільки Куба врятувала людей, та розмова про це заходить сама собою. 

«Я не знаю, як рахувати. Можна поїхати рятувати людину з легким пораненням, але в такі умови, що ніхто інший її не забрав би. Був такий випадок нещодавно: хлопці дякували, бо не вірили, що хтось приїде. А можна врятувати життя завдяки професіоналізму, але бути в безпечніших умовах. Дуже багато поранених, яким я допомогла, але вирахувати, кому врятувала життя, а кому просто допомогла — складно. Іноді рятуєш життя людині тим, що навчив надавати допомогу собі. Буває, пишуть хлопці, про яких я вже забула, бо знайомилися ще у 2015 році. Вони дякують, що я їх навчила, і це врятувало їм життя. Приємно, але це, звісно, не так ризиковано, як їхати витягувати когось на Бахмутському напрямку».

Дружбі, любові, бентезі — усьому цьому є місце на війні. На думку Юлії, у тих умовах зближення відбувається швидше. Не просто так існують визначення «побратим» і «посестра»: на війні стають не просто друзями, а кимось значно ближчим. У звичайному житті набагато більше потрібно часу та спільно пережитих подій, щоб назвати людину другом. Треба мати щось спільне, подібні інтереси. 

«Упевненість, що ти можеш довірити комусь життя, може ніколи не з'явитися у цивільних, а тут воно виникає швидко. Часто трапляються якісь трагедії, і ми мусимо їх разом переживати. Від цього стаємо ще ближчими. Ми багато жартуємо, у медиків узагалі чорний гумор. Для нас, військових, смерть — щось буденне, як для цивільних випити кави. Маємо свої жарти: “Сфоткаймося, поки ми всі живі”». 

Питаю топ-три, що тішить та бісить парамедикиню. Що тішить — відповідь одна: коли вдається врятувати пораненого чи поранену. А от щодо дратівливих моментів — Куба трошки посміюється та із запалом починає перелічувати:

«Як парамедикиню мене бісить, коли дізнаюся, що хтось із хлопців забув узяти з собою ноші чи аптечку. Дратує, коли доводиться щось переробляти, коли попередньо було неправильно надано допомогу побратимами. Ми ж не тільки допомагаємо, але ще й навчаємо. Коли бачиш, що вони зробили те, що ти категорично казала не робити, це дратує. Бісить, коли виїжджаєш на евакуацію, а тебе обстрілюють!».

Як цивільну людину, мене відверто шокує, захоплює та лякає те, що я чую. Слухаю — і згадую той танець Юлії в день нашого напівзнайомства. Пригадую, що вона — дизайнерка, яка розробила власний бренд одягу CubaBuba. Юлія презентувала власні колекції в Парижі та на Ukrainian Fashion Week. Вона є учасницею Жіночого Ветеранського Руху та співзасновницею творчого цеху Veteranka, а ще — розробила форму для жінок-військових. Я навіть трохи заморилася, поки описувала це, а Куба не втомлюється все це втілювати!

«До нас долучився Станіслав Бітус, мій учитель із дизайну, і Ганна Суворкіна, що до нас пішла від Фролова (відомий дизайнер, створював сукню Бейонсе). Я задоволена командою. Ми створили колекцію, представили в Парижі. Приймали нас добре, у залі не змогли розміститися всі охочі, тож ми планували кілька разів здійснити дефіле. Повноцінно в соцмережах ми її ще не показали, але маємо ідею доповнити колекцію та демонструвати її на Ukrainian Fashion Week наступного року».

Юлія каже, що давно не малювала ескізів, хоча це є елементом самореабілітації — Куба двічі долала депресію. Вона схвально відгукується щодо психотерапії. Сумує, що нині ніхто не опікується ментальним здоров'ям бійців, крім небагатьох волонтерів. 

«Буває, не дуже добре почуваєшся. Із одного боку, це заважає малювати, та якщо все ж таки опановуєш себе й починаєш — стан вирівнюється. Це свого роду терапія. Особливо мені подобається процес, коли те, що ти уявив і намалював, візуалізується».

