Уроки війни. Сродна праця

Учителька з Луцька Оксана Словік розповідає, чому під час війни корисно робити свою справу, як давати ресурс сотням дітей і ділитися напрацюваннями з європейськими колегами.

Український філософ Григорій Сковорода вважав, що одним із джерел щастя людини є сродна праця — та, до якої маєш хист і покликання. У важкий воєнний час робота, яку людина може робити найкраще і бути на своєму місці, ще важливіша — так вважає Оксана Словік, психологиня, сертифікована вчителька Луцького ліцею № 27. З перших днів війни пані Оксана усвідомила, що найбільше користі може приносити своєю діяльністю як педагогиня і зініціювала проєкт «Урок для дітей України (під час і після війни)» від Громадської організації «Міжнародна асоціація сучасної освіти, науки та культури». У такий спосіб пані Оксана та її колеги з організації змогли допомогти сотням дітей і вивели проєкт на міжнародний рівень. 

Головний урок

Віктор Франкл, автор книги «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі», писав: «Першими зламалися ті, хто вірили, що незабаром усе скінчиться. Потім ті, хто не вірили, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто фокусувалися на своїх справах без очікування того, що ще щось може статися». 

Я зрозуміла — щоб вижити, бути в ресурсі і допомагати іншим, потрібно працювати саме там, де твоє покликання, де ти можеш себе проявити і бути найкориснішою. Вирішила, що найбільше користі зможу дати на педагогічній ниві. 

Психологічна підтримка

На самому початку війни ми з колегами з громадської організації «Міжнародна асоціація сучасної освіти, науки та культури» створили проєкт «Урок для дітей України (під час і після війни)» та організовуємо ресурсно-пізнавальні уроки, ведемо супровідний телеграм-канал, щоб підтримати наших дітей. Перший урок я особисто провела 4 березня, коли ще практично ніхто не наважувався працювати з дітьми. Чітко розуміла, що такі уроки не можуть бути програмовими, натомість треба давати дітям ресурс, відволікти їх, хоча нас ніхто не вчив, як це робити. Але психологічна освіта та певний досвід давали розуміння, яким чином діяти. Ми обрали дітей 5–11 років. По-перше, я сама — учителька початкових класів, і працювати з такою віковою категорією для мене звично. По-друге, команда, яку ми створювали, складається здебільшого з психопедагогів – учительок і вчителів, які практикують, психологинь і психологів, науковиць і науковців, супервізорів і супервізорок, які мають досвід роботи з дітьми цього віку. І, найголовніше, що діти саме цього віку дуже боляче сприймають та переживають надстрашні події війни. Вони миттєво подорослішали, усвідомлюють ситуацію та зчитують емоційні стани батьків і рідних, але не можуть з ними справитися, пояснити їх чи опанувати.

Темою першого психотерапевтичного уроку було казкотворення. На ньому було 52 дитини — вони виходили на зв’язок і з підвалів, бомбосховищ, і з чужих домівок, і вимкнені камери були, і сльози на очах. Після цього вся наша команда зрозуміла, що ми на правильному шляху і не можемо лишити дітей самих, ми потрібні їм як ніколи. 

Внутрішня сила

Найвагомішим для мене був мій внутрішній ресурс. Мені вдалося опанувати себе буквально за кілька днів. Коли почула, що запровадили шкільні канікули, зрозуміла, що маю щось робити. У мене виникла ідея ресурсно-пізнавальних уроків, обдумувала два дні, і почала збирати команду. 

Моя сім’я також є моїм ресурсом — чоловік, син і домашня улюблениця, киця Лілу. Жартую, що вона моя учениця, бо постійно лежить і спить біля мене. Її навіть знають діти, бо вона, буває, зазирає в екран під час уроків. Це приносить радість діткам, а мені дає надію на майбутнє, на повернення мирних радощів і посмішок. 

Люблю почитати, помалювати, але зараз не маю багато часу для цього. А погладити домашню улюбленицю можна, лиш простягнувши руку, і це додасть моменту теплоти.

