Уроки війни: Розпізнати правду

Освітянка з Кривого Рогу Людмила Хорькова розповідає, чому важливо навчати дітей розпізнавати правду і фейки та виховувати в них почуття гідності.

Нині завдання педагогів змінилося. Війна показала, наскільки важливим є виховання в учнівства гідності та медіаграмотності, щоб не бути такими потьмареними пропагандою, як росіяни. У цьому впевнена Людмила Хорькова, учителька історії, правознавства, директорка школи № 114 у м. Кривий Ріг Дніпропетровської області. Пані Людмила вважає вкрай необхідними вміння розпізнавати, де ворог, а де друг, і відстоювати свою думку, а тому розвиває ці вміння у своїх учнів і учениць. 

Поранений птах

Наша країна — як птах. Зараз, коли війна, вона зазнала поранення, її вдарило по крилах. Але треба зробити все можливе, любити її та оточити такою турботою, щоб Україна стала ще кращою і відродилася, як фенікс із попелу. 

Позиція лідерки

Кривий Ріг близько біля фронту. Вороги вже були за 20 км від міста, та їх вдалося витіснити і відігнати далі. Але вони обстрілюють область, найближче місце, куди влучали ракети, приблизно за 100 м від мого будинку. Звісно, у мене, як і у всіх людей, був вибір — поїхати або залишитися. У перші дні війни Президент, наш земляк, виступив і сказав: якщо всі поїдуть, то кому залишиться місто? Мені це дуже відгукнулося, бо я люблю Кривий Ріг. Для себе я однозначно вирішила, що не можна нікуди їхати. Хоча мої сестри, що живуть у Молдові, умовляли мене виїжджати, рятувати хворого чоловіка, для якого тоді не було ліків. 

У момент загострення бойових дій місто запропонувало евакуацію нашого району, був організований транспорт. Мені треба було ставити до відома колектив, і я написала про евакуацію в нашій групі у вайбері. У кінці оголошення я написала, що залишаюся. Потім колеги розповідали, що, прочитавши ту останню фразу, теж усі вирішили залишитися. Тоді я зрозуміла, наскільки людям важливо, щоб їхня керівниця, лідерка, була з ними. Це мені надало сил, бо я зрозуміла, що потрібна своїй школі і людям. Усі сумніви щодо від’їзду зникли.

 Людям важливо, щоб їхня керівниця, лідерка, була з ними. Це мені надало сил, бо я зрозуміла, що потрібна своїй школі.

Надійний тил

Нашу школу іноді в соцмережах називають «стійка 114-та». Яке б завдання нам не доручили, ми завжди спроможні його виконати. Тому школа й на високому рівні, бо в нас стійкі люди. Мені іноді кажуть: «Поталанило вашим учителям, ви така хороша директорка». На це я відповідаю, що навпаки — мені поталанило з ними.

Ми плетемо сітки й відправляємо їх на фронт, зокрема, у Харків, Миколаїв. Наші сітки я впізнавала на блокпостах у Кривому Розі і відчувала гордість за нашу роботу. Готуємо домашню їжу для захисників і захисниць та намагаємось зробити так, щоб вони отримували все, що їм потрібно і за нормами харчування, і за вподобаннями. Ми зберігаємо шкільне майно, стежимо за порядком на території. Зокрема, посадили багато нових видів квітів, а на День довкілля — 22 клени. Намагаємось підтримати тих, хто цього потребують. Живемо насиченим життям, як жили й раніше. Просто трохи змінилися функції.

У місті є військова адміністрація. Кожний і кожна виконують дуже багато різної тилової роботи. Сподіваюся, що ми — справжній, надійний тил. Місто захищене, тут стежать за порядком. Люди по-різному оцінюють роботу міської влади: хтось адміністрацію захищає, хтось критикує, але всі роблять це відкрито. Уже немає такого, як раніше, коли Кривий Ріг вважався форпостом «Партії регіонів». Зараз усі об'єднані єдиною ціллю — захиститись і захистити державу.

Освітній фронт

Кривий Ріг — недалеко від лінії фронту. Ворог регулярно обстрілює Зеленодольську громаду на півдні Дніпропетровської області, у липні масовані атаки переживали Нікопольський та власне Iнгулецький район Кривого Рогу. За повідомленнями обласної військової адміністрації, ворожі ракети руйнують, зокрема, школи, заклади професійної та позашкільної освіти. 

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

_____________________

Головний урок

Найвища, найголовніша цінність — це люди, їхні життя і здоров’я. Зруйновані вщент, згорілі школи можна відбудувати, а зберегти людське життя — складніше завдання. Тому найголовніше наше багатство — це люди, дай боже, щоб вони були живі та здорові.

До війни я ніколи не зважала на розмови друзів про те, в кожній родині потрібна зброя для захисту. Зараз я дуже розумію, наскільки важливо, щоб кожен і кожна з нас могли  захистити себе та інших людей.

Відчути себе потрібною

Наші душі змінилися, стали більш уразливими. Бо ми переживаємо не тільки за найближче коло, а й за всю державу, за всіх дітей, за все вчительство, за всіх колег, які загинули, бо було й таке. Ці випробування дані нам для того, щоб ми їх перебороли i стали сильнiшими. 

Я дуже радію успіхам наших учнів. Один з них, хороший хлопець Влад Вишневський, отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Я була дуже щаслива за нього. Часто згадую, як дитиною 9—10 років я виходила на ґанок нашого будинку, сідала на сходи і дивилася на небо. Розглядаючи незліченну кількість зірок, думала: який жаль, що війна закінчилася і я не встигла стати геройкою. 

