Учителька хімії з Хмельницького Наталія Зима розповідає про зв’язок поколінь, дорослішання українців під час війни та чому важливо формувати ціннісну національну ідентичність.
«Зараз ми проходимо процес ініціації і такою кривавою ціною стаємо дорослою нацією. На жаль, це страшно, маємо дуже великі втрати, але в мене більше надії, що ми станемо дорослими», — говорить Наталія Зима, учителька хімії з Технологічного багатопрофільного ліцею імені Артема Мазура у м. Хмельницький. У ці воєнні часи пані Наталія спостерігає не лише жахи, а й те, як у людях оприявнюється найкраще, як дорослішають її учениці й учні, як гартуються і єднаються українці. Тому вона підкреслює — у майбутньому житті та освіті будуть найактуальнішими ціннісна, а не формальна національна ідентичність та критичне мислення, що не дасть більше маніпулювати нами.
Головні уроки
Важкі часи проявляють світлих людей. Мій 25-річний син був типовим айтівцем, хіпстером, який нічого важчого за ноутбук у житті не тримав і цінував передовсім свій комфорт. У перший же день війни він почав збирати допомогу, вантажити фури, координувати їх відправлення. Виявилося, у нього є час і сили для цього.
Мій дідусь помер на 101-му році життя чотири роки тому. Почалась війна, і я подумала, як добре, що він цього не бачить. Мої бабуся і дідусь, 1918 і 1920 років народження, завжди мали запас їжі і старалися добре мене нагодувати й тепло вдягти. Тепер я розумію, що в мене до моїх онуків буде таке саме ставлення. Ці уроки життя залишаються всередині нас, і ми будемо нести їх далі.
Моя сестра вже давно живе в Канаді. Напередодні війни тато поїхав до неї, щоб навідати внука, але повернутися не встиг — у нього були квитки на початок березня. У середині лютого він говорив, що хоче повернутися, але, гадаю, добре, що він у Канаді, бо в Україні він живе в надто небезпечному містечку. Удома тато дивився телевізор з російськими каналами, а зараз дуже переживає за Україну і намагається втиснути нинішні події в зрозумілу йому картину світу. Коли почали говорити про жахи під Києвом, він спочатку не міг повірити, що це робили росіяни. Він народився в росії, бо його родина була вивезена з України. Мені ця установка на росію не передалася, але є сім’ї, де молоде покоління мислить категоріями, які їхні батьки, дідусі й бабусі черпають з телевізора. Зараз стало зрозуміло, наскільки ми недооцінювали роль пропаганди та маніпуляцій свідомістю.
У майбутньому в нас буде фронт робіт — учительство, виховательки й вихователі мають співпрацювати, щоб не допустити такого більше. Щоб українці не почувалися меншовартісними і не знецінювали себе. Ви ж подивіться, наскільки українці — потужна нація. У мирний час ми сварилися одні з одними, але коли настала реальна біда, ми гуртуємося, усі виступають єдиною силою, ніхто не рахує, що для нього це вартує. Важливо це не втратити й зрозуміти, що єдність — наша сила, на якій ми можемо будувати майбутнє.
Сила інформації
Ми втрачаємо зараз світлих людей, які люблять життя. Жорстокість, бомбардування цивільних об’єктів — поза межами людського. Ті, хто не бачать цінності людського життя, — тупикова гілка розвитку.
Орда поводиться так не вперше. Раніше, у Грузії, це було слово проти слова. Слово великої і, вважалося, потужної росії та маленької Грузії. Швидкий розвиток технологій, документація подій на весь світ працюють на нашу перемогу. Бо якщо знову було б слово проти слова, то люди не реагували б так активно в країнах, що живуть безпечно й стабільно.
Моя сестра каже, що в Канаді ніхто не знав про події 2014 року. Зараз навіть ті, хто ніколи не цікавилися міжнародними новинами, знають про Україну і події тут. Оце велика сила інформації! Тут також важливо врахувати, що в США, Канаді виборці надсилають запити тим, кого обирають. Й остання хвиля підтримки значною мірою була наслідком таких звернень від громадян. Це теж важливо.
Важливо не вдаватися в крайнощі і не акцентувати на поділах, як це робить наш ворог. Може, ми нарешті навчимося приймати всіх людей, якими вони є.
Не допустити поділів
Хмельницький став місцем, куди приїжджають люди, які втратили все. Тут відіграли велику роль довіра до місцевої влади і швидкість її реагування. У нас одразу були організовані великі центри, де люди могли долучитися й допомагати. Коли масово їхали евакуаційні потяги і були постійні збори речей і їжі, то люди днювали й ночували в тих центрах.
