Струни крізь віки: яким було та є кобзарство в Харкові | Накипело
Лонгриды

Струни крізь віки: яким було та є кобзарство в Харкові

  • Наталія Кіндратів
  • Ігор Лептуга
  • 29 февраля
  • 2441

Біля храму Святих Жон Мироносиць сидить чоловік. Він виглядає як козак: вуса, темна чуприна, довгий плащ та бараняча шапка. А в руках — ліра. Чоловік крутить ручку, натискає пальцями на кнопки та з заплющеними очима співає: «Нещасная година на світі настала, нещасная година...». Хтось з перехожих зупиняється, щоби послухати чи дати кілька гривень. Але чоловік грає не заради грошей.

Назар Божинський — викладач кафедри урбаністики Харківського національного університету будівництва та архітектури. У вільний час він займається кобзарюванням.

«Намагаюсь грати щонайменше раз на тиждень у традиційних місцях: наприклад, біля Покровського монастиря чи на Благовіщенському базарі, щоби люди бачили та чули. Адже кобзарі завжди були невід’ємною частиною харківського життя. Буває, чіпляється охорона чи церковні служителі — тиснуть або просять не грати. Проте люди, публіка, стають на захист та позитивно сприймають. Це здавна було не заради грошей, а кобзарі виконували свою місію, призначення: передавали традицію», — розповідає музикант.

Назар ще в школі захотів стати кобзарем. Якось у харківському Художньому музеї побачив старовинну картину «Козак Мамай». Хлопця вразило, як той тримає в руках кобзу. Тоді для Назара кобзарювання видавалося чимось нереальним. Потім у старшій школі на екскурсії в Літературному музеї хлопець побачив бандуру харківського кобзаря Ільченка. З того часу почав шукати, де можна придбати подібний інструмент. Тоді ж познайомився зі своїм майбутнім вчителем — Костем Черемським. 

«Коли я закінчував 11-й клас, батько сказав: якщо здам іспити на відмінно, він мені щось купить. Я попросив бандуру. Відтоді почав вчитись грати: слухав касетні записи та вчителя. Так тривало майже три роки», — згадує Назар Божинський. 

Існує ще так званий «незрячий метод» — спосіб навчання, коли на руки учня вчитель накладає зверху пальці і показує певні акорди. Тому серед кобзарів зазвичай нот ніхто не знає та не читає. Мелодії тримають у голові й передають особисто. Учень довго слухає: як грати пісню, запам’ятовує мотив, вслухається в слова — про що йдеться, який зміст. Далі відтворює — не копію, а те, що в нього в голові. Тобто зі схожих слів і мотивів виникає варіант, такий же правдивий, як і попередній, але складений по-новому. Так робилося здавна, це традиційний спосіб відтворення. Тож пісня неповторна та жива тільки в момент виконання, і тому репетицій у кобзарів зазвичай не буває. 

Співають кобзарі думи або козацькі псалми — довгі епічні твори, тривалістю 3040 хвилин, а то й довше, про події, які трапилися в давнину. Зазвичай на тему війни, про поранених, полонених, про духовне чи про історичних осіб. Наприклад, один з найдовших творів — про Самійла Кішку. Назар каже, що якось на ярмарку шість годин грав без упину. 

«Кобзарська традиція в Україні існує дуже давно. В усьому світі в усіх народів скрізь і завжди були незрячі музики, які переповідали старовинні духовні епічні речі. Україна не виняток — тут були здебільшого незрячі співці, які разом із військом грали на інструментах. Ближче до козацьких часів з’являються назви: кобза, ліра, бандура. Але ми не знаємо точно, які вони були на вигляд. Існують зображення бандур кінця XV—XVI століття — це був якийсь струнний інструмент», — робить історичний екскурс кобзар.

У часи Магдебурзького права почали з’являтися ремісничі цехи різних професій — хліборобські, теслярські, і серед них — кобзарські. Вони мали свою корогву та лампадку. На одній корогві зображені золота бандура з булавою на малиновому тлі. За іншими описами, була чорна корогва, бо незрячим усе чорне. У цеху регулярно відбувалися збори, їх вів цехмайстер. Кобзарі являли таке братство незрячих або частково незрячих виконавців, які зберігали епічні та духовні твори. До речі, серед них не було дівчат та жінок. Традиційно ліра, бандура та кобза — чоловічі інструменти. 

