«Там, де стоїть український воїн, — там територія України» , — військова Руслана Богдан

Руслана Богдан — журналістка з Харкова. На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну вона опинилась у підвалі рідного міста, де розмістили імпровізований корпункт «Суспільного». Руслана з колегами знімала сюжети про життя цивільних і показувала розбиті росіянами вулиці Харкова. Через якийсь час журналістка зрозуміла, що хоче робити новини про військовослужбовців. Поїхала до Києва, а потім мобілізувалася й опинилася на фронті. На лінії зіткнення Руслана продовжує свою роботу вже як солдатка-фотографиня служби зв’язків із громадськістю 92 окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Про нове життя Руслана розповіла в подкасті Аліки Піхтеревої «Вона.Війна» на Радіо «Накипіло». 

Як ти?

Я нормально. Жива. Думаю, що це показник того, що в мене все непогано.

Настільки тепер поняття норми змінилося?

Для мене — я жива, значить, усе нормально.

Добре, тоді почнімо, мабуть, спочатку. Ти — журналістка. Працювати почала ще студенткою. Яка тоді була твоя мрія? Про що ти хотіла писати — про культуру, тварин, людей?

Я хотіла робити новини. Мені важливо було робити новини, і я бачила себе в цьому. Я дивилася новини, мені завжди було це цікаво, мене приваблював цей ритм життя. Була готова до різного — мене це ніяк не лякало. 

А звідки це? З дитинства? Дивилася новини — і закохалася в цей формат?

Коли я писала в школі твори, учителі завжди говорили мені: «Журналістка!». Потім родичі почали так казати. І я собі подумала: «А може, я журналістка?». Коли ж настав час обирати майбутню професію, уже не мала сумнівів. Розуміла, що я журналістка. Я ходила до цього на курс журналістики, мала навіть репетитора із журналістики.

Ти так цілеспрямовано, як для другого курсу, прийшла в медіа. Пригадай, з якими викликами тоді стикнулася? Можливо, ти сумнівалась у виборі професії? Чи, навпаки, не сумнівалася?

Я ніколи не сумнівалася, що журналістика — це моє. Але тоді я прийшла не просто в медіа, я прийшла на телебачення, де від тебе вимагають одразу все. Ти повинна мати гарний вигляд, добре розмовляти й бути розумною. Мені щойно виповнилося дев’ятнадцять років. Це історія, коли тобі розповідають про ціни на комуналку, а ти комуналку в житті не сплачувала. Я зіткнулася з дорослим життям, а сама була ще не зовсім дорослою. Було важко розбиратися в усьому цьому. Мені доводилося в процесі вчитися, які є департаменти й гілки влади. Я цього взагалі не знала.

Яким був твій шлях після початку повномасштабного вторгнення? Ти перебувала в Харкові?

Під час початку повномасштабного вторгнення я була кореспонденткою «Суспільного» в Харкові. Я мала де жити й перебувала в безпеці. Ми мешкали в барі в центрі міста. Цей бар розміщувався в підвалі. Згодом навіть колега приїхав туди жити. У нас там облаштували маленький корпункт. І, власне, коли вирішилося питання моєї базової безпеки, усе інше я розуміла: я в підвалі, маю роботу. Гаразд, працюємо.

А як ви працювали перші дні й тижні? Який вигляд це мало?

Ми перебували в центрі. Власне, моєю зоною відповідальності був центр. Я виходила, наприклад, подивитися, чи не закидали консульство росії сміттям. Кожна людина, яка тоді траплялася на вулиці, — це вже був герой для майбутнього матеріалу. Ставиш запитання: «Чому ви на вулиці і як ви реагуєте?» — і вже маєш історію. Ти йдеш вулицею своїм коротким маршрутом, а одночасно фотографуєш, розглядаєш деталі. Одного разу я стояла в черзі до АТБ на вулиці Гіршмана. Тоді я зняла історію цієї вулиці — розбитої, з вибитими вікнами... Із цього вийшов матеріал. Так ми й працювали. Ми виходили на короткі дистанції. Десь організували волонтерську кухню, то я йшла до них, а поки йшла туди, одночасно знімала Харків. Виявилося, що люди хотіли знати, яке на вигляд місто. Ці короткі відео до 15 кадрів набирали по 100 тисяч переглядів. 

У підвалі ми прожили приблизно два місяці. На початку травня 2022 року, коли в Харкові активно обговорювали ймовірний наступ росіян, редактор відправив мене у відпустку. Він сказав, щоб я на два тижні поїхала з міста. І я влаштувала собі тур Європою. Поїхала до подруг, які раніше виїхали, побувала в Кракові, Празі, Любліні й Берліні. І повернулася назад працювати.

Про що думала у євротурі? Ти могла не думати про Харків хоч деякий час?

Думала, чи повертатися, адже я потрапила в оточення людей, які для себе обрали поїхати. Усі мене агітували залишитися у Європі: і друзі, і родичі. Якоїсь миті я замислилася. Декілька днів думала, залишатися мені чи їхати назад. А одного дня стояла в супермаркеті, дивилася на морозиво й прямо там раптом придбала собі квиток до Харкова. Вирішила, що повертаюся, адже маю роботу. І я ніколи не жалкувала, що не залишилася там.