Але справа не в тому, що я хотіла бути геройкою. Ще тоді в мене була думка, що я хочу щось таке зробити, щоб відчути себе потрібною. І зараз така ситуація, що ми всі потрібні. Ми потрібні одне одному, нашим учням і ученицям, нашим батькам. Потрібні нашій Україні. І робимо всі на своєму місці свою роботу.

Я щоразу дітям кажу, що нам треба бути дуже підготовленими й дисциплінованими, щоб пройти нинішні випробування. Вони мають нас зробити ще сильнішими. 

Без травмування

Відновивши навчання, ми проводили уроки за звичним шкільним розкладом. Використовуємо технології дистанційного навчання, зокрема, платформу HUMAN, де плануємо уроки, розміщуємо посилання на зум-зустрічі, завантажуємо різні навчальні матеріали. До війни ми втратили багато часу, бо в лютому мали два тижні карантину через коронавірус. До них додався ще майже мiсяць воєнних канікул, і наздоганяти програму було складно. 

Не всі діти виходять на контакт, бо багато з них поїхали за кордон. На уроках ми зустрічаємося з дітьми, які перебувають в Ізраїлі, Німеччині, Грузії, Чехії, Польщі, навіть у Нідерландах. Я не можу сказати, що у їхній свідомості щодо вивчення предмету відбувся різкий стрибок. Але мене дуже тішить те, що на уроці з 28 учнів завжди є 24—25.

Стиль проведення уроків став більш толерантним, м’яким, з розумінням. Ми взяли за правило не виставляти учнівству низькі бали. Працюємо або без оцінки, або йдемо на середній, достатній, високий бал, щоб не травмувати дітей. Надаємо дітям можливість висловлюватись, говорити, ставити запитання. Тобто ступінь лояльності і толерантності набагато вищий, ніж зазвичай. Водночас я щоразу дітям кажу, що нам треба бути дуже підготовленими й дисциплінованими, щоб пройти нинішні випробування. Вони мають нас зробити ще сильнішими. 

Я маю уроки в 6 і 9 класах. Старшокласники й старшокласниці більш стримані, а в 6 класі діти дуже відкриті. Вони багато говорять, тішаться нашим перемогам і радо слухають пісні січових стрільців. Я вітаюся і прощаюся словами «Слава Україні!»: на початку війни було лише декілька голосів у відповідь, а зараз — цілий хор. Бо діти вірять, що все буде добре.

Правда і фейк

Я приділяю багато уваги питанню медіаграмотності. Навчаю дітей розпізнавати фейки, надаю їм ресурси, де вони можуть перевірити різну інформацію, щоб дізнатись, це фейк чи не фейк. Навчаю їх розбиратися в тій інформації, яка лунає зараз з екранів телевізорів. Іноді навіть замість уроку історії я проводжу урок медіаграмотності.

Ми багато говоримо про те, що є правдивою інформацією, а що ні. Тому що бачимо, який негативний результат мала пропаганда в рф, і це велика біда. Також у росії настільки погано вивчають історію, що вважають, що український народ створили Сталін і Ленін. Тому питання медіаграмотності є складовою частиною кожного мого уроку.

Ми мусимо зробити все для того, щоб не мати такого задуреного народу, як у росії.

Уроки гідності

Якби я проводила (не)конференцію ЕдКемп, то говорила б про виховання гідності. Ми повинні зробити все для того, щоб не мати такого задуреного народу, як у росії. Я тільки зараз зрозуміла, яка велика заслуга вчительства в тому, що у військкоматах стоять черги, що люди ображаються, коли їх не беруть до територіальної оборони. Я вважаю, це заслуга багатьох учительок і вчителів, які прищепили дітям такі цінності. Ми в дітей заклали поняття про їхні права, обов'язки, а найважливіше — вони змалку знають, що таке гідність. 

Також вважаю актуальними теми медіаграмотності, усвідомлення себе в суспільстві, вміння розпізнавати, де ворог, де друг, вміння захистити свою точку зору. Саме школа має навчити дитину розпізнавати, чи її обдурюють, чи говорять правду. Адже батьки виховують дітей згідно зі своїми поглядами й цінностями, а в школі це можна зробити професійно й об’єктивно. 

Краса миру

Мені б дуже хотілося поїхати на ЕдКемп у Миколаїв, Харків, а також у Херсон чи Мелітополь, і щоб вони були вільні без всіляких псевдореферендумів. Я ніколи не їздила в Маріуполь, хоча мала можливість там побувати. Я згодна долучитися до відновлення міст і робити щось руками, а не лише допомагати фінансово. Я згодна прибирати вулиці, розбирати завали і робити наші міста знову мирними й красивими.

Тренер-гравець

Із закордонними колегами я би поділилася принципом, яким керуюся все своє життя. Бути тренеркою, яка грає, — це дуже важливо. Бути поруч із людьми і не просто керувати, а робити те, що ти хочеш бачити від людей. Я ніколи нічого не вимагаю від інших, поки сама не зроблю: сітки плету, тканину для них ріжу разом з усіма колегами. Особистий приклад дуже важливий. 

Я би побажала іншим людям, та й собі — бути «міцним горішком», не виснажуватися емоційно. Це необхідно, щоб вистачило сил підтримувати людей поруч, бо вони дивляться на нас. Часто до мене заходять колеги й питають: «Людмило Василівно, як ви думаєте, ми встоїмо чи ні?». І я, попри можливі сумніви, кажу: «Обов’язково встоїмо, бо ми на своїй землі!». А якщо я вірю в це, то й люди повірять. 

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.