«У формі цеха це дійшло до ХIХ століття. Тоді в Російській імперії почалися гоніння проти кобзарства. Було заборонено ходити по вулиці з бандурою за плечима. Через переслідування дехто переходив на ліру або взагалі кидав цей фах. Починали в’язати мотузки, щоб хоч якось заробити на життя. І лише завдяки етнографам або тим, хто цікавився козацтвом, зберігали традицію кобзарювання», — ділиться Назар Божинський. 

На початку ХХ століття видатний письменник, композитор та бандурист Гнат Хоткевич залучив до роботи ХІІ Археологічного з’їзду кількох кобзарів-лірників і влаштував їхній концерт, щоби показати інтелігенції. Після цього було колективне звернення науковців щодо припинення гоніння на кобзарів. Протягом деякого часу співці змогли ходити вільніше вулицями українських міст.

Загалом, Харків і Миргород були столицями, головними осередками кобзарства в Україні. Харківщина — тому, що після Хмельниччини, в епоху Руїни, багатьох зганяли з земель Центральної України, і вони йшли на території, де можна було селитись слободами. Здебільшого це були вільні козаки, і вони зберігали свою культуру. На цьому тлі кобзарство на Слобожанщині плекалося, думи слухали всі, навіть пани козацького старшинського роду. У Харкові любили кобзарів, запрошували грати на подвір’я, щоби почути давніх пісень. За це давали трохи хліба чи грошей. 

«В Україні не було іншого, настільки вільного для кобзарства міста, як Харків, тому співців тут було багато. Могли жити не в самому місті, а в навколишніх селах, або мандрувати з інших областей. З приходом радянської влади почалися знову гоніння проти кобзарів, бо вони були складовою організму всього українського народу. А для знищення народу треба було відтяти все, що могло його якось держати», — веде далі чоловік. 

Спершу прийняли постанову про реєстрацію музичних інструментів у міліції. Невиконання могло бути підставою для конфіскації чи штрафу. А кобзарі, незрячі з народження, переважно ніяких інших засобів для існування не мали. Їх могли арештувати за відсутність паспорту чи нетрудовий спосіб заробітку. Дехто, щоби зберегти засіб для виживання, переходив на гармошку чи баян.

«Наприкінці 20-х почали масовіше знищувати це явище. Є легенда, що радянська влада ініціювала так званий кобзарський з’їзд — скликали всіх співців нібито для надання їм дозволу на вільне кобзарювання, а після розстріляли учасників. Розіслали запрошення селами. Багато хто повірив, що це буде можливість зберегти фах. На жаль, документів, які б підтверджували факт з’їзду, не збереглося, бо архіви НКВС спалили перед втечею з Харкова в 1941 році. Тож документів про 30-ті роки майже немає. Розповідають, що проводили рейди, арештовували кобзарів, лірників, вуличних співців та відправляли в Холодногірську в’язницю», — каже Назар Божинський.

У харківському саду імені Т. Г. Шевченка стоїть пам'ятний знак репресованим кобзарям, бандуристам та лірникам За словами Назара, після тих подій кобзарів-лірників залишилось менше десятка. Як же вдалося відродити цю традицію?

Після Другої Світової війни до Києва повернувся Георгій Ткаченко. Якось ще у часи свого студентства у Харкові недалеко від теперішнього театру Шевченка він почув, як незрячий кобзар Петро Древченко співає пісню про Морозенка. Георгій захопився, купив на базарі старовинну бандуру та почав потрошку навчатись грати. 

«Він побачив, що ніхто вже не вміє грати на традиційній бандурі. Їх майже не було, лише радянські фабричні. Тож Ткаченко організував ансамбль бандуристів, безкоштовно незрячим способом вчив художників та інтелігентів. Інструменти майстрували самотужки. Ентузіасти вирішили об’єднатися на зразок давніх кобзарських цехів. У Харкові знайшовся тоді незрячий кобзар Анатолій Парфиненко з Миргорода. Сусіди та знайомі думали, що він баяніст. Він кобзарював традиційним способом харківськими вулицями та базарами. З ним ходив теперішній харківський цехмайстер кобзарського цеху Кость Черемський, який і став моїм вчителем», — зазначає Назар.