Ми маємо залишити сльози за дверима, нафарбувати губи яскравою помадою, опанувати себе, посміхнутися — і йти до дітей, бо їм складніше, бо ми потрібні їм як ніколи раніше.

Прийняти війну

Викликом у нашій освітянській спільноті спершу було прийняття війни. Багато колег на початку війни писали запитання, коли вона завершиться. Казали про кілька днів, потім — тижні, місяць, звучала і дата 24 квітня, коли, як усі вважали, закінчиться війна. 

Людям складно прийняти факт війни і навчитися жити в її умовах. Знову процитую Віктора Франкла: «Мистецтву життя можна навчатися і в концентраційному таборі, хоча там панує страждання». Це дуже складно, ніхто цього ніде не навчав. Для прийняття потрібен внутрішній стрижень, самоаналіз і самоопанування. Це виклик. 

Також люди спершу кинулися робити, безумовно, корисні справи, але це не були безпосередньо їхні професійні обов’язки, а ми не маємо права лишити дітей напризволяще.

Освітній фронт

Луцьк — порівняно безпечне тилове місто, яке лиш у березні кілька разів зазнало ракетних обстрілів. Водночас із початку повномасштабного вторгнення росії місто прийняло близько 20 тис. людей, за даними міського голови Ігоря Поліщука. Частина з них залишилася в місті, а діти відновили навчання в луцьких закладах освіти. Крім того, місцевий департамент освіти оголосив про впровадження системи психологічної допомоги учасникам і учасницям освітнього процесу, зокрема внутрішньо переміщеним сім’ям та сім’ям військових.

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

Бути попри все

Якось прочитала вислів, який мені імпонував, і, вважаю, найяскравіше описує наше нинішнє життя. Це цитата поета Олега Ольжича: «Захочеш — і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила».

Міжнародний рівень

У міжнародному проєкті «ODNOWA» (авторка — Інна Осадченко) громадської організації «Міжнародна асоціація сучасної освіти, науки та культури», складовою якого є волонтерський мініпроєкт «Урок для дітей України (під час і після війни)», ми створили професійну команду психопедагогів — це фахові педагоги, які практикують, психологи й психологині, науковиці з науковцями, супервізорки й супервізори. І цей процес можна направду назвати унікальним, адже всі практичні моменти забезпечуються супервізією та науково обґрунтовуються. 

Учительство працює на волонтерських засадах, і це дуже виснажливо — розробити психопедагогічний урок, і ти вчишся цього тут і зараз. Звісно, у нас різні психоемоційні стани. Але ми маємо залишити сльози за дверима, нафарбувати губи яскравою помадою, опанувати себе, посміхнутися — і йти до дітей, бо їм складніше, бо ми потрібні їм як ніколи раніше.

Уже в середині березня, завдяки моїй ініціативі, ми почали активно співпрацювати з польськими колегами від «Fundacja Edu Sen», «Stowarzyszenie Klanza» (Республіка Польща), навчаючи українських дітей, які перебувають у Польщі та інших країнах Європи, у «Безкоштовній Школі Онлайн для дітей з України». Нам вдалося об’єднати свої зусилля у спільний проєкт. Згодом вони почали захоплюватися тим, що ми робимо з перших днів війни: я вже давала кілька інтерв’ю про це для польських ЗМІ.

Горджуся командою проєкту, нашою взаємопідтримкою і міжнародною активністю. Нам вдалося укласти кілька випусків «Психопедагогічних рекомендацій у роботі з дітьми 6–11 років під час і після війни» за підтримки Fundacja Edu, Stowarzyszenie Klanza та сприяння Державної служби якості освіти України (авторки: Інна Осадченко, Оксана Словік, Марія Барна). Перший випуск яких уже перекладений польською мовою та буде розповсюджений закладами освіти цієї країни. Ми проводимо міжнародні і всеукраїнські заходи, зокрема, уже провели серію (із 5 вебінарів) міжнародних вебінарів з елементами тренінгу, що базуються на основі «Психопедагогічних рекомендацій у роботі з дітьми 6–11 років під час і після війни», серію із 4 міжнародних вебінарів: «Слухаємо-відповідаємо: як підтримувати, навчати, виховувати, розвивати дітей під час війни», три міжнародні марафони «Ми — разом. Ми – за мир!», на яких вдавалося збирати дітей з різних країн.

