Уроки війни: Підтримка зневірених

Освітянка Майя Тутаєва розповідає, як ділитися теплом з людьми, нажаханими війною, що допомагає не впадати в депресію і які практики онлайн-освіти варто продовжувати в майбутньому.

Нині діти й дорослі мають жахливий стрес від війни — такий сильний, що людина не може ні їсти, ні пити, а також довго не може прийти до тями й адаптуватися до більш безпечних умов. Про це розповідає Майя Тутаєва, освітянка з Кропивницького, заступниця начальника управління, начальниця відділу інституційного аудиту Державної служби якості освіти в Кіровоградській області. Пані Майя ділиться власним досвідом, адже у своєму гостинному домі вона прийняла багато українців, які рятувалися з фронтових регіонів України. Вона наголошує, що психологічна підтримка, м’яке ставлення та душевне тепло нині важливі як ніколи і допомагають так само, як і заходи фізичної безпеки.

Не скотитися в страх

Моїм внутрішнім ресурсом стала моя родина. Старша донька із сім’єю в Києві відчули жахи війни з перших годин і змушені були тимчасово переїхати до Чернівців. Менша донька закінчує інтернатуру у Вінниці, вона лікарка, медична психологиня. Мій менший зять — кадровий військовий, він нас захищає. Мій чоловік глядить онучку. Моя 80-річна матуся теж у своєму домі приймала моїх друзів з Харкова.

Цей родинний ресурс допомагає не скотитися в депресивний стан. Я не маю права показати своїй родині, що я боюсь. Я маю допомогти їм почуватися в безпеці і водночас я відчуваю їхню підтримку. Коли ми не знали, де перебуває чоловік меншої доньки, бо він не виходив на зв’язок, я мала підставити плече й підтримувати її. Паралельно ми підтримували родину зятя, бо за три місяці до війни він втратив маму. Бог дарував мені внутрішній ресурс стати не тещею, а справжньою мамою для нього. Родина завжди підтримує мене в тому, що я роблю, погоджується на всі мої авантюри, бо всі розуміють свої обов’язки і допомагають.

Гостинний дім

Від початку війни багато наших учительок і вчителів згуртувалися: тушкували м’ясо, пекли ласощі, робили сухі борщі та супи, плели сітки й відправляли їх на фронт. Усі кошти, що в нас були, ми перерахували на потреби армії. Я маю багато знайомих освітян серед едкемпівців та едкемпівок, і в перші дні всім, хто були на небезпечних територіях, телефонувала й запрошувала до себе. Потім сталося так, що мій номер потрапив у соцмережі, мені телефонували знайомі знайомих, а часом і незнайомі люди з проханнями прийняти їх хоча б на кілька годин чи на ніч, і я це робила.

Ми довго шукали колегу з Маріуполя. Вона обізвалася на початку травня — написала, що залишається в місті. На жаль, зараз ми не знаємо, що з нею.

Мій фронт був на кухні. Я щодня тушкувала картоплю з м’ясом, варила казани борщу, смажила налисники й деруни, щоб домашніми ласощами нагодувати людей. Я зігрівала їх у своїй домівці і теплом своєї душі. Надала прихисток багатьом родинам, які залишалися на добу-дві, і навіть з кількома тваринами водночас. Наприклад, у мене зупинялася моя колега Оксана Мироняк — з онуком, таким нажаханим, що він їсти-пити не міг, і собачкою, також переляканою. Раділа, коли вони повідомили, що облаштувалися в безпечному місці.

Зараз у нашому будинку живуть дві родини з Харкова. Коли вони приїхали, у них не було нічого, тому я ділилася з ними їжею, пропонувала одяг. Була родина, яка добу не їла, вони дуже хотіли, але навіть боялися їсти. Почувши, що їхні батьки залишилися в Харкові, і їм нема що їсти, бо посмажили дві останні картоплини, я плакала. Потім зв’язалася з волонтерською спільнотою Харкова, щоб вони допомогли тим людям, дала адреси.

Зараз я працюю офлайн, і ми намагаємося допомогти освітянам вижити в цей непростий час. Допомагаємо з юридичними порадами, але в мене є відчуття незадоволення собою. Мені здається, я роблю не все, що я могла б, для допомоги і перемоги. Ми довго шукали колегу з Маріуполя. Вона обізвалася на початку травня — написала, що залишається в місті. На жаль, зараз ми не знаємо, що з нею.

Не залишити осторонь

Нині я працюю в одній громаді, а проживаю в іншій. Але їхні проблеми подібні. Є велика потреба виводити людей з важкого психологічного стану, допомагати тим, хто вірять у нашу перемогу, і поступово піднімати тих, хто зневірилися або втратили рідних.

До обласного центру, як і до нашого села, приїхало і залишилося жити багато людей. На сьогодні всі будинки, що пустували в нашому селі, уже зайняті. Дуже важливо правильно скоординувати діяльність громади, щоб нікого не залишити осторонь. Адже приїхали люди різного віку, соціального статусу, з різними потребами: хтось має кошти винаймати житло, хтось приїхав у халаті й онукових кросівках, хтось щоденно потребує ліків.

