Вінницька освітянка Ірина Матковська розповідає, як її місто перетворилося на єдиний хаб волонтерства і які завдання треба давати на уроках, щоб діти їх виконували з любов’ю.
Нині багато українських педагогів спостерігають, як війна змусила наших дітей подорослішати, вкравши найкращі роки їхнього дитинства. Про це розповідає і Ірина Матковська, учителька історії, правознавства, громадянської освіти, заступниця директора Комунального закладу «Вінницький ліцей № 18». У різкому дорослішанні є і позитивний момент — за словами пані Ірини, діти набагато більше цікавляться подіями в країні, намагаються аналізувати й осмислювати їх. Утім, в українського вчительства попереду ще багато роботи, зокрема, у переосмисленні таких актуальних дисциплін, як історія та громадянська освіта, та поверненні мотивації навчатися в наших дітей.
Ми єдині
Я пишаюся тим, що Україна єдина і бореться. Нас не поставили на коліна і ніколи не зможуть цього зробити. Зараз немає поділу на західну і східну, північну і південну Україну. Об’єдналися всі. З точки зору історикині я порівнювала початок війни в 2014 році і нинішнє вторгнення. Вісім років тому дуже чітко говорили про східну, південну Україну, а зараз такого роз’єднання не існує. У багатьох людей, які були змушені покинути домівки і шукають прихистку, уже зник той поділ. Чесно кажучи, у нас у Вінниці ніколи нікого не ділили.
Ми зразу почали використовувати досвід, якого набули у 2014–2015 рр. Уже на другий день війни в місті розгорнули волонтерські штаби. Нас запитували, яким чином нам це вдалося, адже війна ніби далеко від нас. Але ми ще вісім років тому (і продовжували це робити кожного дня) налагодили комунікацію не лише між собою, а й із західноєвропейськими організаціями, і коли виникла потреба, ми вже на другий день надсилали готові списки партнерам.
Повернути собі крила
Мені дуже подобається фільм-казка «Малефісента» з Анджеліною Джолі в головній ролі. Я згадала про нього ще до того, як акторка приїхала у Львів. Головна героїня фільму, фея, зростала в країні, де жили толерантні, зважені, радісні люди. До них прийшли не дуже гарні хлопчики й дівчатка — і країна перетворилась на сумну й чорну. Головне в тому, що Малефісенту позбавили її крил. Але вона доклала всіх зусиль, пройшла дуже великий моральний шлях і зняла прокляття своєю любов’ю. Дуже сподіваюся на те, що ми своєю любов’ю повернемо собі крила і знімемо закляття.
Внесок кожного й кожної з нас
Ті, хто на передовій, дають нам можливість працювати й допомагати. Фактично зараз уся Вінниця — величезний гуманітарний хаб. У нас немає жодної школи, де б нічого не робили. П’ять закладів приймають родини, які змушені були покинути свої домівки через війну, у деяких з них люди перебувають по два-три тижні, щоб оговтатись, перепочити й вирішувати, як діяти далі. Також у школах плетуть сітки, готують на кухнях, щоб можна було занести в госпіталь чи в центри прийому людей, які змушені були переїхати. Деякі школи працюють як склади — туди приходять вантажі, їх сортують, пакують і відправляють далі. Щодня ми відправляємо допомогу вагонами — до Києва, Чернігова, Запоріжжя, Миколаєва, в усі гарячі точки України.
Жоден вінницький ресторатор не відмовив у допомозі Збройним силам, госпіталю, іншим лікарням, де лікується велика кількість наших хлопців. Ресторатори безкоштовно забезпечують лікарні їжею. Один з рестораторів, за професією лікар, має мережу з десятка закладів у Вінниці, нині — на передовій. Він міг не йти воювати. Але раніше був в АТО, а зараз — лікар на передовій, тоді як його ресторани працюють, зокрема і на допомогу лікарням. Можливо, про це небагато пишуть, але всі у Вінниці це знають.
Я пишаюся тим, що Україна єдина і бореться. Нас не поставили на коліна і ніколи не зможуть цього зробити.
Комфортний прихисток
Найбільший виклик Вінниці — прихистити людей, багато з яких не з власної волі потрапили до нас, і зробити так, щоб усім було комфортно в нашому чудовому місті.
Моя приятелька до війни жила забезпечено, мала свій фітнес-клуб. Вона вже могла відновити роботу, але щоразу говорить — людям треба десь знаходити прихисток, і попри все кожного дня приймає тих, хто цього потребують. Якось приїхала родина з будинку сімейного типу — у них 14 дітей, яких подружжя взяло на виховання. Вони їхали із Запорізької області до Австрії, а у Вінниці зламався автобус. Поки його лагодили, батьки та їхні діти комфортно почувалися в приміщенні клубу й були забезпечені всім необхідним.
Освітній фронт
У вінницьких закладах освіти триває підготовка до нового шкільного року, зокрема, облаштування укриттів задля безпеки дітей та вчительства. Згідно з опитуванням місцевого онлайн-порталу «20 хвилин», думки батьків розділилися — одні згодні на очне навчання за безпечних умов у школі, інші остерігаються відпускати дітей і наражати їх на небезпеку.
Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.
