Уроки війни: Гоїти душевні рани

Освітянка з Харкова Олена Золотоверха розповідає, як війна ламає душі та як гоїти ці рани й виховувати стійкість.

Харківська школа № 26 від початку війни не припиняла роботи. Попри постійні обстріли й евакуацію містян педагоги продовжували працювати — розмовляли між собою і з дітьми, щоб підтримати одне одного й виборсатися з пригніченого стану. Як говорить директорка школи, учителька історії Олена Золотоверха, виховання стійкості і гоєння душевних ран може бути різним — через вирощування рослин і монтаж відео з дітьми, через бесіди, де кожен і кожна мають змогу висловитися, а ще — історичні паралелі, які молоде покоління простежує у власному житті.

Важке рішення

На 11-й день війни мені довелося вивозити свою дворічну онучку в евакуаційному потязі. Я доглядала за нею, бо її батьки були за кордоном на той момент. Дитина потребувала мами, тому треба було її вивозити. Але вона — молодець, геройка, я їй так і сказала. Було дуже важко, та вона терпіла, бо хотіла до мами. На цьому терпінні ми доїхали до Варшави, де нас зустріла дочка. Старша онучка була в Німеччині, і ми поїхали до неї.

Потім я вирішила повернутися в Харків. Це мені далося надважко, бо родичі дуже не хотіли цього, боялися, що більше мене не побачать. Але тут є люди, які на мене чекали, яких я надихаю і яким можу дати пораду, їм легше, коли вони мене бачать у школі.

Поламані війною

Моя громада — це передусім школа. За статистикою, у нас до 85 % учительства виїхало. Для тих, хто залишилися, школа слугує прихистком. Не скажу, що вона в більш безпечній зоні: і в нас були прильоти. Але в школі є невеличке підвальне приміщення. І якщо люди живуть на високих поверхах, то безпечніше бути в нас на першому поверсі і в підвалі.

Не має значення, виїхала людина чи залишилася, які в неї умови життя, усі ми поламані війною, не лише фізично, а й душевно. Мабуть, це головна проблема. Коли бачиш убитих ворогів, виникають такі почуття, які б не хотілося переживати. Дуже хочеться, щоб ми залишилися людьми. Це важко.

Коли в нашому районі гатять цілий день, учительство залишається вдома. У спокійніші дні ми працюємо в школі. Весною посадили дерева, троянди на шкільному подвір'ї. Так намагаємося робити наше життя красивим і дуже хочемо перемоги й миру.

Треба буде багато часу, щоб загоїти душевні рани. Це найголовніший виклик для нас усіх. Ті, хто виїхали за кордон, — нібито в безпеці, бо там не стріляють. Але там немає рідного дому, садочка чи школи, родичі теж можуть бути далеко. Часто буває, що мама з дітьми поїхали, а батьки чи чоловік та дорослий син залишилися. Кожен і кожна роблять важкий вибір.

Я вирішила повернутися в Харків. Це мені далося надважко, бо родичі дуже не хотіли цього, боялися, що більше мене не побачать.

Зірковий вибір

Наші селебрітіз викликають у мене гордість. Тарас Тополя, Фагот, Святослав Вакарчук… Ті, хто звикли до любові публіки, оплесків і концертів, нині — у теробороні, волонтерять, їздять у фронтові регіони з підтримкою, часто в небезпечні місця. Це заслуговує на те, щоб ними пишатися. Також я дуже горда за нашого президента і підтримую все, що він робить.

Зустрічі для взаємопідтримки

У нашій школі освітній процес майже не припинявся. Ми так вирішили, бо потребували підтримки одне одного. Ми не проводили уроків і не порушували законодавства, але зробили гнучкий графік спілкування, і вчителі говорили між собою і з дітьми на різні теми.

Це було непросто. Ми були розгублені, у депресії і потребували підтримки. Мені в нашій групі писали, що спілкуватися неможливо, бо діти сидять у підвалах. А я у відповідь наводила приклад комунальників Харкова: у нас постійно щось виходило з ладу, але вони під обстрілами все лагодили. Ми всі вийшли на зв’язок, зробили перекличку між учнями й ученицями — і почали спілкування. Спочатку на зустрічах було 5—8 дітей, але в березні в колеги був уже 21 учень.

Тому ми легко перейшли на уроки, коли навчальний процес розпочався офіційно. Звісно, були проблеми, бо діти розпорошені по всій країні і за кордоном, так само як учителі й учительки. У подорож вони брали лише телефони, і в них були технічні труднощі з виходом онлайн. Але ми це подолали.

Що для нас Україна

За перші місяці війни ми з учнями й ученицями створили шість виховних відеороликів — на Великдень, про дистанційне навчання, вітання до Дня довкілля, презентацію малюнків «Що для нас Україна». Знімали відео по-різному. Одна дитина знімала за кордоном, інша — у підвалі. «Картинка» виходить різна, але наразі важлива не технічна, а змістовна якість. Охочих дітей дуже багато, я їм дуже вдячна, що вони відгукуються на ці ініціативи. Один хлопчик зробив відео, як він щось саджає і співає «Ой у лузі червона калина», а потім у нього ці саджанці проростають. Такі відео дуже важливі для мене.

Ми робили відео і до війни, то чому б не робити цього зараз? Вони надихають глядачів і підтримують нашу майстерність на постійно високому рівні. Завдяки цим відео ми також не втрачаємо зв’язку між довоєнним і нинішнім життям.

Олена Золотоверха з онучками

Зміни на краще

Я викладаю історію в 10 класах. Коли обговорювали тему Другої світової війни, чесно сказати, я спочатку не розуміла, як мені до неї підійти на тлі нашої війни? Як виявилося, це легко, бо мені не довелося багато пояснювати, хто такий Степан Бандера, що таке денацифікація. Діти все це вже знають з власного життя. Тому я проводжу паралелі, завдяки яким ми і навчаємо, і виховуємо.

Ми проводимо уроки в зумі, і я використовую час, щоб більше бачити й чути учнівство. Даю короткі запитання, щоб висловилися всі. Від себе вимагаю гарного вигляду. Коли діти бачать свою вчительку й директорку на робочому місці, отже, усе йде як слід.

Звичайно, я і мої колеги враховували рекомендації психологічної спільноти — не перевантажували дітей, не давали домашніх завдань. Натомість я пропонувала: якщо діти мають можливість, то можуть виконати одне завдання. Але діти стали більш відповідальними, самостійними. Коли я давала завдання о дев'ятій ранку, то вже о 13–15.00 вдень отримувала виконані роботи на свою електронну скриньку. Дітям хочеться вчитися, вони прагнуть до цього. Вони змінилися на краще, і це дуже добре.

Головний урок

Я горда за українців як націю, бо ми продемонстрували гідність. Це значить, що за 30 років незалежності наша освітянська спільнота виконала своє завдання. У законі про освіту сказано, що школа має виховати громадян, патріотів і загалом порядних людей. Якщо ми сьогодні проявляємо такі почуття, то, мабуть, ми виконали наше головне завдання.

Причому ми робили це в стані постійних змін, знецінення вчительської праці. Але наша єдність — це наш результат. Тому я впевнена, що освіта і надалі має виховувати три надважливі компетентності — патріотизм, порядність і професіоналізм, без якого неможливо побудувати квітучу державу.

Онлайн-можливості

Досвід показує, що ті вчителі й учительки, які правильно організували дистанційне навчання ще до коронавірусу, змогли продовжувати і зараз. Я б закликала і наших, і закордонних освітян працювати над дистанційним навчанням і можливостями, які нам дає зум та інші платформи. Бо я, наприклад, ще не використовую зум на 100%, але знаю, в якому напрямку рухатися. У нас маса викликів — була пандемія, нині війна, що дуже сильно вплинула на наші життя, тому дистанційні технології ще довго будуть актуальними.

Виховання стійкості

Ми дуже хотіли у травні проводити ЕдКемп у Харкові, та війна внесла свої корективи. Але тема, яку ми обирали, залишилася актуальною. Наша тема — «Апгрейд інновативності освіти» — мала містити відверту, толерантну й незалежну бесіду про формування гармонійної особистості. У фокусі мала бути емоційна, фізична стійкість і духовний розвиток. Ми з моєю творчою командою вважаємо, що всі ці речі залишилися дуже актуальними. Бо без стійкості подолати виклики війни неможливо. Тому ми би робили апгрейд зони стійкості закладу освіти під час війни. Ми б хотіли запросити експертів і експерток з педагогічної спільноти, медичної та культурної сфер.

Також треба обов’язково говорити про виховання патріотизму, без цієї компетентності України зараз би не було.

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.