У селі гостро відчувається брак комунальних послуг. Більшість наших сіл негазифіковані, немає централізованого постачання води, немає туалетів у будинках. Такі труднощі, буває, лякають тих людей, хто до цього не звичні. Є проблеми влаштування дітей до дитячих садочків, адже садки переважно нині задіяні як прихистки для родин, які змушені були переїхати до нас через війну, і в батьків, які працюють, немає можливості водити дитину до садочка. І якщо вчительство може працювати дистанційно, то лікарі й лікарки або ті, хто працюють на транспорті чи в торгівлі, дуже гостро відчувають цю проблему.

Головний урок

Не треба ставити життя на паузу, а потрібно жити повноцінним життям. Бо воно яскраве, цікаве, неповторне і може обірватися будь-якої миті. Треба жити сьогодні і зараз.

Бережемо здоров’я

Я бачу, що психологічний стан і самих педагогів, і батьків та дітей є великою проблемою, якщо говорити про навчання сьогодні. Усі в стані стресу, особливо діти, які виїхали із зон активних бойових дій. Вони дуже важко адаптуються, психологи й педагоги постійно мусять тримати руку на пульсі, вчасно помітити проблему і підтримувати всіх, не втрачаючи власного ресурсу. До того ж уроки перериваються через тривогу, треба налаштовувати дітей іти в безпечне місце.

Змінилося ставлення вчительства до учнів і учениць, воно більш м’яке і здоров’язберігальне. Мої внуки зараз у Чернівецькій області, вони під обстрілами виїздили з Києва. Учителі й учительки рекомендували батькам не будити дітей на урок, якщо їм вдалося заснути. Бо, ви ж розумієте, вони приїхали з таких місць, де не могли заснути. Тому в них було менше уроків, вони починалися пізніше. Потім поступово відновлювали сталий освітній процес. Змінилася й подача матеріалу — учительство намагається дати його компактно, зрозуміло, не розтягувати на 45 хвилин.

Також є проблема організації дистанційного навчання для учнівства з особливими освітніми потребами. Якщо раніше в закладах були асистентки й асистенти, які підтримували дитину, то нині вони можуть це робити лише дистанційно, а не поряд з дитиною, тому збільшилося навантаження на батьків таких дітей.

Психологічна підтримка нині важлива як ніколи. Тому в декількох закладах нашої області створили телеграм-канали, де надають психологічні рекомендації, постійно є багато порад у відкритому доступі. Це дуже корисно: маємо щоденні прості поради, але вони допомагають.

Робота нонстоп

На учительство нині подвійне навантаження. Треба не забувати, що в школах приймають родини, які змушені були покинути свої домівки, а також плетуть сітки і готують смаколики для наших воїнів. Тому я б сказала, що наші вчительки й вчителі працюють 48 годин на добу.

Паралельно вони налагодили навчання з дітьми, які приїхали з інших закладів і навчалися за різними програмами. У когось у школі була єдина онлайн-платформа, у когось було по-іншому. Звичайно, в проведенні онлайн-уроків залишається проблемою недостатня кількість гаджетів, зокрема, у дітей з багатодітних сімей, внутрішньо переміщених осіб, учительства, а також низька швидкість інтернету, особливо в сільській місцевості.

За час війни багато закладів освіти перейшли на єдині освітні платформи, використовують електронні журнали чи щоденники. Це дуже спрощує процес обліку занять та навчальних досягнень учнівства, комунікації з батьками, усі розклади, посилання є в єдиній системі. Це дає змогу нашим педагогам працювати, де б вони не були, а також оперативно обмінюватися інформацією. Таку практику варто було б перенести і в мирний час. Думаю, країна в смартфоні має майбутнє.

Діти більше здружилися, допомагають, спілкуються, хвилюються одне за одного. Звісно, за всіх я не скажу, але мені здається, що біда нас дуже зблизила.

Досвід мужності

З освітянами інших країн я ділилася б досвідом мужності, витримки, громадянської позиції, який у нас є зараз. Також наша сила в тому, що ми вміємо будь-яку ситуацію витримати, проаналізувати й вибудувати найкращий шлях виходу.

Сильна нація

Я аж до самих кісток українка, і пишаюся цим. Уперше я це відчула, коли в 1994 році наша фігуристка Оксана Баюл посіла на Олімпіаді в Ліллегаммері перше місце й довго не могли знайти гімн. Я була дуже розлючена. А коли він нарешті зазвучав, я відчула невимовну гордість. Із часом це почуття зміцнювалося. Коли ми перебували на конференції щодо СЕЕН у Делі і Далай-лама сказав, що Україна представлена на події найбільшою делегацією, мене розпирала гордість за те, що я — українська освітянка.

Є багато моментів, які підсилювали це почуття. На сьогодні — це віра в наші Збройні сили, віра в те, що ми переможемо, бо інакше бути не може. Напевно, у світі немає такої сильної нації, як українці, нації, яку багато віків знищували, а вона лише зміцнюється.

Серія інтерв’ю «Моя війна. Уроки» підготовлена за фінансової підтримки Black Sea Trust for Regional Cooperation – a Project of the German Marshall Fund of the United States (Чорноморський трастовий фонд, проєкт Німецького фонду Маршалла).

Позиції громадської організації «ЕдКемп Україна» і Фонду можуть не збігатися з поглядами, висловленими освітянами в інтерв’ю.

Уроки війни. Робота з мотивацією