До речі, вищезгаданий показ можна буде побачити в документальному фільмі «Куба і Аляска». Як ви могли здогадатися, Аляска — це позивний. Це міноритарна копродукція за участю Франції (TAG Film), Бельгії (Clin d'oeil films) та України (2Brave Productions). Кіно ще в процесі монтажу, але дивним чином уже здобуло славу та визнання.

«За фільмування взялися ще на початку минулого літа. Стрічку можна буде переглянути не раніше серпня, але вона вже перемагає на всіх конкурсах, куди потрапляє. Я її ще навіть не бачила, але жартую, що моделюватиму собі сукню на премію “Оскар”. Між іншим, це моя дитяча мрія. Може, це воно і є?».

Запитую у Куби про відчуття дому. Зрештою, де її дім? Вона харків'янка, яка жила у Києві, а тепер стрімголов мчить на Донбас.

«Харків — мій дім. Якщо порівнювати нині місто з тим, яким воно було на початку вторгнення, з порожніми вулицями, тоді було відчуття комфорту, а тепер його менше. В останні приїзди я помітила, що ловлю якісь погляди, хтось може сміятися та показувати пальцями. Не пам'ятаю такого у 2022 році. Але це місто я люблю, воно класне».

Зауважую, що сумую за старим Харковом: яким легким, юнацьким і безтурботним було це місто до вторгнення. 

«Я не знаю, що таке “безтурботно”. Насправді хочеться Перемоги, та щоби ця безтурботність була загальною. Нещодавно мала розмову, і мені порадили зробити певні речі, аби “дати всьому лад”. У моєму розумінні лад — це те, чого більше ніколи не буде. Я можу уявити, що все буде добре чи погано, а щоб лад... Не уявляю. Але думаю, що Україна має всі шанси на Перемогу, просто потрібно дуже багато працювати. Усім».

Інтерв'ю закінчується, Куба одягає більшу на кілька розмірів піксельну куртку, і тут я  прошу сфотографуватись. Юліне обличчя розпливається у посмішці Чеширської кішки, вона каже: «Я не проти». 

Насамкінець я не витримую і наважуюся на примітивне питання: чи була Куба на Кубі? Цікаво ж! «Була!», — відповідає Юлія.

«Вона 24/7 на телефоні: щось дістає, комусь щось передає»

Світлану Янович у Кривому Розі знають сотні, якщо не тисячі людей. З перших днів повномасштабного російського вторгнення вона поринула у волонтерство. За вже майже 2 роки за допомогою команди волонтерів, у якій працює і Світлана, вдалось закрити зборів для військових на щонайменше на пару мільйонів гривень і передати безліч допомоги. Все більше жінок є у війську, як на штабних, так і на бойових посадах, чимало стають волонтерками, хтось відчайдушно розповідає світові про українську війну прямо з лінії фронту. Таких жінок легко можна знайти у будь-якому українському регіоні: на Харківщині чи Волині, на Одещині чи в столиці й ці історії – типові приклади, а не виключення з правил.

У Світлани власна мотивація волонтерити: її чоловік, Володимир Янович, служить в підрозділі аеророзвідки «Люфтваффе» 129-ї окремої бригади територіальної оборони. У відео 1kr.ua — як кардинально змінилось життя подружжя Яновичів за час «повномасштабки», неймовірні здобутки Світлани як волонтерки та щемка історія особистих переживань і любові.

«Люди постійно гинуть, зазнають поранень. Про це треба говорити»

«8 червня я потрапила під обстріл у Херсоні. Готувалася до прямого включення. Думала, що класно було б включитись з човна. Тоді з-під води було видно лише дахи будинків. Вода піднялася метрів на сім. Почався обстріл. Неподалік від нас прилетів російський снаряд. Ми почули, як посипалися уламки. Вирішили швидко тікати, але пробили наш гумовий човен. А я не вмію плавати. Та ще й у бронежилеті та в рятувальному жилеті зверху. Нас врятували місцеві мешканці, які допомагали евакуювати тварин. Не забуду ніколи. Потім я ще на мокрій траві, у комарах, хвилин 20 лежала на березі, бо обстріл тривав», – так журналістка Дар’я Літовченко згадує в розмові з «Новинами Донбасу» перші дні після підриву греблі на Каховській ГЕС.