 Європейським педагогам дуже складно працювати з нашими дітками — бо є мовний бар’єр, програмова різниця, різний менталітет і бачення проблеми. Наші діти, яких позбавили їхніх звичних домашніх умов, мають труднощі з адаптацією.

Емоційне налаштування

Навчальний рік закінчила, працюючи почережно в першому класі в польській і українській школах водночас. У нас у Луцькому ліцеї навчання відбувалося онлайн, щодня по три уроки. Також дітки доєднуються до нашого проєкту на ресурсно-пізнавальні заняття. У польській школі в мене — 65 учнів та учениць, які перебралися туди з України. Звісно, не всі вони були на уроках кожного дня, але щоденно це понад 30 дітей. Це непросто, бо діти — з різних шкіл, з різним досвідом і психологічними станами, з різних сімей. Але ми змогли налагодити співпрацю. 

Як психологиня розумію, що освітній процес уже не буде таким, як раніше. Він буде психопедагогічним. Для його налагодження немає універсальних прийомів та методів, треба володіти їх великою кількістю, щоб знати, коли і що застосовувати для емоційного налаштування на будь-якому етапі уроку. 

Я завжди старалася додавати психологічний компонент у викладання, зокрема тренінги та елементи тренінгів застосовувала ще на початку 2000-х років, тільки розпочавши свою діяльність. На сьогодні розумію, що когнітивні процеси в наших учнів і учениць уповільнені, вони лиш потрошку повертаються в норму, кожен і кожна у своєму темпі. Тому програмовий матеріал корегуємо, стараємося подавати в іншому форматі, подекуди спрощуючи, адаптуючи та модифікуючи до умов сьогодення.

Любов понад усе

Наші діти подорослішали на роки. На мій день народження учениці з учнями надіслали щемливе відео, яке було для мене дуже показовим. Хоч бачу дітей щодня онлайн, вони стали потребувати й відчувати спершу підтримку, теплоту, любов, а вже потім розв’язання задачі. Коли вони відчувають підтримку, то й задача розв'язується швидше.

Бувають дні, коли в мене 100 учнів та учениць, вони приходять до нас хвилями. І це не пов’язано з воєнними діями, буває, ніби стало тихіше, а дітей менше, коли загострення — їх більше. Дуже заряджають моменти, коли діти прийшли на урок з одним настроєм, а закінчують його з іншим і не хочуть від’єднуватися.

Незворотні зміни

Ми вже передаємо наш досвід зарубіжним колегам. Беремо участь у міжнародних вебінарах для вчительства, психологинь та психологів, де присутні педагоги з Польщі, Німеччини, Голландії. Нас запрошували на вебінари поляки, і ми відповідали на запитання місцевого вчительства. Насправді, їм дуже складно працювати з нашими дітьми, бо є мовний бар’єр, програмова різниця, різний менталітет і бачення. Наші діти, яких позбавили їхніх звичних домашніх умов, мають труднощі з адаптацією. Тому ми розповідаємо про те, як працювати з українськими дітьми під час і після війни. Також говоримо про спілкування й допомогу українському батьківству. Маємо досвід, рекомендації, хочемо ділитися ними й надалі. Щоденно відбувається поширення рекомендацій, куди ми додаємо щось нове. 

Також наше завдання — сприяти усвідомленню українськими педагогами, що так, як раніше, уже ніколи не буде. Не всі це усвідомлюють. Але ніхто вже не зможе, як раніше, зайти до класу, привітатися, оголосити тему і звично проводити урок. Освіта стане інакшою — принаймні за нашого життя і за життя дітей, які відчули, що таке війна.

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.