Пріоритет — позитив
Після відновлення навчального процесу ми організували його онлайн, бо, на жаль, не можемо гарантувати безпеку в школі. Якщо протягом дня будуть повітряні тривоги, ми не можемо нікуди сховати дітей. У нас в одну зміну навчається 1,6 тис. дітей, а наше бомбосховище розраховане максимум на 500. Фактично всі вчительки та вчителі працюють з дому, бо шкільний інтернет не розрахований на таку кількість онлайн-уроків. Четверо наших колег зараз за кордоном, але знайшли можливість проводити онлайн-уроки, перевіряти домашні завдання. Педагоги намагаються забезпечити принаймні 60–70 % уроків, і діти не втрачають можливості спілкування.
Два роки в наших дітей вкрав ковід, зараз їхні найкращі роки краде війна. Щоб їх мотивувати, ми намагаємося більше розмовляти, грати, нам дуже допомагають психологині й психологи. Вони проводять заняття про мотивацію, гарний настрій, щось малюють. Ми з колегами домовилися, щоб вони проговорювали з дітьми всі позитивні моменти, які з ними трапляються. Про негативні моменти можна поговорити індивідуально з психологами.
Молодші класи приходять на онлайн-уроки майже в повному складі, це дуже радує. На жаль, є проблема з мотивацією у дітей 8–10 класів. Вони, якщо й сумують, то не за навчанням, а за спілкуванням, їм бракує позашкільного життя. Якщо ми з 1 вересня підемо в школу, нам треба буде докласти дуже багато зусиль, щоб повернути тому поколінню мотивацію до навчання.
Полюбити урок історії
Я завжди була прихильницею творчого підходу в навчанні, щоб мої завдання діти виконували з любов’ю. Коли в нас була тема історичних пам’яток, учні й учениці описували сімейні реліквії. Я була вражена, коли дитина показала і розповіла про паспорт Радянського Союзу, виданий у кінці 1950-х рр., один з перших, які видавали селянам. Хтось розповідав про бабусині хустки, хтось вважав сімейною реліквією весільне фото своїх батьків, хтось показував власне фото з дитячого садочка. На цих прикладах гарно видно сімейні цінності.
Також діти із задоволенням створювали власні історії, училися розрізняти науковий і художній стилі. Вони складали текст у обох стилях по черзі про руських князів, причому могли вигадати якісь події. У п'ятому класі я не навчу історії, але я навчу любити урок історії, щоб ми далі могли системно вивчати предмет.
Два роки в наших дітей вкрав ковід, зараз їхні найкращі роки краде війна. Нам потрібно буде докласти дуже багато зусиль, щоб повернути тому поколінню мотивацію до навчання.
Головний урок
Наші діти стали дуже дорослими, на жаль. Вони розуміють усе, що відбувається. Ті, хто нині не в Україні, дуже сумують. Зараз менше посмішок, і настрої серед дітей зовсім різні. Звісно, настрій залежить від оточення і того, як у родині сприймають події, — чи думають, що все пропало, чи вірять у ЗСУ і ППО.
Є діти, які говорять, що їм потрібно вчитись, щоб не бути такими дурними, як ота русня. Старшокласники й старшокласниці почали шукати інформацію, аналізувати її. Раніше вони зовсім не цікавилися новинами, максимум — це коли хтось у тіктоці виставив відео на якусь гарячу подієву тему. Зараз вони чують розмови в родині, дивляться ЗМІ, шукають інформацію онлайн. Усі зацікавились тим, що відбувається.
На жаль, вони не будуть такими, як усі діти, якщо ми їм дуже не допоможемо. Нам, можливо, треба змінювати підходи до викладання історії, захисту України, громадянської освіти. Правильно, що в нових програмах громадянська освіта йде наскрізною лінією. Можливо, ми недопрацювали, щось пішло не так. Але на помилках і на уроках вчаться.
Досвід освітніх фронтів
У нас невеликий досвід, як організувати навчання, спілкування з дітьми під час війни. Усі наші інститути, психологічна спільнота використовують закордонний, але часто він спирається на ментальність інших країн, що дуже відрізняється від нашої.
Однак не менш цінний наш досвід роботи під час воєнного стану, який треба проаналізувати і поділитися ним. До того ж це різні стратегії, бо в гарячих точках, на окупованих територіях у вчителюванні є своя специфіка. Я впевнена, що на Миколаївщині і Запоріжжі вчительки і вчителі працюють, згуртували свої класи, навіть якщо вони виїхали звідти. Інша історія — на порівняно спокійних територіях, де приймають багато дітей з різних регіонів. У нас, наприклад, є двоє дітей, які пережили бомбардування Салтівки у Харкові, є родина, яка виїхала з Маріуполя. Ми допомагаємо їм адаптуватися в новому колективі, бо їм це дуже важко.
Відновлення ресурсу
Як би я проводила (не)конференцію ЕдКемп, то обрала б тему відновлення ресурсності для вчительства. Ми можемо не лише говорити й проводити тренінги, але й відновлювати ресурси на нашому стадіоні і в актовій залі — наприклад, провести конкурс з караоке. Думаю, така тема буде всім цікава.
Після нашої перемоги я поїду в Чорнобаївку! Ніколи там не була і хочу подивитися, що це за таке місце, до того ж у нас на Вінниччині живуть люди, які змушені були виїхати з Чорнобаївки через війну. Я б і сьогодні поїхала у відновлений Харків. Я б поїхала в Чернігів. Я б хотіла влітку потрапити в український Мелітополь — щоб поїсти черешень!
Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).
Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.
ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин
