Уроки війни: Життя триває - Накипіло
Моя війна. Уроки EdCamp Ukraine UK

Уроки війни: Життя триває

Освітянка з Хмельницького Ірина Томич розповідає, як організовуватись, коли голова в тумані, як обговорювати Арестовича з учнівством і позбуватися російського вантажу в школі.

Війна навчила українських освітян й освітянок не здаватися, а організовуватись і працювати на перспективу, зокрема й над впровадженням НУШ у базовій школі. Про це розповідає Ірина Томич, директорка, учителька зарубіжної літератури і захисту України в Навчально-виховному комплексі № 9 міста Хмельницького. Колектив, яким керує пані Ірина, активно працює над змінами в освіті й переходить від сухого викладання до живого діалогу з ученицями й учнями на цікаві для них теми. Пані Ірина вважає, що підтримка дітей, патріотичне виховання й формування майбутніх громадян як ніколи на часі. 

Головний урок

До війни потрібно бути готовими щодня, щохвилини. Не можна відкладати підготовку до подій на завтра. У мирному житті ми ніколи не звертали уваги на важливість вивчення предмету «Захист України», підготовку тривожних валіз чи правила поведінки в надзвичайних ситуаціях. Але ця підготовка має бути практично кожного дня, щоб зберегти своє життя й життя людей, які нас оточують. Це дуже важливо. 

З туману на сонце

Перший місяць війни я можу порівняти з туманом: виходиш у знайомому місці, ідеш, ніби в тумані, і не приходиш туди, куди хотіла. У цьому тумані втрачаєш знайомі орієнтири. Такий самий туман був у голові, дуже важко було себе опанувати. Мушу зізнатися, що я не була готова до таких подій ні психологічно, ні матеріально, ні морально.

Але в школі ми почали активно готуватися до війни, за мною стояв колектив, треба було організовувати навчання після канікул. На мене дивилася моя сім’я — діти з родинами та онукою, які приїхали до мене з Києва на початку війни. Багато що змінилося в нашому житті, навіть у побуті, бо треба було вдома організувати бомбосховище, наготувати запасів. Для цього був потрібен поштовх, який нам, на жаль, дала війна — бути зібраними й підготовленими. Я зрозуміла, що цей туман треба розганяти, інакше він мене поглине. 

Завдяки тому, що я спілкуюся з людьми і бачу наш переможний дух, туман змінився на сонце. Зараз я абсолютно впевнена у нашій перемозі.

Живі легенди

Мабуть, війна розставила всі крапки над «і», навчила нас бути відважними й відвертими. Я не була прихильницею нашого президента, але зараз він викликає в мене велику гордість, мені за нього не соромно. Звісно, я горджуся нашими Збройними силами, їхньою мужністю й сміливістю. 

Я дуже переживала за полк «Азов», стежила за новинами з Маріуполя, з «Азовсталі». Коли бачила новини з катакомб, не могла стримати сліз. Для мене «азовці» — жива легенда, про яку я розповідатиму моїм онукам. Обов’язково з’їжджу в Маріуполь і покладу квіти всім, хто там боролися й загинули.

Я себе картаю, що я недопрацьовую, і, якщо буде можливість, я обов’язково щось зроблю. У мене ще є сили, потенціал, думаю, я справлюся. 

Виховувати націю

Мені хотілося б робити набагато більше, бути на полі бою, у шпиталі чи розбирати завали. Колись я була медсестрою запасу, зараз уже не військовозобов’язана, але дуже хочу бути корисною. Нас, директорів і директорок  шкіл, зібрав заступник міського голови і сказав, що, можливо, ми б хотіли записатися у військо чи тероборону, але якщо сьогодні не працюватиме освіта, то буде хаос. Це наш фронт і відповідальність. На сьогодні наш освітній фронт дуже корисний, адже ще Бісмарк говорив, що священник і вчитель виховують націю. 

Я вважаю, що дітей треба виховувати як непримиренних борців і борчинь з окупантом, щоб вони розуміли, якого сусіда ми маємо, і були готові йому протистояти. Адже ніхто не впевнений, що через три чи п’ять років амбітні ідеї створити імперію не виникнуть знову. Ми маємо боронити українські кордони на нашому освітньому фронті. 

Епізоди перемоги

Мене вразив учинок однієї родини. Це військовослужбовці, діти яких навчалися і навчаються в нашій школі. Тато поїхав на схід України, а мама і двоє дітей прийшли в школу наступного дня й сказали, що будуть у нас волонтерити. Вони майже два тижні день у день зранку до вечора були в школі й робили все, що треба, — мили підлогу, розносили обіди, чистили картоплю. Вони так чекали на тата й так переживали за нього, що не могли сидіти вдома. Я пишаюся тим, скільки в цієї мами відваги й сили, тим, що її так чудово виховані діти навчаються в нашій школі. 

