Уроки війни: Бачити в людях найкраще

Учителька з Тернополя Людмила Серкіз розповідає, як допомагати за покликом серця, де брати віру в добро і чому важливо працювати над собою за будь-яких обставин.

Щоб підтримати дітей у нинішньому стані невизначеності й тривоги, українські вчительки й учителі уникають примусу в роботі. Зокрема, вони не зобов'язують учнів і учениць виконувати домашні завдання, а покладаються на їхні почуття відповідальності й цікавості. І це працює, бо діти самі беруться за вправи, виконують і обговорюють їх. Про це розповідає Людмила Серкіз, учителька математики з Тернопільської школи № 14 ім. Б. Лепкого. Пані Людмила впевнена, що і в такий тяжкий воєнний час треба бачити в людях найкраще, розкривати потенціал у дітях і виховувати в них сміливість. 

Головний урок

За будь-яких обставин завжди треба бути людиною. Треба навчитися приймати ситуацію, життя, як воно є. Не треба чекати, коли закінчиться війна і можна буде жити. Треба прокидатися сьогодні, приймати нинішні обставини й виходити з того, що є. 

Я засвоїла для себе, що треба вірити людям, у краще, що в них є, і робити справу за покликом серця. У мене є поклик — допомагати, дбати про когось. Я роблю це, бо люблю свою справу і не зважаю, чи мені важко.

Колись ми жили розслаблено і не слухали старших людей, які застерігали нас щодо війни. Тепер я буду точно знати, як, напевне, і старші люди, і завжди застерігати — треба бути готовими до будь-чого, війна реальна, а не десь далеко в минулому чи майбутньому.

Непохитна віра

У мене дуже багато ресурсів, і не тільки під час війни. Останні три роки, відколи почалися карантини, — теж велике для нас випробування — треба було щось робити, щоб не зламатися. Найперший мій ресурс — те, що я вдома, в Україні, і всі мої рідні, дорогі моєму серцю люди тут, зі мною. Це мої діти, чоловік та мама. Антистресом є мій кіт, якого я люблю погладити й пригорнути.

Також у мене є місце сили — земля і молодий сад навколо моєї сільської хати. Я їжджу туди щотижня, добре, що це неподалік Тернополя. І навіть колеги знають, що в суботу мене не треба турбувати, бо я перезавантажуюся. Коли я в тому саду, на землі, проводжу день, то відроджуюся душею і фізично, набираюся сил.

Надпотужний ресурс отримую, коли ми ввечері молимося разом у школі. Узагалі я б порадила розмову з Творцем як життєвий ресурс. Коли я відчуваю занепокоєння, страх, то розмовляю з Богом сам на сам або читаю 90 псалом, у кожний рядок якого додаю імена моїх рідних. Зробивши це, я наповнююся непохитною вірою в те, що все буде добре. 

Обираючи Україну

Я — українка і пишаюся цим. Завдяки таким страшним, важким подіям нашу країну зовсім по-іншому побачили й визнали у світі. Про нас говорять з новою інтонацією і вже не плутають з росією. Також у мене викликає гордість те, що троє моїх дітей не хочуть нікуди їхати з України, незважаючи на важкі часи й обставини, бо я їх так виховала. 

Знаю багатьох людей, які вчиняють гідно. Наприклад, знайомий юнак, якому 25 років, узимку повернувся з-за кордону в Україну, щоб допомогти самотній мамі. Він просив маму переїхати на більш безпечні території, але вона відмовилася. Тепер вони в окупації, і він усіма силами хоче виїхати, щоб не воювати проти України. Його вибір — приїхати на підконтрольну територію і воювати проти окупанта.

З перших днів війни моя сестра залишилася в Києві. Попри вмовляння рідних вона твердо стоїть на тому, що треба залишатися й допомагати. Бо в місті багато одиноких людей, які можуть померти, якщо їм не привезуть допомогу. 

Не треба чекати, коли закінчиться війна і можна буде жити. Треба прокидатися сьогодні, приймати нинішні обставини і виходити з того, що є. 

Вигнати ворога з нашого дому

З першого дня, коли я почула новини про початок війни, то мимоволі сказала: «Вдерся, як коза в зайчикову хату». Коли думаю про нинішні події, у мене постає чітка аналогія з казкою про козу-дерезу, яка захопила зайчикову хату. Він став просити допомоги в інших звірів, але вони теж боялися тієї драної кози. Я лише сподіваюся, що в нас буде той рак, який щипне козу й вижене її з нашої хатки.

Школа як прихисток

Наша школа однією з перших вирішила надавати допомогу людям, які їдуть з небезпечних територій. За 24 години ми організувалися, готуємо їжу для 100 людей. Одна з колег відвезла дітей в безпечніше місце і повністю присвятила себе роботі на кухні. 

Найперший виклик, що постав перед нами, — організація самого процесу. Треба було створити хоча б елементарні умови для людей. Ми розуміли, що своїми силами не зможемо це зробити. На початку вся наша громада, дотична до школи, зносила все необхідне. У нас є великі групи батьківського й учнівського самоврядування, де ми публікували оголошення про потреби, і люди одразу зносили постіль, продукти, рушники. Але ми хвилювалися, не до кінця розуміли, скільки чого треба. 

Мій син, залучений до волонтерства, порадив звернутися в міський гуманітарний центр. Звідти нам привезли надувні матраси, і стало трошки легше. Потім ми почали виходити на інші волонтерські склади, і нам допомагали продуктами, побутовою хімією тощо. Викликом була й організація самих учителів з учительками, щоб вони могли і проводити уроки, і чергувати в школі. Ми домовлялися між собою і приходили в школу на певну годину. Перші два тижні було важко, але ми все налаштували. Згодом ми сконтактували із закордонними організаціями, які почали нам допомагати необхідними речами. 

Часом складно було знайти підхід до людей, які змушені були переїхати через війну. Адже часто вони приїжджали в дуже важкому психологічному стані, були і люди, які зазнали поранень, коли тікали просто з-під обстрілів.

Ми на місці одразу знаходили спеціалістів і спеціалісток, які допомагали розв'язати ці проблеми. Також до нас приїхало 17 діток дошкільного віку, і наші колеги організували для них садочок у школі, бо їхнім батькам треба працювати. З ними займаються арттерапією, цікавою фізкультурою чи йогою, щоб відвернути їхню увагу від того, що ці діти пережили. 

Освітній фронт

У Тернополі вже перевірили заклади освіти на наявність укриттів і готовність до нового навчального року. Оскільки не всі школи мають укриття, міська влада виділяє на їх дообладнання 24,5 млн грн, а також було вирішено, що офлайн навчатимуться лише в початковій школі. Усі інші класи перейдуть на змішане навчання із частково дистанційним форматом, щоб у школах була та кількість осіб, на яку розраховане укриття. 

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

Адаптація до нових реалій

Ми навчаємо онлайн, труднощі, звісно, є. Найбільше вибивають з колії повітряні тривоги, особливо нічні. Люди приходять у бомбосховище з дітьми, за ніч змучуються — і зранку вже не в тому стані, щоб працювати. Через денні тривоги ми зупиняємо уроки, бо дітки мають іти в безпечне місце. Також у нас є перебої з інтернетом, є багато дітей у селах, які не можуть долучатися до навчання. Ми з колегами занепокоєні тим, що мало зворотного зв’язку — багато дітей не хочуть вмикати камери, і ми не бачимо їхніх очей. 

У мене в класі було троє діток з родин ВПО: хлопчик зі Снігурівки і дві дівчинки з Чернігова. Одна з них з мамою поїхала в Німеччину, але їй так з нами сподобалося, що вона і за кордоном хоче продовжувати вчитися в нашій школі. Я розмовляла про це з учнями й ученицями, готувала їх до появи нових однокласників чи однокласниць. Тому адаптація цих дітей доволі позитивна, моє учнівство сприйняло новеньких одразу. Я стежу за їхніми переписками в групах, діти радо допомагають одне одному. 

Найголовніше, щоб діти мали ресурс і натхнення навчатися. Тому на початку уроку налаштовую всіх позитивно.

Без тиску

Ми стараємося проводити повноцінне навчання. На уроці я підкріпляю і дублюю матеріал відеозаписами, щоб діти могли їх передивитися у зручний час, якщо їм щось не зрозуміло. 

Перше, що я змінила, — моральний дух на уроці. Зараз для мене найголовніше — щоб діти мали ресурс і натхнення навчатися. Тому на початку уроку налаштовую всіх позитивно. Матеріал я обираю так, щоб він був легкодоступним для більшості, не тисну на дітей і практикую лише позитивне оцінювання. У мене зараз завдання — щоб кожен і кожна змогли виконати вправу, робили це і відчували свою спроможність, мали успіх. Я працюю на платформі «Мій клас», там є тренувальні вправи, самостійні, контрольні роботи. На їх виконання я даю дітям час, іноді й тиждень, а також декілька спроб — і зараховую спробу з найкращим результатом. Щодо домашніх завдань ми з дітьми домовилися, що я даю їх для закріплення матеріалу — і хто може, той робить. Я не змушую дітей, і це працює, бо вони роблять і обговорюють завдання за власною ініціативою. 

Невизначеність і напруга

Більшість дітей мені сказали, що найдужче їх непокоїть невизначеність. Учнівство 8—9 класів дуже непокоїться, коли почнеться очне навчання, що їм робити, чи буде 9 чи 10 клас. Більш самосвідомі учні й учениці, які знають, чого хочуть, нині на повну використовують цей час і систематично вчаться. Також вони хочуть більше живого спілкування. До війни учнівство по-різному ставилося до школи, але зараз усі хочуть зібратися там, як було раніше.

На наш шкільний стадіон приходить велика кількість дітей. Грають у футбол, волейбол, на відкритому повітрі збирається наше шкільне самоврядування. У Тернополі немає такої великої напруги. Але вона дуже відчувається в тих дітей, чиї батьки на фронті. Є діти, які замикаються в собі, не виходять на уроки. Є випадки, коли друзі розлучаються: одна дитина залишилася тут, а друга — за кордоном, і обоє почуваються погано. З ними спілкуємося особисто.

Нові ідеї для нової школи

У мене на цей момент є дуже актуальна тема для (не)конференції ЕдКемп — це створення наново Нової української школи, переродження нашої освіти. НУШ уже не буде такою, як була раніше, нам потрібно обговорювати нові ідеї, методи, що ми напрацювали за цей воєнний час.

Мислити більше

Українські вчительки й учителі можуть поділитися із закордонними колегами тим, як поєднувати роботу і волонтерство, при цьому не вигорати, а відчувати себе потрібними. Ми всі маємо набратися терпіння, оптимізму і вірити, що наша перемога буде скоро. 

Також треба працювати над собою, щоб бути оптимістами й допомагати іншим. Якщо ти хочеш, щоб навколо тебе все відбувалося на краще, ти мусиш удосконалювати себе за будь-яких обставин. 

Суто як учителька хочу сказати, що треба завжди критично мислити. Важливе і продуктивне мислення, над яким я працюю останні три роки. Воно поєднує і критичне мислення, і розвиток власних ідей, і створення нового. На уроках треба завжди бути медіаграмотними, це дуже важливо в наш час. Я вчу дітей завжди бути сміливими і не боятися ризикувати. Ці якості треба розвивати за будь-яких обставин.

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.

Уроки війни. Значення віри