Як ти жила зі своїм страхом увесь цей час? Чи боялася за власне життя, безпеку?

Спочатку страху не було. Перші два місяці в підвалі — узагалі. Коли ти чуєш обстріли, розумієш, що стоїш під зачиненими воротами, і бачиш, як летять «Гради», а в цей час ніхто не бере слухавки, щоб відчинити тобі й упустити в підвал... У такі моменти був страх, але він дуже швидко минав. Якщо я знала свій план на завтра, це вже було чудово. Я знала, що завтра прокинуся, ми поговоримо з колегами про мої знімання, куди я йду, а далі — працюватиму. Не було страшно. Було страшно тільки тоді, коли близько прилітало. У Європі вже до мене дійшло. Плюс коли ти бачиш це з боку, то, як мені здається, це набагато страшніше, ніж коли перебуваєш у цьому. Коли ти на місці, то розумієш ситуацію трохи по-іншому.

Коли ж я повернулася до Харкова, то могла працювати два тижні без вихідних, я мала по два-три знімання — ми всюди їздили. Але якоїсь миті я зрозуміла, що втомилася. З перших днів вторгнення я одночасно працювала з військовими темами. І тоді я усвідомила, що це мене дуже довгий час тримало. Я контактувала з військовослужбовцями, знімала їхній побут, історії, робила цикл матеріалів про жінок в армії.

Якось я зрозуміла, що дуже хочу працювати саме з військовими темами. Про соціалку, про цивільних, про гуманітарну ситуацію, про дефіцит солі й бензину — це все, що я робила. Це, безперечно, важливі теми, але на ту мить не для мене. Тоді я зрозуміла, що знімаю про все це для того, щоб мене відпустили познімати військовослужбовців. А це не зовсім чесно, насамперед — перед глядачем.

До вторгнення ти працювала з військовими? Коли почала співпрацю, чи не насміхалися вони з тебе?

Ніколи доти не працювала з ними раніше. Коли я потрапила в армію, то думала, що в роті людей десять, а виявилося — 90–100. Якось я приїхала на знімання, на якому мені потрібно було запитати військових, що їх робить щасливими на фронті. Й ось запитую молодого військовослужбовця, а він мені відповідає: «Я щасливий, коли вдається зателефонувати мамі». Наприкінці нашої розмови до нас підійшов командир, який зненацька почав кричати: «Що ти верзеш? Ти мав сказати, що тебе робить щасливим убивство росіян. Яка “мама”?!». А потім повернувся до мене: «Ти бачиш, що він тобі відповідає? Чому ти не говориш: “Ні”?». Пізніше колеги пояснили мені, що це був такий жарт.

Чи багато виникало таких ситуацій, коли ти не знала, як поводитися, що робити, як реагувати?

Я не завжди знаю, що мені робити. Маю ідею, як я це бачу, але мені не завжди стає сил і засобів. Робота з військовими — це насамперед обмеження, а потім уже те, що можна. Ми орієнтуємося на те маленьке, що нам дозволяють. Тут потрібно шукати сили й засоби. Це важко. Потрібно знаходити слова, переконувати.

Після звільнення із «Суспільного» в Харкові ти поїхала до Києва? Чого ти там навчилася?

У Києві я почала працювати в інформаційному агентстві АрміяInform. Це був мій час.
Я зрозуміла, яка я класна. Виявилося, що я вмію монтувати, знімати й на камеру говорити. Також це був час технічного розвитку. Зі мною працював оператор, але ми могли мінятися, коли він брав вихідний чи перебував у відпустці. Якось у ролі операторки я приїхала у відрядження на Харківщину. А потім іще й монтувала відзняте відео. Коли ресурси досить обмежені, хтось має це робити. І я робила.

Тепер я розумію, що до мобілізації я нічого не знала про армію, нічого не розуміла.
Усе, що мені здавалося, ніби я розумію, виявилося зовсім іншим.

Як ти — красуня, яка звикла до високих підборів, білих сорочок і червоної губної помади, — вирішила мобілізуватися?

Мені запропонували. Я саме працювала в ІА АрміяInform, ми співпрацювали з однією з бригад тероборони Київської області, знімали багато різних сюжетів. А одного дня пресофіцер цієї бригади сказав, що його знайомий командир батальйону шукає собі працівників у пресслужбу. Він дав мій номер телефону. Потім були співбесіда й тестове завдання.

Я — людина, яка виконувала тестове завдання, щоб потрапити в армію під час війни.
Я зробила тестове завдання — і пройшла відбір. А потім нашу групу зібрали у військкоматі — ми пішли мобілізовуватися.

Не було страшно?

