Уроки війни: Бути разом — безцінно

Учительки та вчителі з тилових регіонів України працюють на двох фронтах одночасно. Вони волонтерять, щоб наблизити нашу перемогу, і водночас навчають дітей. Про це, а також про те, як давати раду стресу, напруженню й розбурханим війною почуттям, розповідає Валентина Федоряка, учителька математики з гімназії села Трудолюб Миргородського району на Полтавщині. Пані Валентина ділиться тим, які практики стійкості та вдячності використовує на уроках та в житті і як знаходить для своїх учнів і для себе ресурс, щоб іти далі.

Головні уроки

Головним уроком для мене стало те, що з новим етапом війни ми знову переосмислюємо цінності. Знову життя, любов і турбота стають на перше місце. Стають надзвичайно цінними люди, які поруч, які обіймають, захищають, допомагають.

Другий урок — не можна бути наполовину. Не можна бути наполовину в Україні, наполовину — в росії. Не можна жити у вільній державі і тримати в голові «русский мир». Не можна користуватися благами цивілізації, демократії і схвалювати диктатуру. Не можна бути патріотом і звалювати все на політику, ніби не ми обираємо політиків. Не можна бути українцем і ходити в російську церкву. Не можна прожити в Україні 30 років і хоч раз не спробувати заговорити українською. 

Ще дуже важливі уроки дав мені мій чоловік, Петро Федоряка, який загинув у 2014 році в цій же війні в Шахтарську. Він, як і інші воїни, говорив, що доки війна не зайде в кожен дім, ми не переможемо. Бо не лише любов рухає до перемоги, а й ненависть. Він часто повторював, що за все треба платити, іноді, на жаль, кров’ю. І разом легше робити всі справи, перемагати також легше разом. 

Можливо, тому, що я живу в тилу, війна не асоціюється в мене з апокаліпсисом. Це надзвичайно болісне очищення, після якого ми стаємо впевненішими і наповненішими. Це світло після грози, в променях якого все розвидняється. Це дощ, що змиває бруд з усіх поверхонь. Це струмок, що стає сильнішим, це ковток чистого повітря, що рятує дитину, народжену бути вільною. Це рятівна волога, що проросте житом у полях. Це калина, яку ми піднімемо завдяки нашій волі до свободи.

Безстрашні українці

Я — з тих українців та українок, для яких війна триває з 2014 року і проходить зовсім поруч. Війна потопталась по нашій сім'ї ворожим чоботом і танком.

І тому з новою фазою війни я вже знала, хто готовий іти воювати, хто буде волонтерити, що будуть робити ковалі, моя родина, друзі-вчителі. Люди, які під час війни не ниють, не ховаються, а роблять усе для перемоги, виконують якнайкраще свою роботу, наповнюють дні щоденними важливими справами, викликають особливу гордість. Щаслива, що маю багато таких друзів.

З 24 лютого цього року я почала вести нотатник, де пишу про кожен день війни, про те, що відбувається у мене в родині, і що ми робимо посутнього. Особливим пунктом я виділяю людей, з якими познайомилася чи яких перевідкрила для себе. 

27-річний Владислав, випускник нашої школи. Він успішно працював за кордоном, а дізнавшись про війну, одразу повернувся і пішов у військкомат. Він загинув, захищаючи нас від орди…

Інший випускник, Іван, якому щойно виповнилось 18 років, пішов служити, підписав контракт і нині перебуває в одній з найгарячіших точок фронту. Ми йому допомагаємо. А ще він щодня телефонує своїй улюбленій учительці.

Інший наш випускник 2017 року, Євген, не побоявся в перші дні війни поїхати в Харків, щоб переправити туди гуманітарну допомогу, а звідти — людей. Сьогодні він — воїн-доброволець.

Воюють наші вчителі Олександр та В'ячеслав, хоча з різних причин вони мали повне право відмовитися.

Я знала, що Оксана — привітна продавчиня з Миргорода, але наскільки масштабно вона волонтерить, я дізналася лише у війну. Вони з чоловіком та друзями із сусіднього села роблять тушковане м'ясо з крупами, консервацію сотнями банок, передають їх ящиками на фронт постійно, з 2014 року. І якщо сказати ввечері Оксані, що в нас проїздом воїни, то на ранок будуть мішки з продуктами, ліками і всім необхідним.

Маскувальні сітки плетуть нині в кожному населеному пункті. Та я не перестаю захоплюватися тим, як системно це організувала Олена, дружина воїна, завучка миргородської школи. 

Також я познайомилася з Дашею, донькою військового капелана і дружиною офіцера, який зараз воює. Вона могла поїхати на захід України чи за кордон, але не зробила цього. Натомість працювала медсестрою-волонтеркою в нашому військовому шпиталі, бо має навички з медичної допомоги. Після додаткового навчання поїхала до чоловіка на старенькій автівці за 300 км, щоб відвезти йому спорядження, а потім мобілізувалася.

