Уроки війни: Занурення в контекст

Керівниця секції хімічних технологій Київської МАН, менторка ГО «Навчай для України», психотерапевтка Ольга Казакова розповідає, як природничі науки набули нового значення під час війни і наскільки змінений стан свідомості впливає на здатність вчитися.

Навчатися під час війни важко, і не лише через постійні переміщення українців. Стрес і тривожність знижують здатність навчатися, на перший план виходить виживання, і, здавалося б, нині не до освіти. Проте саме сьогодні освіта має набувати особливого значення — так вважає Ольга Казакова, керівниця секції хімічних технологій у Київській Малій академії наук, менторка в ГО «Навчай для України» та психотерапевтка-практикиня. На її думку, викладання під час і після війни має докорінно змінитися — у бік практичності та контекстуальності, адже нині деякі теми з хімії чи історії, наприклад, набувають актуальних для українців сенсів.

Моторошна історія

Війна для мене — це моторошна картинка, як страшний сон, бо я до останнього не вірила й досі не повністю усвідомлюю, що у XXI столітті може статися повномасштабна війна в ніби цивілізованому світі, де всі правові міжнародні норми порушені. Я дуже надіюся, що ми зможемо перемогти з найменшими втратами. Я вже маю кілька втрат на цій війні і, чесно кажучи, важко усвідомлювати, що вони не останні. Здається, я зараз живу в тягучій, напруженій атмосфері фільму жахів. Я нібито в безпеці, як і більшість моєї родини, але, як у фільмі жахів, не знаю, хто виживе, а хто загине наступним. 

Однак хотілося б думати, що в довгоочікуваному фіналі ми переможемо й розбудуємо свою державу. Хотілося б, щоб завершення війни стало продовженням процвітання, яке в нас уже починалося. Я виросла разом з незалежністю, пам’ятаю 1990-ті, 2000-ні, як мінялися міста, економічне становище родини, як змінювалося все. У мене було враження, що ще трошки — і ми зможемо зробити прорив і в суспільстві, і в добробуті. Сподіваюсь, він буде.

Революція гідності

Багато хто з українців та українок  — героїчні в тому, що роблять. У мене є колега, який повністю перейшов у волонтерство і дістає речі, які неможливо дістати. Знайомі дівчата закуповують речі за кордоном для військових. Ті, хто переходять на українську мову, теж вчиняють гідно. Узагалі мені здається, що нині Революція гідності має новий виток.

Я працюю в психотерапії на волонтерських засадах. Клієнти і клієнтки часто говорять, що відчувають провину, сором, бо вони не корисні, нічого не роблять. Але зараз будь-яка активність — пост українською мовою, репост перевіреної інформації, запис вірша чи пісеньки, пошук генератора — усе це гідні вчинки. Усі ми щось робимо для перемоги. 

Одна з моїх менті з програми «Навчай для України», Юлія Здановська, загинула в Харкові під час обстрілу. Я дуже за нею сумую. У 21 рік вона була призеркою європейських математичних олімпіад і могла зробити успішну кар’єру за кордоном в IT, та натомість прийшла в програму, щоб навчати математиці й інформатиці в маленьких населених пунктах нашої Батьківщини. На початку війни ми запропонували всім нашим учасницям і учасникам перебиратися з небезпечних територій у Львів, Івано-Франківськ. Юля відповіла, що вона буде в рідному Харкові до перемоги, працювала в центральному волонтерському штабі, була налаштована дуже позитивно. Мені здається, в її намірі залишитися до перемоги й волонтерити було багато гідності. Але, на жаль, війна забирає найкращих… і ми когортою «Навчай для України» робимо все можливе, щоб пам’ять про Юлю не згасала.

Я завжди боюся опинитися в інформаційній «бульбашці», де є викривлення інформації. Тому намагаюся критично мислити й аналізувати інформацію. 

Порозуміння культур

Я жила в Бучанському районі під Києвом. У нас у громаді один із серйозних викликів — відновлення сіл, які жахливо постраждали від окупації. Це виклик не лише матеріальний, але й моральний. Таке відновлення буде тривалим. 

