Переосмислення виборів мера Харкова, особисті історії та пошук центру. Дмитро Костюминський про проєкт «Українська Одіссея»

«Герой — це вбивство чи жертва, антагоніст чи приклад? Як стати героєм? Винайти вакцину від раку? Знешкодити ворога? Поступитись місцем у трамваї? Яким героєм стати? Головним чи другорядним? Національним чи персонально для когось?», — такі запитання ставить перша частина проєкту Дмитра Костюминського, яку глядачі побачили минулого року у Львові. 

Проєкт режисера та засновника театральної компанії DollMen має назву «Українська Одіссея». Це масштабний театральний серіал, який бере за тематичну основу образ героя-мандрівника й за допомогою методів і підходів сучасного театру говорить про наслідки війни та АТО, героїзацію, політику, посттравматичний синдром та маніпуляції в масмедіа. 

За планом, «Українська Одіссея» охоплює як мінімум чотири українські міста — Київ, Львів, Харків та Одеса. Мета постановки в кожному місті — розповісти, послуговуючись статистикою, фактами, особистими історіями учасників, як саме цей регіон реагує на вищезгадані теми та конфлікти. 

Прямо зараз Дмитро Костюминський разом із театром «НЄФТЬ» готує виставу в Харкові. Восени, 11 вересня, її покажуть у рамках фестивалю Parade-fest. Ми поговорили з режисером про те, яким він бачить політичний та соціальний фон сучасного Харкова та які ключові теми опрацьовує команда.

Привіт! Хочу розпочати розмову з самої ідеї створення театрального серіалу. Чи реалізовував хтось подібний формат в Україні до тебе? Чому ти обрав саме його?

На самому початку свого, скажімо грубо, режисерського шляху я працював з однією з давньогрецьких трагедій. І для мене в принципі вся Стародавня Греція з її персонами, героями та комплексом міфів пов’язана з серіальною структурою. Міфи про героїв того періоду фактично можна розкласти на безкінечну кількість серій та читати або дивитися як один довгий цілісний твір, фрагменти якого об’єднані наскрізними темами: подорожжю героя, його історією, життям міфічного світу. Такий зв’язок для мене і є принципом багатосерійного фільму.

Я дуже давно хотів створити на основі давньогрецької міфології щось подібне до театрального серіалу. Дотепер це або не вдавалось, або змінювалися плани. Насправді навіть коли я ставив одну з перших своїх вистав, «Іфігенія в Тавриді» (проєкт працював з темою окупації Криму — прим.ред.), ми робили до неї афішу з чотирьох частин — я планував її як багатосерійний проєкт. Тим не менш, реалізовувати все це складно, адже мова йде про проєктний театр і незалежний сектор. 

В якийсь момент, теж під час інтерв’ю, мене запитали «Що буде наступним?». І я зрозумів, що є сенс створювати різні вистави-серії в різних регіонах України, які можна було б об’єднати; миттєво виникла тема подорожі та з’явився образ Одіссея.

Подорож Одіссея для мене — це життєвий шлях людини в принципі. Але це також і подорож театрального процесу в нашій країні, пошук індивідуальності кожного регіону та простору. 

Щодо аналогів формату в нас — я їх не знаю. Можу сказати, що за кордоном вони точно є. Ми ж зараз перебуваємо у стані перетворення, засвоєння європейського минулого.

Я знаю, що перша серія «Одіссеї» планувалась у Києві, а друга у Львові. Публіці поки що показали тільки львівську виставу — «Герої Хаосу». Можеш поділитись історією київської частини?

Ми активно готували проєкт у Києві разом із Театром на Печерську, в нас було досить багато напрацювань. Усе це відбувалося під час першої хвилі пандемії. Першу серію ми створювали як онлайн-спектакль, але знайти правильну форму цього онлайн-спектаклю ніяк не вдавалося. Всі мої репетиції з учасниками проходили в Zoom — тоді це різко стало модним, усі кинулися щось робити в Zoom. Я не до кінця розумів форму презентації та взаємодії з глядачем за допомогою такого медіуму й точно не хотів створювати чергову посередню Zoom-виставу. 

Були спроби експериментувати з цією формою, але все-таки вона мені не подобалась. Я бачив, що треба змінювати вектор: це точно має бути діджитал та онлайн, але не Zoom. Він може стати хіба що одним з елементів, але в цілому world wide web дуже різноманітний і може запропонувати купу різних інструментів. Тому у виставі почали з’являтися нові напрямки, їх виникало все більше й більше, і в якийсь момент нам просто критично необхідно було займатися розробкою другої частини.

Перша частина існує в замороженому вигляді: всі ці напрацювання, на мій погляд, актуальні та будуть актуальними дуже довго. 

Але я нещодавно зловив себе на думці: за концепцією першої частини, глядач спершу 40 хвилин фізично перебуває в приміщенні театру, а потім історія розгортається онлайн. Так от у цьому 40-хвилинному фрагменті дається короткий зміст наступних серій. Я думаю, що, мабуть, це правильно: перша частина має бути останньою, вона має об’єднати історії регіонів.

Як саме у виставі ви працюєте з темами війни в Україні, ПТСР та героїзації?

