Ніч на київському вокзалі

Уночі на вокзалі затихають поспішні кроки і коліщатка валіз: починається інше життя. Надворі морозно. Доводиться грітися у приміщенні. Дерев'яні крісла займають стомлені пасажири. Обкладаються валізами, сумками, пакетами і чекають на відправлення. Одні засинають на своїх клунках, інші бояться задрімати — аби не обікрали. Тим часом їхні сусіди щось пошепки обговорюють.

 «Шановні пасажири! Продовжується посадка на швидкісний потяг сполучення Київ-Харків...»

 У приміщенні не вистачає свіжого повітря.

«...нумерація вагонів починається з голови поїзда...»

Запах змушує вийти надвір — подихати. Замерзаєш і йдеш назад — знову грітися.

«...пасажири, будьте уважні та обережні, не стійте біля краю платформи».

Ніхто нікуди не поспішає. Не біжить, аби в останню мить застрибнути у вагон. Не підганяє дітей, які не встигають за швидким кроком батьків.

Уночі час іде повільно. Не для всіх є вільні крісла. Найтеплішим місцем виявилася кімната з камерами схову.

Уночі у вбиральнях не лише поправляють макіяж і зачіску. Є ті, кому вдається навіть скупатися в умивальнику. Кабінка для людей з інвалідністю більша за інші, тому панянки у ній перевдягаються.

Поки ми прогулювалися, біля вбиралень Південного вокзалу невідомі напали на чоловіка. За його словами, вони хотіли відібрати телефон. Коли отримали відмову, вдарили по голові його ж ціпком. Медики «швидкої» і працівники вокзалу надали чоловікові допомогу.

Наступного разу «швидку» викликали вже ми. Чоловік у напівпритомному стані зі спущеними штанами лежав під вокзалом. Ми набрали «103» і звернулися до місцевих охоронців. Вони відразу впізнали мужчину за особливою міткою: «зеленкою» на обличчі.

— Так то ж крадій... Працівники магазинів обливають їх «зеленкою». Він завтра так само тут лежатиме.

Чоловіка забрала «швидка».

Усе ж на вокзалі були ті, кого не лякали ні холод, ні аромат, ні злодії.

Нічний вокзал має свої обличчя

При вході до підземних камер схову, у кутках за прозорими дверима, сидить троє чоловіків. Відчиняємо двері й одразу в обличчя вдаряє терпке й гаряче, змішане з різними запахами повітря. Пропонуємо їжу й нещодавно опущені очі дивляться на нас без жодних емоцій.

Віктор каже, що пішов на вокзал у серпні, коли його покинула дружина.

— Я сімнадцять років прослужив на флоті, сам родом з Вінниччини. На залізниці прибираю вагони. У мене є батьківська хата під Козятином, але в ній живе племінниця. Її вигнав мій брат, бо народила дитину без чоловіка, — через розмови випадкових перехожих не можу розчути слів, чоловік нахиляється й продовжує трохи голосніше, — а де ж з тим дитям залишиться… То я її забрав до себе. Нехай живе, тепер вона чоловіка має. А я на свята до них приїжджаю… Отак, не думав я так бути. У 64 роки дожився… — розповідає й закриває обличчя руками.

Коли запитую про роботу вдома, то чоловік відхрещується:

— Подивіться на мене. Там для мене немає роботи.

Тим часом у перехід заходить жінка. Синя тепла куртка й бейдж на грудях пояснюють її мотиви. Вона мовчки спостерігає.

 — Може, вижене потім. А поки ви є, то не буде…

— Я не звинувачую свою дружину. Ми розійшлися через море. Мене не було вдома по 3-4 місяці. А вона каже, що «женщіна», їй треба чоловік. Але поки був живий син, — тримались сім'єю. А коли він загинув, — все зникло. Жінка звинуватила мене, що відправив сина на військову спеціальність. А я хіба винен, адже сам все життя був військовим.

Про повернення додому чоловік декілька разів повторює:

— Не хочу… Не хочу, не хочу повертатись. Я пішов, щоб там не бути. Отак часом прокинусь, очі відкриваю й думаю: «О Боже, матінко, царице небесна, все-таки я на цьому світі».

— На заводі працював раніше, а зараз тут і вже так холодно, — ледь розумію заплутану мову чоловіка у сандалях та теплих поношених шкарпетках.

— Ну його на… — виходячи, не вимовляє чисто вдягнений чоловік до свого друга, з яким вони зупинились біля нас. — Оце знайшли, де стати. Ще й фотографують тут.

Чоловік у босоніжках починає йти. Його звуть Ілля.

— На роботу приїхав. Маю дочку, живе в Дніпрі… — ледь чую крізь гудіння потяга.

— Чого ви не залишитесь в доньки? — запитую. Довга пауза. Навіть покашлювання чоловіка збоку ніяк не рятує. Ілля не підіймає очей.

— Дочка заміжня вже… — ніби шукає причину. — Я в брата періодично ночую. Але у нього ж сім'я. А я приїхав на заробітки, — поспіхом відповідає і завершує розмову.

Проходимо в інший кінець переходу і бачимо чисто поголеного чоловіка у бежевих штанях. Називається Сергієм. Говорить, що йому 44 роки. Розповідає про себе, але голос диспетчера повідомляє про відправлення потягу. Тому ми ледь можемо розчути слова.

 — Я з Маріуполя. Тут тиждень. Хотів у притулок на Суздальській (там розташований Будинок соціального піклування, — Авт.) Я там жив колись. Але в мене була квартира в Маріуполі, з неї виписали. Зараз хочу піти в міліцію, напишу про втрату паспорта. Як повернуть документи, то піду в притулок. Там нормально, — говорить відсторонено.

Сергій жаліє жінку, яка міцно спить навпроти.

— Вона ж, бідолаха, молода дівка, а жити немає де. Тут сидить, — каже і швидко йде.

Як убезпечити себе на вокзалі. Три правила

1. Не спати

На вокзалі є безкоштовні і платні зали очікування. Шахраї пристосувалися працювати і там, і там. Заплативши за безпечне перебування під наглядом камер і охоронця, пасажири ризикують бути ошуканими. Найбільш активно крадії діють о 3-4 годині ночі. Їх можна вирахувати за напівпорожніми валізами і частими озираннями навколо.

2. Не пити і не знайомитись

Вокзальні шахраї спеціально знайомляться з пасажирами, які не проти поговорити про життя за чаркою.
—Підсипають в алкоголь клофелін або цикламід. Людина нічого не розуміє і її повністю оббирають. Навіть одяг знімають, — розповів працівник вокзалу.

3. Обережно з допомогою

Уявімо ситуацію: падає людина на милицях. Перша реакція — підняти її. Однак на вокзалі потрібно бути обережними з добротою. Після такої допомоги кишені можуть залишитися порожніми.

Матеріал підготовлений у рамках воркшопу для журналістів «Теми. Люди. Історії». Організатор - OSCE Project Co-ordinator in Ukraine.