Події

Українська пекарня на кордоні з росією

Марія Малєвська, Олександр Бринза
Олександр Бринза
11 Листопада 2022

Сьогодні ми їхатимемо близько п’яти годин в один бік. І їхатимемо ми по хліб. Але він був вартий такої далекої дороги, бо це були українські паляниці з тризубами на рум’яних верхівках, спечені з томського борошна, оренбурзької солі, на воронезьких дріжджах та у саратовських печах.

Ми їдемо до унікальної пекарні в унікальному українському селищі на кордоні з росією.

Дорогою до Вовчанська добре ловиться окупаційна радіостанція «Харьков Z». Їхати, замість звичних півтори-дві години, зо п’ять, бо мости тут взірвані: треба об’їжджати ґрунтовими розбитими дорогами. Армійці, які нас супроводжують, зупиняються на трасі вже поблизу Вовчанська. Головний сержант, на псевдо «Фідель», він із Київської тероборони, показує згорілу російську техніку.

Це амфібія була випущена в Радянському Союзі. Їх небагато – не більше ста штук, і вони були предназначені для того, щоб бистро можна було форсирувати Ла-Манш. Коли Радянський Союз під час холодної ну, залізний занавісі в них була погоня за гонкою озброєння, і вони придумали таку річ. Вона не дуже швидка, не дуже маньоврена, але вартість в неї така: десь лямів сто вона коштує доларів. Наші хлопці її дуже вправно підбили. Якщо подивитися і побачити, вона вигоріла вщент. То що навіть такі речі не зупинять.

Це було підбито вот місяць тому назад, коли наші йшли визволяти. Ця амфібія, мабуть, не встигла поїхати, і наші хлопці дуже вправно її відпрацювали. Кинули, спугалися, тому що ми йшли дуже сильно потужно. Вони дали дьору – ми позабирали.

Не доїжджаючи Вовчанська, буквально вже біля літери з назвою міста, яке було окуповане від перших хвилин вторгнення, ми звертаємо праворуч. Унікальна пекарня, до якої ми їдемо, розташована у не менш унікальному селищі Вільча. Воно засноване переселенцями з Полісся, з Чорнобильської зони, 1992 року. Там, на Київщині, населений пункт теж називається Вільча.

Це селище не схоже на звичні для Харківщини маленькі населені пункти. Вільча ніби нарівно розкреслена-розрізана широким асфальтованими вулицями з такими ж широкими газонами по боках. Паркани дворів низенькі й прозорі. На пам’ятнику воїнам-визволителям вільчани викарбували прізвища людей, які загинули, визволяючи ту, Поліську, Вільчу.

А ще у селищі діє найсхідніша парафія Української греко-католицької церкви.
Нас зустрічає Сергій Тищенко, представляється старостою на громадських засадах. Голова селищної ради виїжджав на час окупації.

В цьому році цьому селу тридцять років було. Це село збудоване для переселенців з зони Чорнобиля з Поліського району Київської області. Із 1800 людей 900 людей мають статус чорнобильця – ліквідатори, постраждалі. З них, наверно, десь чоловік 400 — інваліди. На цей час тут залишилося десь 650 людей. Багато виїхало.
Люди бояться: обстріли.

В Київську область багато повиїжджали: там же рідні позалишалися. Од нас в росію виїхало небагато – чоловік 20, не більше. Це які іменно співпрацювали з окупантами.

Сергій Тищенко і сам ліквідатор аварії на ЧАЕС, переселенець із тієї Поліської Вільчі. Просидів всю окупацію і спостерігав, як тікали звідси окупанти.

Обладнання, яке не встигли забрати росіяни, ми бачимо у будівлі тутешньої амбулаторії. В окупантів тут була пекарня. Вони робили хліб, булки та батони для своїх солдат. Старший сержант Дмитро показує те, що знайшли тероборонівці, коли зайшли в селище.

Як забезпечення матеріально-технічне, і кухня у них тут була. Ось, ну, вони благо залишили нам все обладнання, не викрали. Унітази на місці наче. Залишились пічі, всі ці мішалки для тіста. Для замішування тіста воно все працююче. Зараз просто ми не запускали. От тільки-тільки, получається, зайшли сюди. Ось, будь ласка, залишки російських продуктів. «Томские мельницы». Ось адреси їхня, телефони, місто Томськ. Ну, борошно, не знаю, якого гатунку, но будемо сподіватися, що це вищий гатунок і наші хлопці будуть ситі, і задоволені, і боронить нашу країну далі.