Спершу, напевне, варто сказати про метод, а вже потім про роботу з темами. Для мене дуже важливими є принципи горизонтального театру. 

Є театр з ієрархією, в якому режисер — деміург, головний, він готує стовп своєї ідеї та потім на цей стовп накручує акторів, ніби дає їм право існувати в його світі, в рамках його поглядів. Мій підхід — це давати тему для роздумів, але максимально залишати простір свободи. Потенціал актора, його думки, особисті якості та досвід — усі ці речі входять у виставу.

Наприклад, у львівській постановці є свої рамки та правила гри, але це відкрита форма. Спектакль побудований на можливості зміни деталей всередині спектаклю. Те, що формувалось в театрі Лесі у Львові — це десь 70% висловлювань і знахідок самих акторів.

Коли я писав концепцію проєкту та думав, як показати кожне з міст, то прийшов саме до ідеї горизонтального театру. Отож, ті висловлювання про наш конфлікт із донбаською стороною, з Росією, які є у «Героях хаосу», вони повністю йшли від самих учасників — і це правильно, це реальність простору, що змушує місто говорити.

Як у виставі розкривається Харків і локальні контексти Харкова? Питаю, бо бачила цікаве фото з репетицій, де ви збирали з наліпок слово «Кернес».

Зараз лише початок репетиційного процесу, і ми активно шукаємо способи, як говорити про місто. Але ми точно розуміємо, що Харків — це містяни, спільноти, публіка. Хочеться створити партисипативну виставу, що дозволить глядачам взаємодіяти з простором, який ми їм організуємо, і брати участь у тому, що відбувається.

Напис «Кернес» — це фрагменти з етюду під назвою «вибори», який робила група акторів. Так склалося, що для мене та для багатьох історія Харкова дуже пов’язана з одіозною фігурою колишнього мера — настільки, що в нас навіть немає розуміння, яка це стара й неактуальна тема. Людини вже навіть немає серед живих, зате її спадщина живе довго. І, до речі, я знаю, що найближчі вибори мера міста будуть у жовтні, прем‘єра ж нашої вистави відбудеться у вересні. Ця тема точно прозвучить там.

Також мене дуже активно знайомить з містом продюсерка DollMen Вероніка Склярова, яка сама є харків’янкою. У самій виставі мене цікавить саме діалог між різними вимірами Харкова. Мені цікаво, як його бачить людина, яка живе у цій урбаністичній структурі. 

Наприклад, одна із задач, які ми зараз ставимо перед собою — розібратися в тому, що таке центр у Харкові. Де він, що насправді означає для міста. На це та подібні питання ми дивимось і з точки зору історичних фактів, і з точки зору історичних пам'яток та нових урбаністичних об'єктів. Інколи на репетиціях знаходимо щось таке, чого не знають самі містяни.

Твоїм співрежисером у цій роботі виступає Артем Вусик з театру «НЄФТЬ». І ви також анонсували, що до проєкту підключите театр ляльок — цим і займатиметься Артем. Як вам працювати разом? І якими будуть ляльки?

Я зовсім нещодавно познайомився з акторами, ми розпочали діалог. З Артемом я був знайомий раніше, але все одно ми не так щільно спілкувалися. Мушу зізнатися, мої пізнання в театрі ляльок вкрай невеликі. Тому зараз ми займаємося тим, що мені пояснюють специфіку цього виду мистецтва, а я розповідаю команді про свої ідеї.

Поки точно не можу сказати, якими будуть ляльки. Хочеться, щоб це був театр анімації, можливо, з елементами інших форм. До речі, навіть не пам’ятаю, хто саме з команди це запропонував: здається, хтось сказав: «Це ж Харків, він відомий в Україні своїм театром ляльок (йдеться про Оксану Дмітрієву та Наталю Денисову — прим.ред.), ми маємо зробити щось із ляльками!».

До того ж мене завжди цікавила еклектика. У харківському спектаклі я хотів би поєднати присутність актора, елементи драматичного театру та елементи театру ляльок. 

І ще цікавий факт! Коли створювалась театральна компанія під назвою DollMen, ідея була така: назва — це парафраз слова «дольмен», яким називають доісторичну мегалітну споруду (приклад — Стоунхендж), але також doll означає «лялька», а man — «людина». Тому насправді бажання попрацювати з театром ляльок в мене було давно і лише зараз знайшло втілення.

Що для тебе означає термін «культура переходу» — основна тема Parade-fest 2021? І як ти пов’язуєш свій проєкт із нею?

Для мене цей термін має кілька значень і викликає одразу дві асоціації. Перша з них, як би це не звучало кумедно, — «культура переходу» у значенні «культура підземки», підземного переходу. Уявляю такий собі андеграунд (underground), причому це саме міський, урбаністичний простір. Частина великого міста, тунелі якого перенаправляють тебе з одного місця в інше. 

Але в принципі «культура переходу» — це про зміни та переживання змін, про перехід до іншої фази розуміння культури й культурного простору. І, до речі, реальний приклад цього нового культурного простору — форма такого фестивалю, як Parade-fest.

Яке місто буде наступним для «Української Одіссеї»? 

Я дуже хочу, щоби це була Одеса — 2022 рік.

Розмовляла Олена Мигашко