Стати офіцеркою ООН: історія харків'янки | Накипело
Лонгріди

Стати офіцеркою ООН: історія харків'янки

  • Анна М'ясникова
  • Фото надала Анна Кірвас
  • 20 Липня
  • 1875

Анна Кірвас допомагає біженцям у різних країнах понад десяток років. Її не відлякують складнощі комунікації або важкі умови. Зараз вона працює в Бангладеш, у найбільшому в світі таборі біженців. Про своїх підопічних дівчина розповідає з посмішкою та натхненням.


Мрія працювати в Організації Об'єднаних Націй виникла в Анни ще в школі. Але реалізувати бажання виявилося непросто. Перший досвід роботи в міжнародній організації в харків'янки з'явився під час навчання на магістратурі в Університеті Сан-Дієго в 2007—2009 роках. Там вона вивчала політологію та паралельно проводила семінари для молодших курсів. Під час практики Анна стажувалася в International Rescue Committee (IRC, Міжнародний комітет порятунку).

«Хотілося працювати саме з біженцями. Я подивилася, які є організації в місті, та написала деяким. Мені відповіли в IRC, запросили на інтерв'ю та взяли», — згадує дівчина.

Разом із кейс-менеджером практикантка відвідувала сім'ї біженців і перевіряла, як вони інтегруються в суспільство, які виникають проблеми. Згодом були ще шість місяців безкоштовної практики в Нью-Йоркському офісі IRC. Там Анна допомагала людям оформити медстраховку й соціальні виплати. Більшість клієнтів не знали англійської: іноді спілкувалися через перекладача, часом доводилося користуватися жестами (прямо як у грі «Крокодил»).

«Пам'ятаю, допомагала жінці з Сомалі влаштувати дітей до школи. Її чоловік і син загинули. Ми цілий день провели разом. А потім потрібно було посадити її на поїзд у метро. Ми вже мали прощатися, як раптом жінка дістає дві мандарини та простягає мені на знак подяки. Я відмовилася: згідно з кодексом поведінки, нам не можна брати ніяку винагороду в біженців. Приїхав поїзд, жінка на нього сіла. За секунду до закриття дверей вона вискочила, втулила мені мандаринки й зайшла назад. Двері закриваються, поїзд відправляється, і вона махає мені рукою. Я так і розридалася на платформі. Тоді зрозуміла: заради таких моментів і варто працювати», — поділилася історією Анна.

Перша робота в ООН

Отримавши диплом магістра в США, у серпні 2010 року дівчина поступила на докторантуру в університет в Угорщині. Там вона потрапила на практику в Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН).

«Написала їм листа, що маю досвід роботи з біженцями, і що кращого кандидата їм не знайти. Вони відповіли швидко, запросили мене на інтерв'ю. І ось, із червня та до кінця 2011 року проходила практику», — додає героїня.

Через рік Анну взяли на посаду консультантки в проєкт щодо поліпшення системи притулку відповідно до стандартів Євросоюзу, зокрема для людей з особливими потребами. Програма охоплювала шість країн: Болгарію, Польщу, Чехію, Румунію, Словаччину та Угорщину. Іноді виходило поєднати відрядження з вихідними та залишитися на пару днів подивитися нове місто.

«Консультант — це ще не співробітник ООН. Але вже отримуєш зарплату та задіяний у конкретному проєкті: у будь-якому випадку, це на щабель вище, ніж практикант», — посміхається дівчина.

Повернення в Україну

Із початком війни на Донбасі Анна повернулася до рідного Харкова. З 2015 року вона працювала радницею з правових питань у регіональному офісі ООН, що охоплює Харківську область і північну частину Донецької.

«Я подумала, що неправильно допомагати біженцям у всьому світі, коли проблема є в твоїй країні». — розповідає про мотиви рішення героїня.

Анна та її колеги вели спільні проєкти з волонтерськими організаціями «Станція Харків», «Проліска» й «Слов'янське серце». Вони реалізовували програми допомоги переселенцям і жителям на лінії розмежування. Наприклад, роздавали людям вугілля та дрова перед зимою, допомагали з одягом. Їздити прифронтовими територіями було не страшно, запевняє Анна: за ситуацією стежив відділ безпеки, і за найменшої загрози виїзд скасовувався.

«Із волонтерами було цікаво та легко кооперуватися, у них завжди купа ідей. Вони з такою самовідданістю та ентузіазмом віддавали себе справі, активно допомагаючи людям», — захоплюється співробітниця ООН.

У маленькому, проте дружньому колективі героїня пропрацювала два роки. А відразу після завершення контракту отримала перше міжнародне призначення (Associate Protection Officer) та поїхала в Азербайджан.

«Більшість колег залишилися в Україні, але я завжди знала, що їду до Харкова тимчасово. Я хотіла бути офіцеркою ООН (так називають міжнародних співробітників), тому продовжувала подаватися на різні позиції».