Зараз я перебуваю в Ясінянській громаді на Закарпатті. Тут один із викликів — приплив родин, які переїхали сюди через війну, серед них дуже різні люди. Місцеві мешканці готові їх приймати, але при цьому стикаються «бульбашкові» культури. Для закарпатців звично опалювати дім дровами, принести води. Однак сюди приїжджають люди, які не вміють запалити вогонь у печі і не одразу можуть навчитися це робити, бо перебувають у стресі. Також місцеві зараз же хочуть спілкування, тоді як людей, які змушені були покинути рідні домівки, необхідно залишити на якийсь час у спокої, щоб вони оговталися від обстрілів і відчуття небезпеки.

Тому різним культурам важко дійти згоди, призвичаїтися одна до одної. Такі нюанси призводять до непорозумінь. Це виклик для тилової частини України. Усі готові допомогти, лише питання — як, бо інструкцій для прийому тих, хто переїхали через війну, на початку не було, кожен і кожна робили, як розуміли.

Опертя на адекватність

Одним з моїх ресурсів під час війни стали люди, які мене оточують. Ті, кого я запитувала, як вони, і ті, хто мене запитували про те саме. Це дуже підтримує. У мене є невелика практика з ученицями й учнями з інших країн, і всі вони запрошували мене приїхати до них. Для мене це було важливо — не тільки через усвідомлення, що є куди їхати. Я завжди боюся опинитися в інформаційній «бульбашці», де є викривлення інформації. Тому намагаюся критично мислити й аналізувати інформацію. Також моїм ресурсом  стало опертя на адекватних людей з мого кола знайомих, друзів та колег, учительства і психотерапевтичної спільноти. 

Мені здається, усі ми зараз перебуваємо в зміненому стані свідомості, коли відбувається те, у що важко повірити. Cвідомо хочеться, щоб усе страшне не було реальністю, свідомість опирається, не хоче приймати нову реальність. І мені важливо спиратися на адекватне бачення, на те, що говорять люди навколо мене, і ті, хто далеко. 

Мій буденний ресурс — моя батьківщина, село, де я народилася і виросла. Я гуляю в лісі із собакою, спостерігаю за природою, яка приймає людину такою, як вона є. У лісі, у горах я завжди почуваюся ресурсно, я просто є, а все інше — просто уявлення нашої свідомості. Потреба, яка нині викристалізовується, — це єдність. Як з людьми, так і з природою і тим, що навколо.

Я ніколи не вважала себе великою патріоткою. Але за останні вісім років пошук ідентичності, відчуття своєї належності до українців стали для мене головним уроком.

Головний урок

Ми ще в процесі визначення головних уроків війни. Я поки бачу речі, що стали для мене визначальними. Серед них — гордість за те, що я українка, україномовна. Я народилася в україномовній родині, коли переїхала до Херсона після 9 класу, то певний час взагалі не могла розмовляти російською. Там люди говорили суржиком або російською, української літературної мови було мало. Пам’ятаю, були моменти, коли мені могли сказати російською «говори по-нормальному». І я, чесно кажучи, завжди соромилася, що я погано володію російською. Студенткою я її опанувала і розмовляла українською з тими, хто зі мною говорили українською, і російською відповідала на російську. 

Але зараз я чітко усвідомлюю, що мова має дуже велике значення, і сьогодні я точно не соромлюся, що розмовляю українською, а навпаки — можу бути стійка в цьому самовизначенні. Я ніколи не вважала себе великою патріоткою, для мене було головне — ми всі на одній планеті, і нам важливо її зберегти. Але за останні вісім років пошук ідентичності, відчуття своєї належності до української нації стали для мене головним уроком. 

Мій чоловік родом з Одеси, ми познайомилися в Херсоні. За одну ніч, з 25-го на 26-те лютого, поки ми їхали з Києва в Карпати, він, з народження російськомовний, перейшов на українську. Мені щемно від цього до сліз і я дуже пишаюсь своїм чоловіком. Він їздив як  телеоператор в АТО, а зараз — він військовий у ЗСУ, пішов добровольцем. Мова для нього ніколи не була принциповою, українська не була для нього рідною. Він ще вчиться, але продовжує практикуватися, і це дуже надихає.