В окремій кімнаті вдома чоловік зберігає старовинні інструменти та майструє нові: бандури, кобзи, ліри та інші. Наприклад, торбан — гібрид кобзи та бандури. На ньому зазвичай грала козацька старшина чи шляхта, а ще — Тарас Шевченко та Іван Мазепа. Кобза, бандура й торбан — споріднені інструменти. На кобзі струн зазвичай менше, приструнків усього шість, а на бандурі — 16. На кобзу струни для гри придавлюються до грифа, а на бандурі грають завжди відкрито. Ще вона трохи більша за розміром. 

«До речі, козак Мамай на картинках завжди тримає кобзу. Інструмент, на якому я грав сьогодні, — ліра. Її робити складніше, але легше навчитись грати, а з бандурою навпаки. Перша моя бандура була куплена, а другу робив сам десь сім років.

Паралельно можу майструвати кілька інструментів, іноді треба попрацювати та відкласти — якщо немає натхнення чи поганий настрій. Я вважаю, що інструмент живий, коли на ньому грається. Якщо замовляють, щоби повісити на стіну, тоді у кобзарському цеху такого зазвичай не робимо», — зауважує майстер.

Бандуру виготовляють з одного дерева: обирають таке, щоби було з широким обхватом. Найкраще підходять рожева верба, клен, липа, груша чи горіх. З верби інструмент виходить легкий, звучний, із колоритними низами. З клену — важчий, дзвінкий, але з непотужними басами. З липи робиться дуже швидко, але не має глибини звучання. З груші — легкий інструмент, прекрасно звучить, але дерево дуже тверде, його важко різати. Бандура важить у середньому півтора-два кілограми, максимум три.

Зазвичай ті, хто майструють інструменти, — художники або архітектори, бо треба мати хист до малювання. Можна обійтися трьома інструментами — стамесками, прямою й круглою, та сокирою. Стамескою потрібно обережно, спокійно обробляти деревні волокна, щоби не було ніяких тріщин. Якщо гарно виходить стружка — то й результат буде чудовим.

Електроінструмент руйнує структуру дерева, тому краще обійтися без нього. Верхняк роблять із розколених дощок, їх шліфують, щоби щільно прилягали та мали три міліметри товщини. Іноді в бандурах роблять «душу» — це вертикальна паличка, яка з’єднує спідняк і верхняк. У давніх інструментів цього немає, бо в них менший натяг струн. Верхняк раніше прибивали дерев’яними цвяшками, зараз здебільшого склеюють натуральним клеєм з міхурів риб. Також роблять голосник — це квіткоподібний отвір всередині інструменту.

«Бандура чи кобза ручної роботи не схожа одна на іншу: кожна має свою історію, дух і особливі прикмети. В Харкові зараз навіть в музеях немає справжніх давніх бандур. Важливо розуміти, що ці інструменти — не меблі чи елемент інтер’єру, вони мають своє призначення. Тому прикро, коли бачу, як вони просто висять на стіні.

Нещодавно я був одним з редакторів книги для незрячих про кобзарство. У цій книзі навіть є ноти шрифтом Брайля. Насправді незрячі чи слабкозорі люди в кобзарстві можуть осягнути те, чого не можуть зрячі — у них особливе відчуття струн та передача мелодій. Колись кобзарством займалися лише вони. Тому цю традицію варто передати в середовище дітей, підлітків чи ветеранів ООС, хто частково чи повністю втратив зір. Навчання безкоштовне, адже для нас важливо, щоби ця справа, традиція передавалась далі. Щоб у Харкові завжди можна було почути спів справжнього кобзаря», — підсумовує чоловік.

Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED

ПОДПИШИТЕСЬ НА TELEGRAM-КАНАЛ НАКИПЕЛО

В случае массовых потасовок на улицах города мы вас оповестим