Исполнение мечты

Те, що наступні два роки дівчина проведе в Баку, стало для неї несподіванкою.

«Я була у відпустці в Канаді. Уночі на пошту прийшов лист, що мене взяли в когорту, але будуть шукати місце. А вранці подзвонив один із майбутніх начальників і сказав: "Все, Баку". Питаю з подивом: "Яке Баку?". А він: "Та прочитай e-mail"», — пригадує Анна.

В Азербайджані офіцерка працювала з кейсами щодо захисту прав дітей та захисту від сексуального насильства, іноді — із заявками на притулок, що не були розглянуті в міграційній службі. Анна проводила інтерв'ю з людьми та надавала рекомендації: чи можуть вони претендувати згідно з міжнародним законодавством на статус біженця, а її керівник на основі рекомендації вирішував, задовольняти заявку чи ні. Відповідно до Конвенції з прав біженців, людина може отримати притулок, ставши жертвою переслідувань за ознаками віросповідання, раси, громадянства, належності до певної соціальної групи або через політичні переконання.

У Баку знайшли притулок безліч афганців, чеченців і громадян країн Близького Сходу. Власні будинки з різних причин залишають жінки, чоловіки та навіть підлітки. Хтось не хоче виходити заміж за брата загиблого чоловіка або залишається сама після розлучення (а за звичаями жінка не може жити наодинці), іншим заважають бути разом батьки, і родичі закоханих можуть вбити їх за одну лише зустріч. Зворушливі історії Анна згадує неохоче: переживає, щоби не нашкодити людям і не розповісти зайвого, адже захист даних у її роботі — понад усе.

«Кожного разу сиділа на інтерв'ю та думала: та які в мене проблеми? Тут дитині не дозволили вчитися після 13-х років. Когось командири підрозділів вибрали в дружини та прийшли до батьків. Якщо їм відмовляють, батьків можуть вбити, а дитину все одно заберуть, — і що робити? У такі моменти усвідомлюєш, що пощастило народитися в Україні, та скільки наша країна дає, особливо жінкам. Треба повчитись у біженок витримці та силі духу: переїхати в іншу країну без освіти, вчити нову мову, шукати роботу, виховувати дітей і стикатися з іншими труднощами», — описує проблеми клієнтів харків'янка.

Пропрацювавши два роки, Анна вирішила не затримуватися в Азербайджані. Дівчині хотілося протестувати себе в більш жорстких умовах.

«Одна з переваг моєї роботи в тому, що кожна позиція передбачає різне коло обов'язків. Щоразу вчишся чомусь новому та цікавому, тому не буває нудно. У Баку я себе відчувала практично як вдома, мені сподобалася тутешня їжа, та й люди душевні, дружу з багатьма колегами звідти. Ще мала можливість подивитися Формулу-1, яка проводиться тут просто на вулицях міста. Але після закінчення контракту я готова була їхати в інше місце», — додає Анна.

Табір біженців

Щоби стати офіцеркою/ом ООН, потрібно знати дві мови ООН (бажано підтвердити це сертифікатами) і міжнародне законодавство щодо захисту прав біженців. Не менш важливий і досвід роботи. Вакансії та вимоги до кандидатів публікуються на сайтах агентств ООН.

«За своє життя я відправила, напевно, сотню заявок на різноманітні вакансії до різних офісів ООН. Відразу потрапити дуже рідко вдається, бажано перед цим отримати досвід у інших громадських або волонтерських організаціях, що працюють у цій сфері», — ділиться досвідом співрозмовниця.

У внутрішній системі інший спосіб подачі заявок і розгляду кандидатів: тут дізнаєшся місце призначення на фінальному етапі відбору. Так Анна потрапила в табір біженців у Бангладеш, де працює з біженцями-мусульманами рохінджа з М'янми.

До умов життя у вологому та спекотному кліматі довелося пристосовуватися. Вода з-під крана не придатна для готування, використовується лише для прання й душа. У червні почався сезон мусонів, через нього пропадає мобільний зв'язок з інтернетом. У такі моменти доводиться розважатися кулінарією або читанням книг. Анна відзначає: досвід життя в 90-ті з відключенням світла та одноманітністю в їжі став у пригоді в Бангладеш.

«Багато товарів нам привозять зі столиці. Але є продукти, яких не вистачає. На карантині усі постили сирники в Instagram. А тут немає сиру, жителі майже не їдять молочну продукцію. У вихідні сама зробила сир, із нього приготувала сирники. Розвиваю нові скіли. Натомість тут багато дешевих екзотичних фруктів: манго, джекфрут, папая», — посміхається Анна.

Офіцерка ООН винаймає квартиру в місті Кокс-Базар. Із умов головне — кондиціонер та москітні сітки на вікнах. У Бангладеш багато комарів, від їхніх укусів можна заразитися одразу декількома хворобами, щеплень від яких немає.