Вже півтора роки вона живе у Херсоні, хоча сама родом з Донеччини, зі Слов’янська. Саме там сім років, з 2015 по 2022-й, Дар’я фіксувала перебіг війни на Донбасі. Але повномасштабне вторгнення кардинально змінило її життя. 

«Я пережила окупацію Слов’янська у 2014 році. Ми тоді вже бачили катівні, братські могили – те, що робила російська армія. Це було не в такому масштабі, як у 2022 році, але коли почалася повномасштабка, було розуміння, що коли російська армія зайде до міста, буде те, що ми бачили в Бучі. Що на активістів, волонтерів та журналістів полюватимуть в першу чергу. Так вийшло, що я ніби три в одному», – розповідає Дар’я. Дівчина разом із родиною виїхала у Львівську область, де продовжила працювати, але їй не вистачало роботи в полі, ближче до передової. До повномасштабного вторгнення Даша часто їздила у прифронтові міста. Тож, після 24 лютого хотіла й далі документувати війну. Восени 2022 року їй запропонували поїхати на південь. «Як мені пояснювали, мало журналістів, які хочуть туди їхати, всі бояться. Я погодилась. Тоді ще був початок повномасштабної війни. Ти або хочеш одразу брати зброю і йти воювати, або хоча б щось таке робити, щоб відчувати свою важливість», – розповідає Дар’я Літовченко.

7 жовтня 2022 року вона приїхала до Миколаєва, розуміючи, що після звільнення Херсона поїде туди. Раніше Даша не просто не жила на півдні, а жодного разу не була ані в Миколаєві, ані в Херсоні. Вісім місяців дівчина їздила з міста в місто, а після підриву греблі на Каховській ГЕС залишилась в Херсоні остаточно. Її сім’я переїхала в Київ, тож тепер Дар’я Літовченко знову живе на два міста. Працює в Херсоні та періодично їздить у столицю до родини. У журналістки є 13-річний син, який пишається своєю мамою, як каже Даша, більше, ніж вона сама. 

«Я хотіла переїхати в Херсон. Щоб повноцінно писати, знімати у фронтовому місті те, що відбувається, найкращий варіант – перебувати тут весь час. Ти більше розумієш мешканців, які переживають ці події. Ти стаєш частиною міста. Мені здається, не повноцінно просто приїжджати і знімати», – каже Дар’я. Журналістка бачила херсонців одразу після звільнення міста, їх піднесення та абсолютне щастя. Бачила горе – як після обстрілів люди дивляться на свої зруйновані будинки, від яких лишилось лише каміння, а екскаватори збирають ковшем все їхнє життя. Бачила єднання та турботу одне про одного – як від великої води херсонці рятували тварин, фотографії та інші дрібниці, які такі важливі для кожного. «Я пишаюся, що була тут після звільнення Херсона. Це справді найяскравіші спогади, які в мене будуть. Такої феєрії, таких емоцій я ніколи не бачила. Я тоді стала частинкою цього, розділила все, що відчували мешканці Херсона, коли вони плакали, обіймали мене. Це було неймовірно. І у цій ейфорії були всі ми. Коли ти плачеш від того, що розповідають люди, намагаєшся все одразу задокументувати. Після радості оголилися трагедії. Всі злочини російської армії, кількість катівень. Зараз, коли спілкуєшся з місцевими жителями, питаєш, чи страшно їм жити під постійним вогнем, всі як один кажуть: “Після окупації нам нічого не страшно”», – згадує Даша. 

