Професії поза часом: як змінилася робота і світогляд митців з часів CРСР до сьогодення

Складнощі вчителювання не викликають сумнівів: зазвичай люди розуміють, що ця професія потребує значної самовіддачі, постійного вдосконалення, для чого необхідні час і зусилля. Чого не скажеш про легковажне ставлення до фотографів — іншої складної професії, яка досі потерпає від стереотипів минулого.

Уявімо початок 60-тих років. Тоді у радянському Харкові фотографів для побутових ательє випускає технікум. Там відсутній художній підхід, а до фотографії ставляться як до одноманітного ремесла. До середини 60-х у місті не було фотоклубів, про творчу  фотографію мова йшла лише в неформальних колах. Митці влаштовували домашні посиденьки, де могли годинами обговорювати роботи колег, експерименти з фільтрами й світлом.

Лише ця неформальна камерність давала ентузіастам свободу. Поза квартирами показ нестандартних світлин викликав, як мінімум, нерозуміння чи осуд глядачів, як максимум — увагу правоохоронців та КДБ. Олег Мальований, представник Харківської школи фотографії, добре пам’ятає, як доводилося «викручуватися», спілкуючись з представниками радянської держбезпеки.

Олег Мальований, фотограф: «Якщо доходило до розмов в органах (а до цього доходило), запитували: “А що це взагалі таке?”. Найдоступніша для них і частково правдива відповідь — це сновидіння. Вважайте, що це такі фантазії, звернення до прекрасного. Здавалося б, мета цензури — захищати державні таємниці, але насправді цензура стосувалася вільнодумства — усього, що не бажано було показувати. Це могло бути буквально все що завгодно. Сфотографував жебрака на вулиці або смітник — негатив, який є у будь-якому суспільстві — чекай на питання».

В схожій ситуації опинилися у митці не лише в Україні, але й у інших країнах Радянського Союзу. Художниця-керамістка з Молдови Олена Прутяну згадує, як їй доводилось ухилятися від вступу до комуністичної партії й уникати пропаганди у своїх роботах. Також Олена розповідає, як партія диктувала теми і сюжети в мистецтві — що, як і коли треба створювати.

Олена Прутяну, художниця з Молдови: «У той період, приблизно в 1980-х роках і до падіння радянської влади, основним напрямом був радянський реалізм, щось подібне. Ті, хто не погоджувався пропагувати Леніна та радянського солдата, делікатно ухилялися від цієї теми. Я думаю, що належу до цієї групи».

Запит у Радянському Союзі був на фотокореспондентів для газет і журналів. А втім, Олег Мальований усерйоз зацікавився більш специфічною справою — обробкою фотошарів під час проявлення плівки. Завдяки такій техніці виходили неймовірні ефекти. Кожну спробу митець записував і намагався повторити, щоразу виявляючи нові деталі.

Фотограф самотужки вивчав різні фототехніки за німецькими книжками. Дістати їх було надскладно, але Олегові пощастило — він отримав їх від старшого брата, який повернувся зі служби у Німеччині. Пізніше в колі однодумців з’явилася ідея заснувати творче об’єднання, яке сьогодні відоме як Харківська школа фотографії. Престижна назва, хоча за визнання інколи й дотепер доводиться боротися, каже Олег. В уяві пересічних людей фотограф часто — не більше, ніж людина з камерою.

Олег Мальований: «Оце зневажливе “Ей, фотографе! Підійди-но сфотографуй нас”, без поваги, триває дотепер. А зараз тим більше, адже камеру має мало не кожен зустрічний».

Згадайте, як десять років тому почався бум фотографів. Смартфони ще не знімали настільки якісно, як зараз, а більш-менш пристойні камери були доступними. Тоді перші кроки у кар’єрі робила фотографка із Харкова Вікторія Якименко. Музичні кавер-концерти друзів, репетиції, прогулянки містом — разом із хлопцем вони знімали все підряд на звичайнісіньку «мильницю».