Мій чоловік і два сини, не сказавши мені нічого, утрьох стали на облік у військкомат. Чоловік зауважив: «Що я говоритиму онуці? Що в нас була війна, а я нічим не допоміг?». Їхній учинок мене дуже вразив. Друг пішов у ЗСУ, хоча за віком уже не підходить, має проблеми зі здоров'ям і пройшов Афганістан. Він для мене — герой. Моє життя складається з таких епізодів, які стануть частиною нашої перемоги. 

Війна триває з 2014 року, і ми її раніше, можливо, не зовсім розуміли тут, на заході. Вважаю, в тому є наша величезна провина, що ми пропустили момент, коли треба було правильно реагувати на війну і не робити помилок. Я себе картаю, що я недопрацьовую, і, якщо буде можливість, я обов’язково щось зроблю. У мене ще є сили, потенціал, думаю, я справлюся. 

 Життя триває, воно потребує організованості. Немає сенсу просто сидіти й чекати.

Потреби життя

Наша громада виявилася дуже дружною та організованою, зібралася в єдиний кулак. Нині через Хмельницький проїжджають усі потяги на західну Україну. У середньому ми приймаємо 800 людей на день, вони зупиняються в закладах освіти. У місті відкрили багато пунктів видачі одягу, прийому документів, усе організовано дуже грамотно, щоб люди отримували швидку допомогу й підтримку, як морально-психологічну, так і матеріальну. У Хмельницькому працюють магазини, підприємства, щоб наповнювати бюджет і надавати робочі місця. У нас була одна вакансія в школі, і ми взяли на неї людину з числа ВПО.

Ми допомагаємо діткам і організовуємо безкоштовні майстер-класи, коли гарна погода — просто неба на центральній площі. У школах надаємо додаткові освітні послуги для учнівства, бо розуміємо, що півтора місяці вони не навчалися і треба наздоганяти програму. 

Я дуже вдячна, що наш колектив — більше, ніж сусіди, колеги, це родина. Ми підтримуємо одне одного, робимо толоки. Життя триває, воно потребує організованості. Якщо ми будемо організовані, продовжимо працювати за планом, то буде світло в кінці тунелю. Немає сенсу просто сидіти й чекати.

Освітній фронт

Міська влада Хмельницького перевіряє готовність шкіл до нового навчального року. Не всі вони мають укриття, щоб безпечно проводити очне навчання. Тому міськрада планує їх дооблаштовувати і виділяти на це кошти з місцевого бюджету. У тих школах, де немає укриттів, планують дистанційний навчальний процес.

Щоб допомогти освітянам України продовжувати навчати дітей під час війни, спільнота EdCamp Ukraine запустила краудфандингову кампанію — збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання. Також зібрані кошти планують направити на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці — на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар «Моя війна. Уроки» до платежу.

_________________

Тримаємо стрій

Хмельницький — віддалена від активних бойових дій зона, ми в безпеці порівняно з фронтовими областями, де страшні руйнування й багато жертв. Ми відновили навчання онлайн, у дистанційному форматі, як і в більшості навчальних закладів. Пандемія навчила нас працювати онлайн і налагодити процес так, щоб дистанційний урок практично не відрізнявся від того, що в класі, ефективно користуємося цифровими інструментами. Через повітряні тривоги ми випрацювали алгоритм, щоб і вчительки з учителями, і діти були в безпеці. З учительством ми також працюємо в малих групах з міркувань безпеки. 

Попри війну в нас багато роботи, адже НУШ має бути впроваджена в базовій школі. Ми проводимо консультації, методичні та педради, складаємо програми. Ми дотримуємося всіх орієнтирів, щоб тримати стрій і не йти манівцями. Дуже важливо, щоб ніхто не розчарувався, не знітився — це особливо необхідно для вчителів і вчительок, бо в них тонка душевна організація. Наш психолог провів серію семінарів для вчительства — якраз про емоційний стан під час війни. Багато хто хотіли і не змогли виїхати, у когось почуття провини через те, що не вивезли своїх дітей. У педагогів зараз уже робочий настрій, ми обговорюємо плани на майбутнє. Життя триває, і, незважаючи на рашистську агресію, ми йдемо своїм шляхом. 

Те, що важливіше за формули

У цей важкий час не завжди вдається викласти весь матеріал. І ми вирішили, що підтримка одне одного, живе спілкування з дітьми на теми, що їх хвилюють, важливіші, ніж формули чи правила. Ми внесли в роботу хвилинки і навіть години спілкування, вчительки і вчителі розмовляють з дітьми, знайомляться з новими учнями й ученицями. У нашому навчальному закладі 36 дітей, які змушені були переїхати з інших міст через війну, багато з Харкова, Київщини, Чернігівської області, Сум. Вони емоційно діляться враженнями, як покидали домівки. Такі моменти більш значущі й ефективніші, ніж сухе викладання того чи іншого предмета. Якщо в дітей є потреба щось проговорити, розпитати, ми даємо їм таку можливість. Практично 80 % наших учнів і учениць залишилися в місті — навчаються, волонтерять, готуються до іспитів, звикають жити в таких умовах. Головне — зберегти психологічний комфорт і рівновагу нашого учнівства.

 Тепер я вітаюся з учнівством «Слава Україні!». Коли чую у відповідь — «Героям слава!», розумію, що ми на одній хвилі з моїми дорогими дітьми.

Зона відповідальності

9 березня ми вийшли на роботу. Після привітання діти були абсолютно мовчазні, вони так на мене дивилися, ніби чекали, що я скажу щось дуже-дуже важливе. Безумовно, я почала з нинішніх подій. Тепер я вітаюся з учнівством «Слава Україні!». Коли чую у відповідь — «Героям слава!», розумію, що ми на одній хвилі з моїми дорогими дітьми.

Вони подорослішали. На своїх уроках я говорю, що навчання — їхня зона відповідальності, і бачу, що в більшості ставлення до навчання змінилося. Вони стали набагато відповідальнішими. Це мене й тішить, і розчаровує. Бо діти стали дорослими, а хотілося би продовжити їхнє дитинство.

Вони стежать за подіями, розуміють, які джерела можна використовувати, бо ми багато говоримо про медіаграмотність. Це дуже важливо сьогодні. На уроках можемо обговорити останні новини, що сказав Арестович, що їм сподобалося чи не сподобалося у зверненні Зеленського. Нашого вчителя із захисту України призвали до лав ЗСУ, і я взяла ці уроки на себе. Хлопці складають тактичну підготовку й оцінюють дії нашого військового командування. Кажуть, що вони дуже грамотні. Дуже вагому роль відіграє те, що наша школа розташована у військовому містечку, і більшість учнів і учениць — діти військовослужбовців, їхні батьки зараз у ЗСУ. Діти дуже уважні, дуже відповідальні, немає дитини, яка б думала, що події її не цікавлять чи її не стосуються. 

Незадовго до війни на уроці зарубіжної літератури в 7 класі ми за програмою вивчали Пушкіна й Сімонова з його «Жди меня». Діти спитали, чому ми вчимо твори росіян, якщо вони — агресори, окупанти? Я не одразу знайшла відповідь на це запитання. Вважаю, що ми маємо позбавлятися російського вантажу в школі, хоча це й класика. Є дуже багато письменників і письменниць з інших країн, схожих за стилістикою та напрямами. 

Відродження душі

Я дуже шкодую, що цьогорічна хвиля регіональних (не)конференцій EdCamp не відбудеться через цю кляту війну. Не буде живого душевного спілкування між колегами, професійного зростання, емоційного підйому, який завжди відбувається під час таких подій. 

Думаю, що цей формат не зникне, бо він вийшов ізсередини учительського кола, а не зверху, як відбувається зазвичай. Цей формат творчий, гнучкий, досконалий, і вчительство має свободу і право вибору — те, за що ми боремося нині. Онлайн-формат також має право на життя, але під час війни ми розуміємо, що живе спілкування нам не замінить ніщо. Підтримка, емоції під час зустрічей — неоціненні, дуже нас оживляють, окриляють, дають багато енергії. 

Якби я організовувала EdCamp, то обрала б психологічний формат з історіями вчительок і вчителів, які працювали під час війни в окупації, в евакуації та інших непростих умовах. Я би хотіла зустрітися із цими людьми, послухати їх, пропустити їхні історії через себе, щоб бути відкритішою і більше розуміти інших. Ми планували свій EdCamp під назвою «Гра в чотири руки», де хотіли об’єднати партнерів, з якими співпрацюємо — це і громада, і батьківство, і учнівство. Звісно, я б запросила нашу волонтерську спільноту, захисників і захисниць, щоб їм подякувати і щоб вони поділилися своїм життєвим досвідом. Це був би душевний EdCamp, бо після воєнних подій нашим душам потрібне відродження. 

Громадяни й патріоти

Маючи такого сусіда, як у нас, потрібно завжди готуватися до війни. Тому мій меседж зарубіжним колегам — до цього треба готуватися щодня. Можливо, не до збройного конфлікту, але, безумовно, до інформаційної війни.

Однозначно потрібно велику увагу приділяти національно-патріотичному вихованню й підвищувати його рівень. Також треба фокусуватися на предметах, що формують громадянську свідомість молодого покоління — саме це є пріоритетом у побудові держави, яку формують люди з активною громадянською позицією і патріоти. Ми мали в цьому прогалини, які нині треба заповнювати. Нашим органам влади треба ухвалити ґрунтовні закони в цій царині. Виховувати в дітях патріотизм, формувати майбутніх громадян і громадянок — дуже важливо.

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation — a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

    ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

    У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо

    X