Уроки війни. Значення віри

Учителька з Одещини Олеся Чайківська розповідає про щоденні подвиги українців і українок, уроки, що мають ціннісний компонент, та чому не можна жити напівсили.

Після війни не може бути повернення до старої системи навчання. Бо за цей час українське вчительство напрацьовує якісно нові методики, що спрямовані на психологічні потреби дітей, робить уроки цікавими та яскравими. Про зближення з дітьми в час війни розповідає Олеся Чайківська, учителька української мови та літератури, заступниця директора з навчально-виховної роботи у школі ім. В. Чорновола м. Южного, що на Одещині. На думку пані Олесі, саме переворот у мисленні вчительок і вчителів, а відтак — у навчанні дасть змогу створити справді нову українську школу і водночас не втратити молоде покоління, яке стало свідком війни.

Головні уроки

Українці люблять зрощувати, плекати, давати життя, ми — народ-людинолюб. Але коли принижують нашу гідність, зазіхають на наші права, ми готові жертвувати собою і помирати за ці цінності. Один з наших уроків — це шлях випробувань, який ми мусимо пройти, лише тоді постане великий потужний народ. Упевнена, ми пройдемо цей шлях.

Ще один урок — урок вдячності. Я вдячна Богові, який дає нам віру. Моя велика вдячність кожному і кожній, хто докладає максимум зусиль для того, щоб вистояти і перемогти. Щиро вдячна нашим воїнам — кожен день я усвідомлюю все глибше, що вони за нас віддають життя. Як кажуть, немає більшої любові, ніж віддати життя за свого ближнього. 

Я дуже вдячна світовій спільноті, що нас підтримує. Мене вразили слова польського гурту з пісні «Подай руку Україні»: «Ти не стій збоку, а подай руку Україні»… І це справді дружня рука, яка допомагає.

Плекати сміливість

Під час війни мені найбільше відгукнулася фраза «Сміливі завжди мають щастя» з твору «Тигролови» Івана Багряного. Вона підносить мій дух. Я вважаю, що ми — щасливий народ, бо вміємо об’єднуватися і відстоювати свою гідність, як це було на Майдані. Зараз уся Україна перетворилася на майдан єдності! Я думаю, що ми маємо плекати сміливість і не мовчати, а протистояти злу щоденно. І не лише в межах держави, а й у своїй громаді, на своїй вулиці. Ми маємо стати на сторону правди і відстоювати свою думку. 

Щоденний подвиг

Героїзм є щодня. Мій старший брат завжди своїм життям демонстрував любов до нашої землі й історії. І ось у перший день війни він пішов добровольцем на фронт, його юний син — у ТРО. 

Я захоплююся подвигом наших жінок, особливо тих, хто мали сміливість узяти дітей і виїхати з окупованих та небезпечних територій. Я дивуюся цій материнській потужній силі: вибиратися по декілька днів, переходити кордони, шукати безпечні місця, щоб зберегти життя дітей!

Я з дитиною перебралася з Одещини у Львів, не так далеко, але це рішення було для мене надзвичайно складним. Я розривалася на частини, шукала відповіді на запитання: де моє місце? Як правильно діяти? Чи можу я залишити свою громаду, де є певною лідеркою? А чи можу залишити дитину в такому стані і в такий невизначений час? Я мала забезпечити дитині надійний захист. І я дуже рада, що мене підтримали мої близькі, друзі. Подруга сказала, що Україна переможе, якщо я пожертвую собою заради дитини. Це мене зігріло. Я переступила через своє звичне життя, прийняла нові умови й здійснила маленький подвиг, поборовши себе. Згодом зрозуміла, що можу бути корисна і у Львові. Одразу почала шукати волонтерську спільноту – надійне коло людей, які щоденним героїчним служінням наближають перемогу! Ось тут я поринула в нове життя. Волонтерська праця доєднала мене до чогось потужного й важливого.

Ми маємо плекати сміливість і не мовчати, а протистояти злу щоденно. І не лише в межах держави, а й у своїй громаді, на своїй вулиці.