Згодом назбирали грошей на професійну техніку та стали постійними гостями масштабних міських фестивалів і концертів. Знімали безкоштовно. Вікторія навіть і не пригадає момент, коли хобі переросло у бізнес.

Вікторія Якименко, фотографка: «Дуже довгий час ми знімали, тому що нам це подобалось. І потім нам за це почали платити. Немає такого періоду, з якого ми стали комерційними фотографами. Ми і зараз іноді фотографуємо щось безкоштовно бо нам це по кайфу».

Дівчина вважає, що сьогодні неможливо працювати лише в одному жанрі. Якщо прагнеш розвиватися у цій сфері та заробляти, готуйся знімати не лише «для душі», але й весілля, корпоративи, концерти, інтер’єри.

40 років тому закони у сфері мистецтв диктувала партія, але за часів вільного ринку все змінилося. Тепер головним став клієнт, а він найчастіше не зацікавлений у розвитку мистецтва — для нього важлива вигода. Митці зараз обмежені не догмами комунізму, а дедлайнами і технічними завданнями.

Анна Васіна, дизайнерка з Молдови: «Зараз краще, тому що не існує такого поняття, як цензура. Хіба що цензура йде від клієнта і від того, що він не бачить нічого іншого, крім того, що навколо нього. А ви як прогресивний дизайнер хочете зробити щось подібне до Європи, підвищити місцевий візуальний рівень».

Державі же митці зараз не дуже потрібні. Поодинокі замовлення, які можна отримати в Молдові, часто віддають близьким родичам чиновників. На якусь системну підтримку мистецтва у державних інститутів банально бракує коштів.

Олена Прутяну, художниця з Молдови: «Ми невидимі для міністерства культури. Кажуть, що коштів немає. І навіть якщо вони знаходять трохи грошей, щоб подарувати художникові, тут виникає ще одна проблема — фаворитизм. Усі хочуть, щоб родичі та друзі стали лауреатами. Ось чому я ніколи не вірю в цінність нагород, отриманих тут, у Молдові. Приз вартий чогось, якщо він отриманий десь за кордоном».

Із розпадом Радянського Союзу митці стали більш незалежними від держави. Це усунуло централізовану цензуру, але й змусило культурну сферу адаптуватися до умов ринку. Тепер недостатньо просто гарно малювати чи фотографувати — щоб бути успішним, митець має ще й ефективно просувати свої роботи.

Анна Васіна: «Існує стереотип, що ви можете легко заробляти на дизайні. Це не так. Ви заробляєте, коли працюєте наполегливо і добре. Щоб добре заробляти, маючи посередні результати, ви повинні бути кращим менеджером, аніж дизайнером.

Складно, коли ти фрілансер, тому що ти повинен мати ще одну якість: хорошого менеджера — знати, як використовувати свій час, як говорити з клієнтом, переконати його або її аргументами. Ніхто не вчить нас, як це робити».

Сучасність надає багато можливостей для мистецької діяльності, а от наскільки вдасться зберегти авторське бачення, залежить від самого майстра.

Вікторія Якименко: «На комерційних зйомках ти не митець, а ремісник. Маєш чекліст: зняти загальні плані та кожного промовця, побільше деталей. Політ фантазії можливий здебільшого на концертах, хоча й там є певні вимоги від клієнтів. Я би хотіла, щоб мене вважали митцем, але поки що відчуваю себе ремісником. Я не закладаю в свої роботи прихований сенс, не намагаюся через фотографію передати власні почуття. Я показую життя таким, яке воно є».

У Радянському Союзі творча людина мала бути ще однією цеглиною у великому мурі пропаганди. Держава диктувала, що знімати, які скульптури створювати та на які теми писати. При цьому слухняний митець, особливо якщо він мав партійний квиток, почувався захищеним і не мав проблем із грошима.

З падінням радянської імперії цензура зникла, а з нею й майже будь-яка державна підтримка. Зараз митцеві відкритий увесь світ, але, щоб підкорювати його і не бути голодними, люди творчих професій мають бути ще й хорошими бізнесменами.