«Якщо від малярії є таблетки, то від вірусів денге та чікунгунья немає ніякого лікування: все залежить лише від організму. Тому намагаюся використовувати репеленти, сплю під москітною сіткою. Головне — добре запхати її під матрац, коли лягаєш спати», — розповідає про умови харків'янка.

У будинках часто мешкають гекони — маленькі ящірки. У Південній Азії люди звикли до їхнього сусідства. Якщо вони оселилися десь у житлі, це вважається добрим знаком. Перше знайомство з ящірками було для героїні шоком. Зараз у дівчини два вихованця — Кеша та Кузя.

Через карантин у місті обмежено пересування: магазини відкриті щонеділі та щочетверга, виходити з дому можна лише в ці дні. Вулиці патрулюють правоохоронці.

«Маски нам видають на роботі. Аптек тут немає, але є невеликі точки, де є медикаменти, там можна купити й тканинні маски. У магазині продаються санітайзери», — описує становище в місті Анна.

Як живуть біженці

Сам табір складається з декількох поселень, вони розташовані в годині-двох їзди від Кокс-Базару.

«Це ніби величезне місто з населенням майже мільйон осіб, зі своїми базарчиками та життєустроєм. Деякі табори знаходяться на відстані один від одного, якісь переплітаються з місцевими селищами», — пояснює дівчина.

Источник: unhcr.org.

Біженці не виїжджають із поселень. Багато хто не вміє читати й писати. Хто володіє якимись навичками, швидше знаходить собі застосування в якійсь галузі: з очищення канав, ремонту доріг, у інформаційній роботі. Хто отримав освіту, наприклад, вчителя, — працює в навчальних центрах у поселенні. Часто жінки з дозволу родини зайняті в громадських і жіночих центрах, а також у медпунктах.

У таборах немає централізованого водопостачання та електрики. Колонки з водою і зручності — загальні, вони знаходяться на вулиці, але поділяються на жіночі та чоловічі. Їжу жителі готують за допомогою газових балонів. Їх постачає Агентство ООН у справах біженців. Із продуктами допомагає Всесвітня продовольча програма. Люди живуть у бамбукових сховищах, вкритих шаром пластика для захисту від сонця та дощів. Бамбук тут — ходовий будматеріал. Крім побудови житла, із нього плетуть матраци, роблять загороди, а також предмети домашнього начиння. Деякі біженці заводять городи: насіння садять біля хатинки або ж на даху.

В офісі УВКБ ООН у Кокс-Базарі в різних відділах — приблизно 300 осіб (з них двоє українців). Вони займаються реєстрацією біженців, питаннями захисту прав і освіти. Також є технічні відділи, що працюють над плануванням поселень, постачанням жителям води, будівництвом хатин тощо. Анна курує проєкти представників громад та волонтерських груп у таборах і допомагає їм відстоювати колективні інтереси. Офіцерка веде тренінги з командної роботи, проєкт-менеджменту, з гендерної рівності та прав дітей.

«Моя робота — менеджерська: забезпечити, щоб усе працювало. Ми допомагаємо громаді обговорити основні проблеми, розставити їх за пріоритетами, спланувати проєкт. Але ідеї втілюють самі волонтери. Проєкти надзвичайно різні, починаючи від тренінгів з гігієни та правил безпеки під час епідемії COVID-19, з підготовки до сезону циклонів, від пояснення прав дітей та жінок до спеціалізованих рішень. Іноді діти пропонують влаштувати ігри для підтримки духу. Ми провели для них футбольний турнір спільно з організацією Coaches Across Continents та Азіатською конфедерацією футболу. Ще один приклад: у спеку біля водонапірної вежі збирається довга черга. Щоби сховати людей від сонця та дощів, підлітки-волонтери побудували з бамбука навіс. Ще популярні ідеї щодо колективного вирощування городу, при цьому врожай роздають особливо нужденним», — перераховує заняття офіцерка.

Упорядковувати територію допомагають партнерські організації, з якими співпрацює ООН. Крім керування проєктами та навчанням волонтерів, вони забезпечують їх матеріалами: тим же бамбуком для лагодження споруд.

Через пандемію частина проєктів у громадах спрямовані на захист від COVID-19. Наприклад, у таборах шиють маски. Багато завдань пов'язані з подоланням наслідків злив: зміцненням житла, ремонтом мостів і доріг, розчищенням території та посадкою дерев, щоби не було ерозії ґрунту.

Точної дати закінчення контракту в Анни немає, чи затримається вона тут надовго — наразі не знає.

«Кожен приїзд у нову країну — нова пригода. Мені такий спосіб життя подобається, тому планую продовжувати. Я б хотіла відвідати Латинську Америку (бо душа моя іспанська) та Близький Схід».

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо