Особливості національної експертизи, або Як мотивувати жінок не соромитися публічності | Накипело
img

Наталя Курдюкова

  • 18 Серпня
  • 171

Особливості національної експертизи, або Як мотивувати жінок не соромитися публічності


Я знаю, що це може виглядати дивно або навіть безглуздо (чого ж тоді, власне, лізу зі своїми висновками), але я ніколи не вважала себе експерткою в якихось питаннях та трохи ніяковіла, коли мене такою представляли на різних медійних заходах. І зараз оце намагаюсь з точки зору саме експертки говорити про проблему недостатньої експертної присутності жінок у медіапросторі та, загалом, про недостатню жіночу публічність у нашій країні. Але ж фактично, маючи такі застереження, я можу спробувати дослідити проблему зсередини: саме з точки зору жінки, якій складно визначити себе експерткою, навіть із тих питань, щодо яких мені вистачає власного досвіду.

За останніми дослідженнями Інституту Масової Інформації, присутність жінок-експерток із різних питань у медіа складає 20%, на відміну від чоловіків — їх 80. Так само мало жінок-героїнь медійних історій. Тобто, звісно ж, вони є, але їхня присутність набагато менша, ніж героїв-чоловіків. Коли ІМІ опитав жінок, чого ж саме їм не вистачає, щоби бути більш публічними, у хід пішла достатньо важка (і особисто мені дуже близька) артилерія: про невіру у власні сили, страх, відсутність мотивації, сумніви щодо власної компетенції та невміння себе репрезентувати. Ще однією проблемою в соцопитуванні респондентки назвали те, що вони не бачать у медіа жінок. На їхню думку, медіа — це для чоловіків. Це насправді дуже смішно, бо якщо проаналізувати медіаринок в Україні та гендерний склад студентів та студенток, які вчаться на медіаспеціальностях, стає зрозуміло: там якраз панують жінки. Ось таке дивне замкнене коло: жінки готові розповідати про чоловіків, але не готові розповідати про себе.

У чому наша проблема? Чому нам (пишу — мені) так складно виражати власну думку, давати поради або ділитись особистим досвідом? Я думаю, тут є декілька причин.

Мені згадалась одна історія з не надто далекого минулого, коли тема гендерного дисбалансу в публічних сферах лише набирала обертів і в медіа, і в ГО. Нас запросили на зустріч представниці однієї з громадських організацій поговорити про інформаційний супровід проєкту з підтримки харківських жінок — чиновниць, депутаток місцевих рад або тих, хто збирається займатись політикою. Якщо коротко, дівчата в рамках цієї програми намагались скласти перелік лідерок у цих напрямках, щоби запропонувати їм участь у своєрідній школі, де б їх учили ораторській майстерності, умінню давати інтерв'ю, формувати власний бренд тощо. Тобто фактично формувати з себе публічну персону. Ми довго спілкувались, спробували цей перелік скласти і... зависли. Не те щоб у нас зовсім не було жінок у цих галузях, але коли «заходиш» у такий проєкт, інтуїтивно намагаєшся підтримувати тих, з ким маєш спільні цінності та зрозумілу споріднену мету. А таких було не просто небагато, їх просто не вистачило, щоби цей проєкт повноцінно запустити. 

Пригадую ще одну ситуацію. Я була присутня на дуже цікавій дискусії на гендерну тематику, в якій брали участь достатньо просунуті українські бізнесмени, політики та громадські діячі — і жінки, і чоловіки. Щоправда, чоловіків було вдвічі більше. Знаючи наперед, яку тему будемо обговорювати, ми домовилися з подругами по круглому столу трохи помовчати на початку, щоби дати чоловікам висловитись. Та й самим послухати: що саме вони думають із приводу кількості жінок у політиці та бізнесі, про домашнє насильство, щодо сексизму в медіа та прояви сексизму в діловому спілкуванні. 

І що ж ми почули від наших вже майже на той момент друзів — представників українського бізнесу та політикуму? Що проблема здебільшого надумана, що домашнє насильство, звісно ж, є, але точно не в тих масштабах, про які люблять говорити жінки, що секзизм (чомусь чоловіки його постійно плутають з фемінізмом:) )  — це взагалі невідомий науці звір. Ну і головне: та хто ж вам не дає займатись чим хочеться? І освіта доступна, і можливостей зараз море! 

Про якість ділового спілкування, кількість жінок в Раді (на той момент їх було 10%), неприйнятність підходів у рекламі, коли використовується жіноче тіло, та ненормальність деяких звернень від чоловіків на адресу жінок наші колеги почули від нас, коли наш жіночій «табір», ледве стримуючись, нарешті вступив у розмову. 

Ні, вони не сперечались. Вони були здивовані! Вони слухали про визначення слова «сексизм», про кількість звернень з приводу домашнього насильства в поліцію (у нас навіть чіткої статистики немає, ми можемо спиратись тільки на середньосвітові показники та робити припущення). Про те, як поліція відмовляється на ці виклики їхати, бо вони вважаються найнебезпечнішими. Про можливості жінок та ставлення до них чоловіків, особливо коли жінки йдуть у політику. 

Ну й вишенькою на торті стала реальна історія нашої співрозмовниці, якій було відмовлено в посаді голови держпідприємства, хоча вона виграла конкурс. Офіційна причина не співпадає з тим, що їй переповіли у приватній розмові — жінка такий складний та великий механізм не потягне! 

Дискусія виявилася довгою, чоловіки вислухали багато наших особистих історій, а потім ми продовжили розмову за вечерею. 

Дійсно, чоловіки достатньо освічені та сучасні, навіть без забобонів на кшталт «жінка має сидіти вдома — готувати та народжувати», не замислювались, що означає для жінки добиватись успіху, витримувати постійний скепсис та жарти. Бути на голову вищою професійно, якщо є вибір між чоловіком та жінкою на якусь посаду. А ще при цьому залишатися мамою, дружиною, коханою, ніжною, вправною тощо. 

Навіщо це останнє речення?

Бо тут виникає головна проблема сучасного світу — якщо жінка хоче бути успішною, вона має бути успішною у всьому. Ідеальна та бездоганна якраз у другому, бо якщо тут не до кінця ок, то нефіг у перше лізти. На цьому наполягають не тільки чоловіки, але й самі жінки. І якщо ось тієї складової немає (я про чоловіка, дітей та вилизаний дім), то вона точно цим пожертвувала заради кар’єрного успіху. Про те, що жінка в принципі може обирати,  — не жертвувати, а саме обирати,  — мова взагалі не йде. 

Про що все це? У першу чергу про те, що в суспільстві немає справжньої якісної дискусії на цю тему. Хоча ні, про що тут дискутувати!? В суспільстві ця тема навіть чітко не проартикульована. Я маю надію, що після тієї нашої дуже довгої розмови про долю та можливості жінок в українському суспільстві наші співрозмовники-чоловіки змінили думку і замислились. Але чи часто ми можемо так спокійно говорити на ці теми? 

Здається, що пішла в бік від теми експертизи? Але це все ягоди з одного поля. Не зважаючі на показну цивілізованість, вищу освіту, рівні права та можливості, прагнення до професійного успіху української жінки сприймається суспільством як забаганка, така собі гра — ну хоче, нехай бавиться. І жінка-експертка, відповідно, сприймається не дуже серйозно. Мені іноді здається, що ця реакція аудиторії майже інтуїтивна. Типу, ну що вона разумного може сказати?! Боюся, і журналісти для підвищення ваги власного контенту частіше звертаються до чоловіків: щоб експертна думка не сприймалася як «розмови на кухні». Так, це виглядає як негласний суспільний договір, що склали як чоловіки, так і жінки. І коли ми в свій час не змогли знайти достатньо жінок для проєкту на їхню підтримку, справа не завжди була в тому, що їм не давали проявлятись. Скоріше самі жінки не завжди хочуть це робити. Не бажають, не знають, бояться цькування, розуміють усю складність, зважають на те, «а що скажуть люди». 