Окрім звільнення Херсона, вона добре пам’ятає й день підриву греблі Каховської ГЕС. Тоді працювати доводилося в режимі нон-стоп: постійні прямі включення та зйомки. Вода прибувала з неймовірною швидкістю. 6 червня по Херсону ще можна було вільно пересуватись, але вже наступного дня частина міста пішла під воду. Місцеві мешканці, які жили в приватних будинках та ті, чиї квартири були на перших поверхах, фактично залишились без своїх осель. «Це все непросто, бо коли ти це знімаєш, переживаєш – це складно, та від цього неможливо дистанціюватись. Але люди в Херсоні мене захоплюють. У кожного своя унікальна історія, яка заслуговує на увагу. Все, що вони пережили, все, що вони роблять, – це неймовірно. Вони не опускають руки. І це додає більше ентузіазму до роботи, дає більше сил», – каже журналістка.

Після звільнення Херсона Росія постійно обстрілює місто. До захоплених Олешок, де вже перебувають окупаційні війська, напряму менше 10 кілометрів. В Херсон дістає артилерія, міномети і танки РФ. Над містом літають російські безпілотники, які іноді скидають вибухівку. Б’ють ракетами та авіабомбами. Обстріли в Херсоні настільки хаотичні, що неможливо передбачити, куди впаде ворожий снаряд. У той же час місто живе. Працюють магазини, кав’ярні, салони краси. «Коли ти весь час перебуваєш тут, то краще розумієш специфіку регіону, міста та фронтового життя Херсона. Але, як і всі місцеві, починаєш звикати до постійних вибухів, обстрілів. Це адаптація. У Херсоні життя схоже на лотерею, коли ти прокидаєшся вранці: “Фух, прокинувся! Живемо далі”. Але життя тут відчувається набагато яскравіше», – розповідає дівчина.

Окрім власне загрози життю, за словами Дар’ї, журналістам на півдні складно працювати й через катастрофічні обмеження. Херсон дуже закритий, знімати роботу Сил оборони та й просто людські історії військових майже неможливо. Ймовірно, такі обмеження є однією з причин, чому про Херсон інформації у ЗМІ все менше. Складна ділянка фронту, місто, яке щодня руйнує російська армія, майже зникло зі стрічок новин. Залишились хіба що сухі звіти офіційної влади. Саме тому, за словами Дар’ї Літовченко, люди в Херсоні відчувають себе забутими. І саме тому, на її думку, так важливо, аби тут, хай і в небезпеці та під постійними обстрілами, залишались журналісти та журналістки: «Люди постійно гинуть, травмуються, зазнають поранень. Хочеться про це якомога більше розповідати та говорити. Але про Херсон ніби забули. Так склалося, що більшість уваги прив’язується до якоїсь трагедії. 6 червня, коли підірвали дамбу, увага всіх ЗМІ – українських і світових була прикута до регіону. Сюди йшла величезна кількість допомоги. Як тільки вода відійшла, а тема всім набридла, люди почуваються покинутими. Коли приїжджаєш в якесь село у Херсонській чи Миколаївській областях, ти не просто знімаєш людей. Ти ще й роздаєш гуманітарну допомогу, поєднуючи роботу з волонтерською діяльністю. Це теж цінно. Бачити очі людей, коли вони отримують допомогу. Вони радіють абсолютно всьому».

Із топ-менеджменту – в армію: шлях Касатки

До повномасштабної війни – керівниця з розвитку Західного регіону компанії «Золотий вік», –  від лютого 2022 року й понині Ганна є військовослужбовицею 68-го окремого батальйону тероборони «Закарпатські шаркані», – розповідають журналісти видання «Варош». За майже 2 роки повномасштабної війни вона з нуля освоїла нову військову професію, отримала звання сержантки ЗСУ, разом із бойовим підрозділом побувала у самому пеклі війни, вийшла заміж наодинці і весь цей час лише кілька разів мала змогу міцно обійняти доньку.

Струнка, світловолоса, з відкритим ясним поглядом і м’якою щирою посмішкою – якби не військова форма та незліченні стоси товстенних папок у кабінеті, ніщо би не вказувало на те, що на її тендітних плечах останні кілька місяців тримається весь документообіг військового підрозділу. Ганна Штефанюк служить у стройовій частині батальйону «Закарпатські Шаркані» – структурному підрозділі військової частини, що відповідає за документообіг та облік особового складу.  Нині вона несе службу в пункті постійної дислокації батальйону на Закарпатті – перевелася, аби бути поруч із чоловіком Іваном. Від початку повномасштабного вторгнення він захищав Україну у лавах 128-ої бригади, брав участь у боях за Гуляйполе, Херсон, Мар’їнку. 

Був важко поранений торік у грудні під Соледаром, тривалий час перебував на лікуванні у шпиталі. Відтак, звільнений із військової служби за станом здоров’я, продовжує лікування вдома. Побралися Ганна з Іваном, вже будучи у війську і на відстані: на розпис чоловіка з фронту відпустити не могли, тож оформляли шлюб дистанційно. 

На момент, коли прийшла у військкомат, Ганна, як каже, не мала й «зеленого поняття» про армію та її устрій. Згадує, як почувши про тероборону, навіть деякий час думала, що це «якась типу громадська організація». “Мене чомусь навіть не збентежило, що оформлятися треба через військкомат, – посміхається жінка. – Лише коли побачила своє прізвище в наказі й отримала форму, усвідомила, що я – у війську”. Одразу на початку повномасштабного вторгнення свою тоді ще 13-річну доньку Ганна вивезла до батьків у Чехію. Сама ж повернулася додому і трохи пізніше телефоном сповістила батьків про те, що йде служити. 

Дуже швидко 68-ий батальйон тероборони перевели в підпорядкування оперативного командування «Схід» і у квітні тероборонівці вирушили на Донеччину. Про те, що висуваються на передову, Ганна рідним не зізналася, каже: вони б лише марно «з’їли» собі всі нерви. Згадує, як уперше відчула неспокій, коли всі отримали наказ вдягнути захисне спорядження. Трохи згодом настав час для справжнього страху – перша в її житті міна прилетіла у трьохстах метрах від їхнього автобуса. “Ми такі «зелені» ще тоді були, розбіглися хто куди. Це зараз вже всі «обстріляні», знаємо, як діяти в тій чи іншій ситуації. А на початках… Звісно, що я боялася: думала, що ми будемо десь в умовно спокійному місці, а нас одразу кинули на бойові, – згадує Ганна Штефанюк. На Донеччині «Закарпатські шаркані» стояли від весни й до кінця літа.

Ганна з теплом згадує, яке сильне приємне враження справила на неї Донеччина, і як перевернулися її уявлення про цей регіон за період перебування на сході України. Каже: їхала з упередженнями та стереотипами про «сепаратистів», готувалася зустріти вороже ставлення. А натомість почула, як діти, споруджуючи іграшкові блокпости чи граючись літніми вечорами у дворах, наспівували українських пісень. А ще побачила, з якою шанобливою вдячністю ставляться до українських військових дорослі. Й понині Ганна дбайливо зберігає цілу колекцію подарованих дітьми дрібничок, яку привезла з українського багатостраждального сходу: плетені зі шнурівочок браслетики, саморобні патріотичні листівки, поробки з жовто-блакитних стрічок…

За час перебування підрозділу на бойових позиціях у батальйоні, за словами Ганни, службу несли 8 жінок.

 «І жодна з нас, я вам скажу, жодного разу не спасувала. Ми були у дуже важких, небезпечних умовах, але я ніколи не бачила серед наших дівчат паніки, – каже Ганна. – Кожна дівчина у нас – на своєму місці, і кожна – корисна для батальйону. Я би й сама не була тут, якби вважала інакше”. Загалом же, каже, в армії, незалежно від статі, кожен може знайти своє місце. Навіть на тій ділянці зовні не завжди видимої, але такої важливої роботи, яку сьогодні «закриває»  Ганна Штефанюк, катастрофічно не вистачає людей. На запитання, що вона робитиме після завершення війни і чи бачить себе надалі у війську, каже: “Ні, в армії не залишуся. Хочу бути з донькою, з родиною, – відповідає Ганна Штефанюк. – Я би могла звільнитися з війська і зараз, оскільки маю неповнолітню дитину. Але я мушу розуміти, що зробила все від мене залежне, щоб моя совість була чиста. Тож поки я тут потрібна, не можу взяти і все кинути. Це важливо, в першу чергу, для мене».