У місцевих школах і садочках живуть родини, які змушені були виїхати зі своїх домівок, у нашій школі — 32 людини, дорослі й діти. У мене в татовому домі живуть люди з Харкова. Реальна ситуація така, що вільного житла зовсім немає.
Коли не було навчання, ми з дітьми та їхніми батьками плели сітки в школі, так само робили і в університеті поруч, бо потреба в сітках дуже велика. Я живу в районі, де багато швейних цехів. До війни, коли я виносила сміття, то в сміттєвих баках завжди були залишки тканин. Почалась війна — нічого немає, ми все використовуємо. Зараз найбільша проблема — знайти основу для сітки, люди вже вчаться плести їх самі.
Населення Хмельницького збільшилося ледь не вдвічі. Люди є різні, але в нас немає поділу на місцевих і тих, хто змушені були переїхати через війну. Тут важливо не вдаватися в крайнощі і не акцентувати на поділах, як це робить наш ворог. Може, ми нарешті навчимося приймати всіх людей, якими вони є.
Хмельницький приймає підприємства, що переміщуються з територій, де немає можливостей для роботи. За останніми даними, у Хмельницький уже переїхало 28 підприємств, їм шукають виробничі майданчики, і ще 45 розглядають можливість переїзду, не лише в Хмельницький, а й у менші містечка. Що швидше запрацює економіка, то легше буде боронити країну, бо не можна постійно триматися на донатах.
Ворожі ресурси пишуть, що десь в Україні є єдиний волонтерський центр, який треба розбомбити. Але в них немає розуміння, що зараз кожна квартира — це волонтерський центр, хто як може донатить, чим може — допомагає. У цьому наша сила.
Освітній фронт
Хмельниччина прийняла багато людей з інших регіонів України, які змушені були виїхати через війну. За даними Хмельницької ОДА, в області перебуває 6 тис. дітей з родин ВПО, з них близько 4 тис. — учнівство. Тому протягом перших місяців війни в обласному центрі приймали нових учнів та учениць не лише ті заклади, що вже функціонують, але відкрилися й нові організації та ініціативи. Зокрема, це навчальний хаб у обласному центрі та численні освітні курси для старшокласників і старшокласниць, студентства та батьківства.
Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.
Патріотичне виховання
Наші діти проявилися фантастично. У перші дні війни всі були в шоці, перелякані. З дітьми у нас не було навчання, але ми підтримували чати з ними та їхніми батьками, пробували говорити про музику, фільми, обмінювалися мемами. Але спрацювало інше. Один хлопчик запропонував зібратися й готувати коктейлі Молотова. Інші діти гаряче його підтримали. Я була здивована — ніколи раніше вони так не хотіли вивчати хімію.
Я завжди грішила на виховну роботу в наших школах. Вона була формалізована, і, як мені здавалося, неефективна. Але виявилося, що це не так. Я навчаю учнівство 5–11 класів, і жодна дитина з першого дня не мала думки, що Україна не сильна і не переможе. Навіть п’ятикласники були впевнені в перемозі, попри переляк і випадки, коли діти не спали цілими ночами, бо боялися проспати тривогу.
9 березня ми вийшли на перше заняття й одразу ж планували, що ми зробимо після перемоги. До цього діти мріяли про новий телефон, а нині не згадували нічого матеріального і найперше думали про людей. У дітей грандіозні плани — наприклад, у тих, хто виїхали, — повернутися в рідне місто, зустрітися з усіма. Я — класна керівниця в 9 класі. Мої учні й учениці до війни казали, що поїдуть кудись вчитися, працювати. А зараз, де б вони не були, хочуть у рідний Хмельницький, до рідної школи. Діти стали дорослими. Якщо раніше вони говорили російською чи суржиком, то сьогодні пишуть українською. Вони дуже людяні, чим я пишаюся. Зараз у нас навчається дівчинка з Чернігова, російськомовна. Я переживала, щоб у чатах не образили дитину. Але ні — виявилося, що все нормально. Їй важко, але ніхто не робить зауважень, а вона, навпаки, старається писати українською. Здається, війна — це страшно, ми платимо велику криваву ціну, а водночас ми відкриваємо нове, чисте, те, що вселяє надію.
Як учителька хімії дам таке порівняння: зі звичайного графіту, який використовують в олівцях, у вогні кристалізується алмаз — твердий, прозорий, міцний. Так само й українці. У складні, жорстокі часи ми виявили, що сильніші, ніж думали.
Перегляд рутини
Зміни в навчальному процесі є, їх доволі багато. У нас навчаються діти, що нині перебувають у різних населених пунктах, у різних країнах. У нас дуже багато дітей з родин ВПО з Харкова, Чернігова, Херсона. Навіть є такі, хто надіслали заяви, що хочуть навчатися в нас, але фізично перебувають на окупованій території. Є такі діти. Зрозуміло, що всі в різній ситуації, у них різні можливості.