Іноді дуже смішно спостерігати за чоловіками у віці «радянської молодості», як вони зупиняють руку, коли жінка їм протягує свою для вітання. Ще можна почути у виправдання: «Я з жінками за руку не вітаюсь!». Для мене це  — яскравий маркер рівня чоловічої свідомості та масштабу мислення. Особливо коли звикаєш до стилю ділових відносин на рівні міжнародних конференцій та зустрічей. І я точно подумаю, чи варто продовжувати розмову. В цю ж топку всі ці наші «дорогенька», «дєвочка, хто тобі це сказав?», «краще б за своїми дітьми стежила, ніж в чоловічі справи лізти!» — цей перелік пострадянського чоловічого шовінізму можна продовжувати вічно, як дивитись на багаття або спостерігати за рибками в акваріумі. Так, нам ще треба доводити своє невід'ємне право на повноцінну участь у вирішенні різних, у тому числі державних проблем.

Але якщо ви відчуваєте в собі сили ставати публічною в будь-якій галузі, або вважаєте, що ваш професійний досвід дозволяє вже ним ділитись  — нехай причиною для відмови від цього буде що завгодно, але точно не те, що ви жінка.

Що робити, щоби тебе сприймали всерйоз? Бути професійною. Мені здається, це головне правило. Коли на якихось зустрічах чоловіки намагаються зі мною «грати» (я не про флірт, я про інтонацію в розмові) я безапеляційним тоном продовжую і не реагую. Згодом тональність розмови вирівнюється та все стає на свої місця. 

Якщо питають вашу експертну думку, варто бути щирою та не боятись спиратися на власний досвід. Коли б ви не були цікаві, до вас би не звернулись. Не бійтеся висловлювати власну думку щодо тих чи інших питань, благо для цього зараз багато можливостей. Якщо плануєте бути публічною, вашій аудиторії треба звикати, що ви цю власну думку маєте. Не звертайте увагу на коментарі типу «а хто ти така, щоб давати поради». Це ваша сторінка, і ви нікого не примушували її читати. 

У відповідях на коментарі, які б вони не були агресивні, зберігайте спокій та максимально ввічливу тональність. Капслок, агресія на агресію, образи — шлях в нікуди. Наша зброя — ввічливість, якщо треба, навіть холодність (якщо відверта агресія або образи), та тільки підтверджені факти, якщо мова йде про доведення власної правоти. Не кидайтеся загальними фразами та відмовтеся від звички узагальнювати. Це не просто дратує розумних читачів, а ще й заважає вас сприймати серйозно. 

Якось прочитала чудову пораду, як правильно внутрішньо реагувати на образу, особливо коли це стосується образ від незнайомих людей у мережі. Сприймайте образливи закиди до вас як подарунки від незнайомців, які ви маєте повне право не приймати. Тож не реагуйте на них, просто залиште цей подарунок їм. А якщо навіть будете вважати за потрібне відреагувати — таке ставлення допоможе вам зробити це максимально виважено.

І, як журналістка, щиро раджу фіксувати історії з життя та спиратися на них. Ніщо так не приваблює аудиторію та підвищує довіру до вас, як власний досвід. Я знаю, наскільки складно іноді поділитися особистим. Зізнаюсь чесно: для мене це з області фантастики. Але вважаю, що тут можна тонко балансувати. І цілком реально знайти тональність і такі життєві ситуації, які не вразять ваші почуття та не зачеплять ваших рідних. 

Я б не назвала це порадами виключно для жінок. Це скоріше мій власний досвід та поведінка в умовах, коли треба виходити «в світ». І погодьтеся, вони абсолютно унісекс:). Бо мені менш за все хотілося б поділятися за принципом «ми — і вони». У розбудові системи відносин у нашому суспільстві приймали участь як жінки, так і чоловіки. І лише разом ми можемо випрацювати такий новий суспільний договір, де наша спільна поведінка буде спиратись не на шаблони та ярлики (бо стосовно чоловіків у громади не менше упереджень), а на взаємоповагу, відповідальність та особистісні здібності кожного та кожної.

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО, щоб бути в курсі свіжих новин

ПІДПИШІТЬСЯ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПІЛО

У разі масових заворушень на вулицях міста ми вас повідомимо