Людей, які щоденно роблять гідні вчинки і додають віри в перемогу, на щастя, багато в  Україні. 

Перед сном я малюю у своїй уяві, як я зустрінуся з чотирма моїми внуками. Троє з них виїжджали з Харкова (Північна Салтівка) п’ять днів, поки дісталися до Івано-Франківська.

Тест на лідерство

Як і по всій країні, у нашому селі і навколо — небачена активність людей. Воюють, варять, печуть, в'яжуть, сіють… Ковалі, як завжди, воюють і кують: скоби, ножі, «їжаки», сокири. У наших селах загинули два Воїни Світла. Ми прощалися з ними з гідністю, це об’єднує громаду і показує, що для нас важливо й цінно. Також люди допомагають облаштовувати блокпости, привозять регулярно туди пиріжки, солодощі, каву.

До нашої громади приїхали понад 5 тисяч ВПО, переважно це люди з Харкова, Києва, Донецької та Луганської областей. Ми допомагаємо людям, які змушені були переїхати в наше село через війну. Та прикро, коли чоловіки з переселених родин частіше не стають на військовий облік. Можливо, бояться. Вони не шукають способів, як можна допомогти нашій громаді. 

Зараз особливо дратує неоднозначне сприйняття бойових дій. Коли я чую від людей, що треба було домовитися, дружити з путіним, це дратує мене й інших, адже у всіх нині загострені почуття. Тому я впевнена, що сьогодні потрібно визначитися й бути трохи жорсткішим у цьому питанні. Дратує, коли в одній родині чоловік і син воюють, а в іншій родині люди гучно п’ють пиво біля магазину. Я розумію тих, хто захищають Україну, а не тих, хто розпочинають кожну розмову з «якби», сидячи в кав'ярні чи лежачи на дивані. 

А ще війна одразу показує лідерство — чи спроможний очільник громади працювати, організувати людей. Усе одразу видно в такі складні періоди. Думаю, у багатьох громад в тилах подібні проблеми.

Освітній фронт

Від початку війни Полтавщина — під ударом окупантів. За даними Полтавської ОВА, за час повномасштабного конфлікту по області випущено близько 50 ракет, особливо постраждали Кременчук і Миргород. Водночас у Миргородській громаді є 5,5 тис. людей, які змушені були покинути рідні домівки, їх приймають місцеві жителі, школи та інші заклади освіти. 

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

Дозвольте вас обійняти

Щоденно я складаю список з 20–30 пунктів. Роблю це на один день, не планую на завтра чи післязавтра, лише на сьогодні. У виконанні цього списку мій ресурс — це людські обійми. Для мене слова «Можна тебе обійняти?» значать те ж саме, що й «Доброго вечора, ми з України». Я обіймаю людей поруч разів сто на день. Я обіймаю школярів на вулиці, за якими сумую. Обіймаю всіх друзів, і незнайомців-патріотів, з якими щойно познайомилася. 

Перед сном я малюю у своїй уяві, як зустрінуся з чотирма моїми внуками. Троє з них виїжджали з Харкова (Північна Салтівка) п’ять днів, поки дісталися до Івано-Франківська. Інший онук виїжджав з донькою з Києва (Оболонь) шість годин тільки по місту. 

Мій ранковий ресурс — фізаліс. Цю рослину ми посіяли ще до війни, і так трапилося, що саме 24 лютого насінинки почали активно сходити. Але тоді було не до них. Фізаліс стояв на вікні й підсихав. А на другий чи третій день я побачила, що він пнеться вгору, хоче рости, — і полила його. Так продовжую кожного дня, а зранку особливо. І тепер я уявляю, як ми висаджуємо ці сильні рослинки, як вони борються за життя, з ким поділимося плодами. Щойно просинаюся, я одразу біжу до своїх фізалісів. Раніше я не дуже була схильна до рослинництва, квітникарства, а зараз фізаліс — один з моїх ресурсів. 

Наші діти живуть у селі, їм треба ще й допомагати батькам по господарству, дотримуватися режиму світломаскування. Тому ми робимо так, щоб у них на вечір не було ніяких справ.

Зрозуміти почуття

Ми були одними з перших у Полтавській області, хто перейшли на платформу G-Suite for Education і налагодили навчальний процес навіть з перших днів пандемії ковіду. Тому дітей було легко підключити і зараз. Уроки у нас нині по 25 хвилин, деякі з колег замінюють тих учителів, що зараз на фронті. Після уроків учительки та вчителі волонтерять, і простір для цього безмежний. 

Зміни в навчанні пов’язані з тим, що є учні та учениці, які виїхали в інші країни, зокрема з 9 і 11 класів. Вони навчаються і в нашій школі, і ходять у місцеві навчальні заклади. Цих дітей треба підтримувати, бо для них перебування далеко від дому стресове. Також у нас є діти з родин ВПО, їх не так багато, але вони підключені до наших гугл-класів фактично з першого дня. Є діти, батьки яких зараз у ЗСУ і теробороні, і ці діти також потребують особливої підтримки. 

Хоча ми живемо в тилу, тривога, стрес і неспокій все одно притаманні дітям. Як і запитання мого учня Артема «Для чого люди, які мають мільярдні статки і необмежену владу, розпочинають війну?». Тому на кожному уроці ми з колегами намагаємося зробити так, щоб дитина зрозуміла свої почуття, не засуджуємо їх, говоримо про зміни настрою і про те, що ми одне для одного — опора. Тому ми маємо відкритися, а не ховатися за чорними квадратами, бо бути разом зараз — безцінно. Я помітила, що діти хочуть відчувати мій спокій і стабільність. Тому навіть якщо я сама в тривозі, не показую цього дітям. Ми використовуємо практики стійкості, які радить психологиня Світлана Ройз, практики вдячності. Рік-два тому, коли я казала «Нумо подякуємо воїнам», для дітей все-таки це було чимось далеким. А зараз фактично в кожній родині є зв’язок з фронтом.

Я не завантажую дітей надскладними темами, домашніми завданнями. Бо наші діти живуть у селі, їм треба ще й допомагати батькам по господарству, дотримуватися режиму світломаскування. Тому ми робимо так, щоб у них на вечір не було жодних справ. Я — класна керівниця в 10 класі. Діти підписані на психологічний канал «Без паніки». Даю їм такі інструменти, щоб вони не читали новини весь час, а відволікалися на легкі ресурсні вправи. 

Можливо, діти трохи відстануть у вивченні математики, але зараз є важливіші речі. У молодших школярів є особлива гордість за те, що вони — українці. Діти з середніх класів постійно питають, що можна зробити, чим допомогти, чи приймуть їх на блокпост чи в тероборону. Учні та учениці, які виїхали, почуваються в плані наук на 12+, показують гарні результати і в математиці, і в мистецтві. Чеські вчителі, наприклад, захоплюються нашими креативними дітьми, які дуже швидко вчать чеську мову. Думаю, це не одиничний приклад, а показник нашої освіти в цілому. Недоліки нашої освіти теж стали помітнішими під час війни.

Переоцінка освіти

Один з наших учнів став рідко відвідувати уроки, бо знайшов роботу в Миргороді і буде працювати. Звісно, ми його не виключаємо зі школи. Можливо, він зможе працювати і навчатися дистанційно та індивідуально. Але, працюючи, він втратить шанс отримати високий бал ЗНО і вступити до вишу. З іншого боку, людина, яка могла б знайти себе в робочій спеціальності, марно проведе в університеті п’ять років.

Діти бачать, що світ крихкий, і не розуміють, навіщо його руйнувати ще й війнами, і вони розгублені, особливо 11-класники. Це зрозуміло, бо невідомо, як пройде вступна кампанія і що буде далі. Думаю, зараз буде переосмислення обов’язковості вищої освіти, бо відкриється великий простір для робочих спеціальностей. Тому не вступати до інституту, де навчання відбуватиметься дистанційно, — не така вже й погана ідея. 

Думаю, зараз буде переосмислення обов’язковості вищої освіти, бо відкриється великий простір для робочих спеціальностей.

Місця сили

Одне з моїх захоплень — подорожі. Я була в багатьох країнах, також мала мрію побачити всі обласні центри України. Але в мене особисто так і не склалися подорожі у Чернігів і Миколаїв. А зараз ці міста — особливі, з особливим болем. Я вірю в їх відновлення, відродження. Міні-ЕдКемпи — це унікальний спосіб подорожувати країною і побачити міста та села, до яких ви, може, ніколи і не доїхали б. Вірю, що так буде й надалі. 

Відкривати світ

З колегами за кордоном я поділилася б усвідомленням того, що світ глобальний і взаємопов’язаний. Не можна жити у щасливій чи умовній капсулі, природній чи штучно створеній, як показують приклади росії та Німеччини. Глобальні зв’язки є у всьому сучасному світі. Тому важливе зближення країн, як і галузей — наприклад, партнерство на рівні шкіл. З патріотизмом у Європі все гаразд, і я вдячна, що там виховують патріотів своїх країн. Але також важливо знати і про Україну — країну, що тримає удар окупантів. Думаю, школярам треба про це говорити і готувати їх до того, що світ глобальний і наскільки важливий глобальний мир.

Наш випадок унікальний, адже весь світ побачив Україну і нашу сміливість. Колеги за кордоном цікавляться подіями в нас. Нам пишуть фіни та американці, поляки та данці, підтримують нас, за це їм щира подяка.

А головна моя велика дяка — воїнам — за наше життя в мирному домі. Це велике щастя — жити у власному будинку, саджати город, бачити щодня школу й дітей наживо. Я свято вірю в перемогу, тому ми трудолюбимо кожен день, як можемо. 

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.