Зростання проти пасивності

До війни в нас був розкол між владою і громадою, ми не були єдині. Влада не дослухалася до наших голосів, усе вирішувала сама. Перед війною директор нашої школи хотів дізнатися про бомбосховища для учнівства, переймався їхнім станом, деякі представники влади підсміювалися і казали, що ми нагнітаємо ситуацію. Коли нам все ж надали приміщення для укриття, воно було захаращене, не придатне для перебування дітей. На мою думку, влада легковажила, не була готова до викликів часу, та ще й до війни. 

У день, коли почалася війна, місцева влада через учительство звернулася до батьків, щоб терміново вивезли дітей з міста (прикордонна зона, а також поруч небезпечне хімічне підприємство). І вже батьки самі мали вирішувати, як рятуватися. Прикро, що коли з міста виїхала частина вчительства, представники відділу освіти засудили наш учинок, хоча ми продовжували працювати дистанційно і виконувати всі посадові обов’язки. Таке ставлення принижує гідність учителя і свідчить про глибоку прірву між можновладцями і народом. 

Натомість наш директор підтримував колектив, зменшував напругу, просив усіх потурбуватися про безпеку дітей, також об’єднав навколо школи небайдуже громадянство в потужний волонтерський центр, до якого навіть влада звертається по допомогу. Саме така позиція мудрого керівника вселяє віру в нашу перемогу. Робота кипить: волонтери й волонтерки допомагають не лише військовим, але й городянам у скруті. Позитивним є те, що зараз зростає громада, люди кажуть, що треба зміни на рівні міста, адже влада займає пасивну позицію. Напевно, відповідальність лежить і на нас за те, що влада далека від людей, не чує нас…

Потужна віра

Мій ресурс — Господь. Він — моє джерело підтримки, його присутність мене урівноважує. Я знаходжу гармонію в Богові, молитві, єднанні з людьми доброї волі. Смерть безсила проти життя й воскресіння. Блаженніший Святослав Шевчук, Глава Української греко-католицької церкви, у великодній проповіді згадав випадок: один воїн написав на своєму шоломі: «Боже, якщо я загину, забери мене в рай, бо в пеклі я вже був». Мене схвилювало те, що наші воїни нелюдському викликові війни протиставляють любов, жертовність і потужну віру.

Також я зрозуміла, що моїм ресурсом є волонтерство. Я навчилася плести сітки й кікімори, упродовж трьох місяців викладаю курс української мови для охочих опанувати українську (з коліжанкою створили авторський проєкт «Соловейки», який складається з практичного курсу та розмовного клубу). Волонтерство підсилює мене, доєднує до боротьби за омріяну вільну та правову державу. 

Потужним ресурсом для мене є люди. Моя родина, учнівство, з яким я працюю, мої ближні, волонтери. Обмін творчою енергією з людьми мене тримає. 

Один воїн написав на своєму шоломі: «Боже, якщо я загину, забери мене в рай, бо в пеклі я вже був». Мене схвилювало те, що наші воїни цьому нелюдському виклику війни протиставляють любов, жертовність і потужну віру.

Зберегти молоде покоління

Окрім виконання обов’язків заступниці, я ще викладаю українську мову та літературу в 5 та 11 класах. З перших наших зустрічей з учнівством під час війни я помітила, що старшокласники й старшокласниці стали більш мовчазними, зосередженими, заглибленими в себе. Раніше вони були дієвими, а тепер їхня активність знизилась, хоча потреба готуватися до ЗНО залишалася. На заняття виходили 50 % учнів і учениць, а не 100 % чи навіть 70 %, як було раніше. Один юнак, золотий медаліст, який до війни не пропускав жодного заняття, два тижні не виходив на уроки. 

Інший юнак сказав, що його покоління втрачене, бо почалася війна, і він не зможе реалізувати свою мрію. Він навіть припускав, що йому доведеться взяти зброю до рук, хоча він лише в 11 класі… Це болючий виклик для вчительства — повернути дітей до їхніх мрій, до бажання рухатися й боротися попри все.