Освітній фронт

Від початку російської агресії Київ був однією з головних мішеней ворога. Від ракетних ударів та обстрілів столиці постраждало майже 50 закладів освіти. У перші місяці війни деякі київські школи слугували укриттями для школярства, батьківства та освітянства. Нині в столиці перевіряють шкільні укриття та планують їх облаштувати до нового навчального року.

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

Хімія на часі

У мене є кілька різних навчальних закладів, з якими я співпрацюю. У школі майже всі учні й учениці кудись виїхали, особливо з початкових класів. У перших класах навчання практично припинилося, бо там проводити дистанційні заняття в таких умовах дуже складно. Тому діти на домашньому навчанні чи ходять у місцеві школи за кордоном. Частково функціонують лише середня й старша школи, під’єднуються також мами, і ми проводимо уроки. 

У Київській МАН, де я працюю керівницею секції хімічних технологій, у мене за графіком є всі наші заняття. Склад групи трохи змінився, бо частина вихованців і вихованок не відвідує уроки — у них або немає ресурсів, щоб проводити дослідження чи просто вийти на зв’язок, або вони в іншій країні, де треба облаштовуватися. Там я роблю заняття за запитом — після хімічних атак ми розбирали речовини, що використовуються в тих атаках, і які мають бути заходи безпеки. Потім 10-класниці дали запит на заняття із ЗНО, і ми робили курс органічної хімії. 

Мені важливо підсилити природничі науки. Зараз якість навчання загалом упала. Не у всіх є ресурс вчитися. Не у всіх до цього готова психіка. І акцент залишається лише на математиці, українській мові, історії та іноземній мові. А от природничі науки, на жаль, ніби не на часі — бо не входять до тестів для вступу. Але насправді я на це дивлюся інакше, і не лише тому, що мої предмети найкращі. Хімія, фізика, біологія — дуже хороші дисципліни для розвитку критичного й логічного мислення, застосування наукового методу в повсякденні, яке безпосередньо стосується безпеки нашого життя. 

Актуальні контексти

Підлітки — моя основна аудиторія. Вони все прекрасно розуміють і мають доступ до інформації. Звісно, про війну ми часто говоримо на заняттях і вивчаємо теми, пов’язані з нею. У перші дні вторгнення діти мене запитували, як робити коктейль Молотова, особливо ті, хто раніше говорили, що хімія їм не потрібна. Тому я теми зараз пов’язую з актуальними подіями, додаю до них контекст, наприклад, як використовувався хлор у Першій світовій. 

Нинішня ситуація сильно проявляє значимість освіти і певною мірою є лакмусовим папірцем її якості й доречності змісту, а також наскільки зараз готове наше вчительство стати підтримкою для дітей. І це не лише про навички виживання й першої допомоги. Воєнний контекст сильно загострив увагу дітей, і, мені здається, цим треба скористатися — адекватно, звісно. 

З одного боку, мій викладацький стиль став частково терапевтичним, з іншого — контекстуальним. Активно застосовую травмачутливий підхід у викладанні, без цього зараз ніяк. Є якась подія, про неї учні з ученицями говорять, і ми опрацьовуємо її на уроці за запитом дітей. Ці контексти дуже важливі, їх треба вплітати в навчання. Тут складно говорити про універсальну програму, але це відповідальність кожного вчителя і вчительки — розуміти, як контекст впливає на навчальний процес, і показувати дітям, як це працює і чому важливо знати свою історію. 

Жахливо, коли тебе хоче вбити батько, бо ти не підтримуєш «русский мир» і хочеш жити вільно.