Інша зміна — повітряні тривоги. Ми змінили графік проведення уроків, бо, зрозуміло, ми не можемо примушувати навчатися дитину, яка через тривоги не спала вночі. Ми починаємо уроки пізніше, залишили перерви. На педраді ми вирішили: якщо дуже напружені тривоги та обстріли, то ми працюємо в асинхронному режимі, даємо менше навантаження.
Зараз також ми не лімітуємо час виконання завдань. Бо навіть ті діти, які зараз за кордоном, часто не мають доступу до інтернету. Ми в Україні розбещені дешевим і швидким інтернетом, а діти за кордоном зіткнулися з тим, що зв’язок дорогий, швидкість маленька, не завжди є доступ.
Предметні компетентності відійшли на задній план. Деякі теми я просто вилучаю, наприклад, нітросполуки, куди переважно входять вибухові речовини.
Мені дуже помічною стала ЕдКемп-академія, коли я готувала уроки, орієнтуючись, щоб було цікаво й концентровано. Це мені допомогло по-новому глянути на мою звичну рутину уроків, змістити фокус. І зараз я на звичайних уроках намагаюся вклинювати суб’єктивні речі про хімію і зменшити кількість формул і розрахунків. У 8–9 класах це дуже допомагає. Звісно, мені стає в пригоді досвід — я розумію структуру всього навчального курсу, і де це можна зробити.
Упевнений дорослий
Мої учениці й учні стали моїм ресурсом, бо навчання допомогло мені зібратися. Коли я виходжу до дітей, я маю демонструвати поведінку впевненої дорослої, яка знає, що робить. Інколи мій настрій коливається, і я не хочу виходити в онлайн, але думаю — ні, треба зібратися. Я раніше не вірила психологам, які радять посміхатися перед дзеркалом, а зараз знаю — це працює, коли ти відчуваєш відповідальність.
Коли ми виходимо онлайн, використовуємо більше вправ для зняття психологічного навантаження. Мені це було дивно, бо уроки хімії вважаються чимось дуже сухим. Але нині в кінці уроку треба поговорити. І тут важливо вчителькам і вчителям бути до цього готовими. Ти не можеш відмахнутися від розмови, бо треба максимально підтримати дітей.
Завжди хочеться зробити більше. Ми з колегами створили «Дофамін-клуб», де даємо дітям вправи — щось намалювати, зробити колаж, розгадати кросворд, — щоб їх відволікати. Ми думали, що діти на це не поведуться, але вони залюбки користуються цим клубом — бо він допомагає їм отримати ресурс.
Стійкість спільноти
Цього року ми планували проводити ЕдКемп і інтуїтивно обрали тему про практики стійкості. Зрозуміло, що після перемоги все буде по-іншому — це будуть реальні практики української стійкості. У нас завжди в (не)конференціях були задіяні діти, для них ці події стали навіть більш важливими, ніж для вчительства. Ми хочемо, щоб це була подія про нас, наш досвід, практики, мрії.
Колись я думала, що я вовк-одинак, можу працювати лише одна і взагалі не командна гравчиня, тому всілякі клуби — не для мене. За останні роки я зрозуміла, наскільки важливі спільноти. В українській традиції з її толоками і взаємодопомогою завжди було розуміння сили спільноти. Тепер я готова бути в клубах тих, хто любить котів, вишивання і всяке різне.
Ідентичність і критичне мислення
В останні 50 років освіта перебуває в стані пошуку варіантів розвитку, нових можливостей. Але мені здається, що важливо фокусуватися на речах, що виходять за межі предметів, на балансі між громадянством світу і національною ідентичністю. Слово «патріотизм» має не завжди зрозумілий сенс, але для будь-якої нації важливо мати й розвивати національну ідентичність. Усі ми різні, маємо свої особливості.
Важливо не гнатися за візуальним антуражем на кшталт вишиванки, а будувати ідентичність на рівні цінностей і культури. Наші діти зараз почали читати «Кобзаря» чи українських письменників із зовсім іншими сенсами. Треба досліджувати нашу культуру неформально. Дивіться, як зараз звучить «Червона калина», як діти почали цікавитися історією. Треба, щоб це стало частиною життя.
Також дуже важливо, незалежно від країни й освітньої системи, починати з критичного мислення і вчити дітей аналізувати, шукати докази, аргументувати власну думку, щоб вона не була лозунгом. Нам, дорослим, це теж важко, але треба цього навчати. Критичне мислення дає розуміння цінності навчання, розвитку, науки, екології. Критичне мислення і національна ідентичність — два наріжні камені, на яких треба будувати освіту майбутнього.
Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).
Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