Мої молодші учні й учениці, навпаки, стали ще відкритішими, балакучішими. Вони ділилися і приємними, і важкими моментами. Наприклад, один учень після занять завжди просив залишитися онлайн, щоразу він розповідав, як йому цікаво в Польщі, що нового він дізнався. Одного разу хлопчик поділився своєю тугою: коли він вийшов на майданчик погратися, то зрозумів, що все там не його, усе чуже. Дитина заплакала... Я зрозуміла, що учительству головне бути тут і зараз із дитиною, стати надійною опорою.

Ми не знаємо, що на нас чекає завтра, не впевнені, чи ще будуть у нас ці зустрічі. Тому ми маємо спілкуватися з насолодою, давати дітям позитив і підтримувати їх.

Більше стійкості

Залежно від стану, настрою дітей я застосовувала різні підходи. Намагалася учнівству старших класів надати більше простору для свободи: вони могли не вмикати камери, якщо хотіли цього, у нас успішно працювало правило «вільної ноги». Я створювала таку атмосферу, щоб учні й учениці самі хотіли говорити. Заняття вибудовувала, враховуючи їхні побажання та потреби, робила все, щоб допомогти їм потроху повернутися в стан відкритості, який був до війни. За домовленістю з учнівством я запросила психологиню, щоб вона допомогла нам підвищити нашу стійкість. 

У школі під час офлайн-уроків ми працювала за технологією змішаного навчання, у нас було більше часу для роботи в командах, для творчих проєктів. Ми сумували за цими заняттями, але і в нових умовах намагалася працювати разом: я була і в ролі нитки, яка йде за голкою, і в ролі голки, яка веде нитку. 

Що ж до п’ятикласників і п’ятикласниць, то кожну нашу зустріч ми починали з невеличкого оповідання, притчі чи ресурсної вправи, щоб налаштуватися на заняття, підвищити мотивацію. Багато цікавих матеріалів для ресурсності, емоційного налаштування моїх учнів та учениць я брала від команди Малої EdCamp-академії (притчі, історії для душі, вправи, ігри).

Додому я задавала мінімальні завдання на вибір, якщо діти щось не прочитали чи не зробили домашнє завдання, все одно кожну зустріч виводила на позитивну комунікацію. Ми не знаємо, що на нас чекає завтра, не впевнені, чи ще будуть у нас ці зустрічі. Тому для себе я вирішила спілкуватися з насолодою, давати дітям надію і підтримувати їх.

Народження нової української школи

Ми як учительство бачимо, що багато чого робили не так, як треба, часом ішли за програмою, а не за дітьми. З початку травня адміністрація нашого навчального закладу порушила тему трансформації. На нарадах ми почали говорити про проблеми, які виявила війна, про виклики нової українські школи, на які варто реагувати вже сьогодні, про системи закордонних шкіл, у яких навчалися наші учні й учениці. Я як заступниця провела опитування батьківства, учнівства, вчительства щодо питань трансформації нашого закладу в наступному році (плюси та мінуси онлайн- і офлайн-навчання, які зміни варто запроваджувати з наступного року, який досвід варто запозичити в школах зарубіжжя тощо). Після того була педрада, на якій ми проаналізували результати опитування і затвердили проєкт «Трансформація школи». Основні позиції змін: проєктна діяльність, зв'язок навчання із життям, розвиток емоційного інтелекту, індивідуальний підхід, екскурсії, заняття на природі, економічна грамотність, поглиблене вивчення мов, психологічна підтримка тощо.

Ми з колегами свідомі того, що маємо будувати справді нову українську школу, яка нині народжується в таких складних умовах, як і народжується потужний український народ.

Нам варто переступити минулий досвід, позбутися стереотипів. Зближення з дітьми — основа нашої роботи. Приємно, коли учні й учениці шкодують, що урок так швидко закінчився, коли наприкінці заняття діти бажають мирного неба над головою! Думаю, цей досвід не можна забути, відкласти на полицю і повернутися до того, що було раніше.

Ресурс і проактивність

Я переконана, що мовчати у відповідь на зло — це зло. Треба навчати дітей і всю спільноту протистояти злу, пропаганді, зомбуванню, насиллю. Мені б хотілося, щоб ми цьому питанню приділили належну увагу, бо маленьке зло породжує більше. Міжнародна спільнота проковтнула анексію Криму — і нині ми всі маємо катастрофу світового масштабу: ворог нівелює цінності, набуті людством упродовж тисячоліть.

Як же в умовах війни бути в ресурсі? Досвід ресурсності ми самі збираємо по краплинці… Для мене ресурсом є читання Святого Письма, добрі справи, волонтерство, сходини з пластунами й пластунками, їзда на велосипеді, ранішні пробіжки, навчання за принципом EdCamp Україна: «Give – Get», створення нових проєктів та їх реалізація із залученням фахівчинь і фахівців (так у межах розмовного клубу ми провели відверту розмову з психологинею з теми «Як говорити з дітьми про війну?», благодійні майстерки тощо), а також значну увагу варто приділити щирому спілкуванню. Як заступниці директора ми багато часу спілкуємося з нашими вчителями і вчительками, підсилюємо позитивне мислення, залучаємо до спільнодії (виготовлення вареників, пиріжків, оберегів для наших воїнів), тримаємо тісний зв'язок із тими, хто за кордоном, стимулюємо до пошуку інструментів для взаємопідтримки.

Після трьох місяців перебування у Львові я повернулася додому й оцінила ще один ресурс – ДІМ як місце сили, глибинних коренів та невичерпної безумовної любові рідних.

На мою думку, основним джерелом нашої ресурсності є віра в те, що на нас чекає великий шлях відродження, а для нього треба мати сили.

Якісні зміни

Мені хочеться, щоб темою конференції ЕдКемп для вчительства була «Україна бере нову висоту». Вірю в те, що наша країна здійснить потужний стрибок у різних галузях, звісно, і в освіті теж. У всіх нас є великий потенціал, до того ж ми відчули єдність усередині держави, здобули підтримку світової спільноти. Переконана, що освітяни здійснять стрімкий стрибок до нової української школи. Уже до війни ініціатива знизу шалено зросла, в Україні працювали і продовжують активно діяти потужні громадські освітні організації, які надихають учительство, мотивують до змін!

Наша єдність і волонтерство як ніколи підсилюють освітній рух, на мою думку, паросток має швидко прорости й дати плід. Так, умови нині важкі, ми втрачаємо людей, території, але так само ми здобуваємо, повертаємо, стаємо сильнішими. Мені дуже хочеться, щоб наші діти прийшли в справді нову школу, і нам це до снаги.

Жити на всю силу

Внутрішньо я відчуваю, що на ЕдКемп поїхала б туди, де найбільше болить, де найважче — у міста, які потребують нашої підтримки, нашого душевного сопричастя. Це схід і південь України — Маріуполь, окупований Херсон, зруйнований Миколаїв, також це Буча, ті місця, що були звільнені від окупантів. Коли я раніше приїжджала в Станицю Луганську, то відчувала під ногами святу землю, зрошену кров’ю борців. Пам’ятаю, як мріяла привезти туди дітей, щоб вони відчули високу ціну свободи, а також перейнялися любов’ю до шматочка землі, який зветься «Україна». У таких місцях, як Станиця Луганська, ти відчуваєш енергетику, яка дає наснагу працювати, рухатися вперед і робити ще більше, бо не можеш жити напівсили.

Після Революції гідності була написана поезія, рядочки якої торкнули моє серце і закарбувалися у свідомості: «Ти полинув із Сотнею в небо, і тепер я стою замість тебе». Я відчуваю, що маю прожити не лише своє життя, а й жити насичено за тих людей, які загинули за волю.

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.