У мить, коли тобі видають бойову повістку й ти вже не можеш не прийти у військкомат. Ти маєш прийти у свою частину. У ніч перед тим, як мені мали видати бойову повістку, я лежала й думала: «Боже, що ти робиш?». Мені було так страшно. У думках я вже помирала в окопі на Донбасі. Я і зараз кажу своїй начальниці, що мені потрібна голова, щоб вона залишилася, щоб я могла розмовляти й комунікувати. На протезі все одно норм, а голова мені потрібна, щоб я могла виконувати функції журналістки... Потім ти розумієш, що вже звідти не підеш. Ти ж не можеш звільнитися, як із будь-якої іншої роботи. Тобто я тут вже до перемоги, до демобілізації.

Скільки ти вже у війську? Що ти пригадуєш про свій перший тиждень в армії? Страх зник?

Я вже вісім місяців у війську. Я не їхала відразу в зону бойових дій. Коли прийшла, батальйон якраз вийшов із Бахмута, ми перебували на відновленні в тилу. Ми утворювали підрозділ ППО, мобільно-вогневу групу, яка збиває «Шахеди».

Розуміла, що попри те, що перебуваю в тилу, для ракети чи «Шахеда» я — ціль. Поки була цивільною, я знала, якщо вони поцілять, то можу кричати, що вони влучили в мене, цивільну, а тепер усе змінилося.

З приколів пригадую випадок із формою. До нас у батальйон мав приїхати командир бригади, мене потрібно було швидко одягнути. Мені видали штани на два розміри менші. Стояти в них я ще могла, а коли сідала, то відчувала нестерпний біль. Тоді я не знала, про що можна питати та просити. Стереотипи — мовляв, наказ є наказ. Я одягала ці штани й терпіла. А одного дня просто прийшла до начальниці з якимось робочим питанням, а вона помітила, що щось не так. Дозволила мені переодягнутися. Декілька днів я ходила по частині в шортах. Урешті-решт мені поміняли штани. А потім я придбала собі просто зручний одяг. І тепер сама собі купую форму.

Ти була не одна жінка в батальйоні?

Були дівчата й у бойових підрозділах, і в штабі. Нас на батальйон було дівчат тридцять на різних посадах. Більше — у штабі. У бойовому підрозділі були дівчата, переважно парамедикині. А одна дівчина, якщо я не помиляюся, тепер командирка бойової машини.

Ти одна з тих дивовижних людей, хто у свою відпустку поїхав на Донбас. Як так сталося?

Я поїхала на співбесіду. Мені дали три дні «через сімейні обставини». І я поїхала на співбесіду у 92 окрему штурмову бригаду, де нині служу. Поїхала поговорити, бо, знову ж таки, запропонували: шукали людину в пресслужбу.

А тебе тягнуло на Схід?

Ні. Я взагалі кажу, що я вимушено в армії. У моїй країні війна, на нас напали росіяни. І, коли армія, що воює, каже мені, що їм треба медійниця, я в ділі. Але говорити, що я кайфую і хочу продовжувати після закінчення війни, то ні. Я сьогодні тут, бо потрібна.

Як би ти описала трьома словами свою нинішню буденність?

Пресслужба — це недалеко від журналістики. Я вранці не знаю, чим займатимуся ввечері. Завдання різні. Трьома словами: «Я — педальний кінь». Але я роблю те, що роблю: монтую, домовляюся, говорю, думаю. Тобто це журналістика насправді.

Що сьогодні зі страхом? Ти нині здебільшого перебуваєш на Сході, так?

Так. Нині дуже страшно. Нещодавно замислилася, чому так.

Я приїхала, і мені справді було дуже страшно. Я йду в коридор чи ванну, якщо поряд прилітає, із собою постійно ношу турнікет. Колеги сміються. Для них Костянтинівка, Дружківка, Краматорськ — це курорт. Там вони чилять, а мене там трусить, мені там страшно. Думаю, за ці два роки я подорослішала. Спала якась полуда перемоги. Крім того, вірити в ЗСУ, коли ти в ЗСУ, значно складніше.

Але ти віриш?

Я вірю, тому що бачу їх щодня. Це хлопці й дівчата — і вони круті. І я вірю в них, і хочу, щоб вони звучали, мали голос, щоб вони були цікаві медіа. І тому я там. Але страх усе одно є. Тепер значно страшніше, ніж колись. Війна інша. Коли я працювала на Харківщині на другій лінії оборони, не було стільки FPV-дронів. Якщо раніше я знала, що мене може вбити снарядом, то тепер — іще й дроном.

Сьогодні дуже важко, коли бачиш, якою ціною дається кожен крок. Де стоїть український воїн — там територія України. Він на метр відступить, і там уже загарбник. Коли ти це розумієш — вірити складніше. Я вірю, дуже вірю. Але коли ти всередині, то розумієш, якою ціною.

Твій світ — це війна. Тільки вона є в тебе, немає нічого іншого. Ти бачиш, наскільки це важко, яку титанічну роботу виконують сьогодні люди, що воюють. Не я. Я якраз служу. Служити народу України — це одна історія, воювати за народ України — це в сто крат складніше. І це титанічна праця.