Побачивши такі незвичні трофеї, армійці розповіли про них волонтерам із Харкова. Єгор Горошко – співзасновник благодійної організації «Пекельна кухня».

До 24 лютого я був директором ІТ-компанії – технічним директором. Відповідав за розробку міжнародної ІТ-компанії, але з початком війни я полишив свою роботу. Ми випікаємо хліб для військових, починаючи з 25 лютого, ми почали. В Харкові наша пекарня працює весь цей час і випікає на день там більше 1000 буханок хліба для військових. І тому, коли хлопці нам розповіли, що тут є таке обладнання, виникла така ідея, що треба його запустити, а не щоб воно тут стояло. І не возити сюди щось, а прямо тут на місці випікати. Це створює і робочі місця для людей, тому що ми місцевим будем продавати для того, щоб електрику оплатити, щоб люди отримали зарплату. Ну це буде якась абсолютно мінімальна ціна для буханки хліба: ну, не знаю, може, там буде 12-16 гривень. Ми щас ще остаточно порахуємо, щоб покривати просто видатки. Наша ціль як благодійної організації не тільки роздавати гуманітарку, не просто давати людям їжу, а створювати якісь, ну, запускати, створювати якийсь бізнес.

У невеличкій кімнаті дві печі. Називаються вони «Восход». Виробництво: Саратов. Є ще тістоміси, але вони італійські, бо таких в росії не роблять. Це досить складне обладнання, але всю цю техніку окупанти завезли сюди з росії. До кордону звідси лише 10 кілометрів.

У малесенькій кімнаті поряд залишки продуктів. Тут можна вивчати географію росії. Окрім томського борошна, окупанти лишили по собі чимало провізії: олія соняшникова «Русагро», виробництво: Самарська область; сіль «Илецкая», це вироблено в Оренбурзькій області; є ще сухі дріжджі, вони з Воронежа, і якийсь молоковмісний продукт зі смаком банану, вироблено в Смоленську 13 червня 22 року.

Але мене найбільше зацікавили дріжджі. Вони взагалі-то виробництва Туреччини — «Pakmaya». Ви можете такі пам’ятати, але розфасовані вони у Московській області, промзона «Северная», і написи на них англійською, російською і українською. Щоправда, українською – з помилкою, але і на зворотньому боці і склад, і спосіб використання, і дозування – все українською. І дата виробництва – це травень 22 року, тобто це вже четвертий місяць повномасштабного вторгнення.

Це те, що вони лишили?

Юлія: Так. Будемо переробляти, а шо. Як рашисти удобряють наші землі, так вони будуть удобрять наш хліб. Их солью. Нехер было приходить!

Волонтерка Юлія відміряє сіль «Илецкую» та борошно «Томське». Вона взагалі-то психологиня за фахом, але тепер працює на «Пекельній кухні» у Харкові. Її колега-волонтер Денис ще донедавно працював електриком на заводі.

Денис: Я вже навіть іноді думаю: може, мені професію поміняти.

— Ви ж електрик?

Денис: Да.

— Але від 24-го Ви на кухні працюєте?

Денис: Ні, на кухні я не з 24-го. Я з квітня місяця на кухні. Коли на завод у нас ракета прилетіла, нас закрили — і я тоді пішов на кухню.

Тепер Денис уміє пекти хліб так, що навіть навчає і передає рецептуру «Пекельної кухні» мешканці Вільчі Тетяні Луговій.

Тетяна: Ну робота, конечно, очень важна. Сейчас все без работы. Тяжело без работы.

У пекарні, яку запускають волонтери у цьому прикордонному селищі, працюватимуть із десяток місцевих.

Розповідає співзасновник «Пекельної кухні» Єгор Горошко.

Дуже велика проблема цього регіону, що він відрізаний від Харкова. Дорога дуже складна, тому що це ґрунтові дороги. 20 кілометрів ґрунтових доріг! Їхати дуже складно, дуже довго. Це не будь-яка машина проїде, а особливо в дощовий період, а взимку це дуже вірогідно, що це буде майже постійно. Сюди не можна дістатися – і це величезна проблема цього регіону. Регіон насправді дуже сильно ризикує в гуманітарному плані. І наша ціль тут – підвищити стійкість місцевої громади до оцих гуманітарних криз, які (ми дуже опасаємося) можуть бути взимку особливо.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

Оперативні та перевірені новини з Харкова