Пріоритет виживання

Учнівство по-різному реагує на війну. Наприклад, у мене є учениця у доволі депресивному стані, у якої мало ресурсу, щоб навчатися. Це зумовлено тим, що вона переїхала зі сходу в 2014 році, і її батько і дядько, які лишилися там, погрожували вбити її та брата з матір’ю після вторгнення. Для цієї дитини це глибокі переживання. Жахливо, коли тебе хоче вбити батько, бо ти не підтримуєш «русский мир» і хочеш жити вільно. 

Є ситуації, коли діти навпаки перейшли в ресурсний стан і вчаться в безпечному місці. Хтось включився в політичні теми і кожен урок про це говорить, хтось виказує злість і роздратування. В учнів і учениць, з якими я взаємодію, дуже різні контексти. 

Я часто чую від інших учительок і вчителів і сама зауважила, що багато хто скаржаться на відсутність ресурсів для дистанційного навчання — гаджетів, інтернету — і водночас рівень відвідуваності сильно знизився. Також включається стрес-реакція, бо зараз загалом у дітей депресивний фон і стагнація. На початку були як переживання, так і радість, що не треба вчитися. Нині навіть мотивоване учнівство не завжди відвідує заняття. Речі, пов’язані з виживанням, зараз важливіші, ніж навчання. Війна впливає і на здатність навчатися — деякий матеріал ми маємо проходити декілька разів, бо діти не засвоїли його одразу. 

Навчання і виховання

Якби я організовувала (не)конференцію ЕдКемп, мені б дуже хотілося говорити про те, як побудувати нову школу. Ми не можемо після війни навчати за старими програмами. І сам процес навчання має відбуватись інакше, з використанням травмачутливого підходу. Також для старших класів має бути практичний курс надання першої медичної допомоги. Школа має готувати до реального життя. Уже давно шкільне навчання має бути більш контекстним, відрізнятися не лише в деталях, а й у курсах, від регіону до регіону. 

Серед учительства я б ініціювала тему наслідків ПТСР. Нинішній контекст проявив потребу більше знати про процеси роботи мозку, розпізнавати травматичні досвіди в самих себе і грамотно пропрацьовувати цей досвід з дітьми. Ми з вчительством часто говоримо про те, що, наприклад, у когось на уроці дитина постійно пише, куди іде той корабель, або хтось агресує і каже, що в нього немає сенсу жити. Це нормальні реакції дітей на ненормальні події навколо, і ми як свідомі дорослі маємо правильно реагувати на таку поведінку.

Я не люблю розділяти процеси навчання й виховання. Вони у нерозривному зв’язку. Навіть коли я просто викладаю предмет, має значення моя манера взаємодії, усвідомлення моїх дій і емоцій і їх вплив на дитину, ігнорую я чи ні потреби дітей. Це все впливає на навчальний процес. Посилення виховної складової серед учительства дуже важливе. Можливо, однією з тем могла би бути психоедукація — як фасилітувати уроки, якщо виникають такі моменти, як агресія чи депресивний стан дитини. Бо після війни ще певний час це буде відлунювати, і його важливо опрацьовувати.

Досвід розриву зв’язків

Із зарубіжними освітянами я б ділилася досвідом адаптації наших дітей, бо вони підуть у їхні школи. Здавалося б, усе гаразд у наших дітей, якщо вони не були свідками страхітливих подій і виїхали в перший день війни. Але ми знаємо, що будь-який переїзд — це маленька смерть. А вимушене переміщення — ще гірше, це різкий розрив усіх зв’язків, які були до нього. Освітянам усіх країн, куди потрапили наші учні й учениці, потрібно отримати хоча б базову інформацію про контекст наших дітей, як із цим працювати, якщо така дитина є в класі. Якщо ігнорувати або бути нечутливими до контексту, то можуть виникати конфлікти у змішаних класах між місцевими і приїжджими дітьми.

Звісно, подання історичного контексту подій, робота з фейками і пропагандою важливі. Я знаю, що в іноземних школах у програмах є медіаграмотність, але я виступаю за підсилення цього компонента. Бо вміти перевірити картинку з інтернету, працювати з першоджерелами — безцінно зараз. Це ми чітко бачимо в нинішній інформаційній війні. 

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.